Кульчицький: Бандера – це герой українського народу

В історії незалежної України є чимало «пікантних» подій і спірних історичних осіб, які підливають масла у вогонь тихого «українського протистояння» політиків. Так, громадяни «неньки-України» ніяк не можуть примирити ветеранів ОУН-УПА з ветеранами Радянської Армії, сваряться щодо «обілення» або «очорнення» Івана Мазепи і думають-гадають, чи був Голодомор геноцидом?

Про своє бачення історичної правди розповів в інтерв'ю ForUm’y доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький.

- Станіславе Владиславовичу, Світовий Конгрес Українців закликає ВР визнати воїнів ОУН-УПА учасниками національно-визвольної боротьби за незалежну Україну. Чому така «пікантна» тема знову використовується політиками?

- Ця проблема стоїть гостро тільки тому, що вона йде в одному ряду з такою проблемою, як НАТО або державна мова. Це питання перетворилося на «фішку» і перетягування канатів між різними політичними силами. Вони абсолютно не зацікавлені у тому, щоб знати власну історію, а зацікавлені у тому, щоб зіграти на незнанні історії. Цю історію не знає, в основному, старше покоління українців, які закінчили школу за радянських часів і більше не отримували відповідної інформації пізніше.

Питання загострилося у 1992 році, оскільки тоді святкувався ювілей ОУН-УПА. У подальші роки йшлося про те, щоб визнати воїнів УПА учасниками Другої світової війни, щоб вони зайняли те місце, яке займали радянські військовослужбовці.

- Чи примиряться коли-небудь ветерани двох ворогуючих армій?

- Я був присутній на зустрічі ветеранів від цих армій. Ми намагалися з'ясувати позиції, але було таке протистояння, яке неможливо було усунути. Врешті-решт, дійшли висновку, що не треба зіштовхувати лобами ветеранів різних формацій і різного виховання.

Якщо взяти проблему саму по собі, то, слава Богу, зараз на ОУН-УПА починають дивитися як на учасників національно-визвольного руху. На це поле не можуть претендувати ветерани Радянської Армії. Однак проблему ОУН-УПА слід розглядати ширше. Вона не вміщається тільки у роки Другої світової війни, оскільки УПА боролася з радянською владою майже десять років після війни. З 1944 до 1954 року проходили повноцінні бої на Західній Україні. Там були відповідні природні умови, ліси, гори, для того щоб боротися. Крім того, УПА була сформована у роки війни і мала досвід боротьби у партизанському вигляді. Ця боротьба мала підтримку місцевого населення Західної України, оскільки там починали створюватися колгоспи, націоналізувалася земельна власність. Те ж саме відбувалося на решті території України з 1920 по 1933 рік.

Велася боротьба між радянською владою і структурами ОУН-УПА. Було репресовано приблизно 500 тисяч чоловік з боку УПА. Сюди входять і загиблі, і люди, яких відправили на заслання у віддалені регіони Радянського Союзу. З іншого боку було 30 тисяч загиблих радянських солдатів.

Сталін боровся з повстанцями, використовуючи місцеві ресурси - внутрішні війська, сформовані на території України. Туди посилалися вчителі, лікарі зі східних областей. Там вони потрапляли під кулі, які летіли як з одного, так і з іншого боку. Все це залишилося у пам'яті людей.

Ми знаємо про протистояння між німцями і французами упродовж двох світових воєн. Але вони змогли це забути. В Україні ж була пряма пропаганда радянської влади, яка представляла повстанців як фашистських найманців. Це глибоко засіло у головах людей. І мало хто замислювався, чи могли гітлерівці тримати у своєму тилу непідконтрольну їм армію? ОУН-УПА боролася з фашистською армією, радянською і польською. Вони воювали на три фронти.

Підбиваючи підсумки, можу сказати, що наша влада повинна визнати ОУН-УПА учасниками національно-визвольної боротьби за незалежність України не тільки у воєнні роки, але і у післявоєнний час.

- З дня проголошення незалежності України підручники з історії переписувалися прискореними темпами. Але досі багато вчених критикують такі масовані правки. Як ставитеся до цього Ви?

- Історія – це не тільки наука і навчальна дисципліна, це наш світогляд. А він сильно змінився. Саме слово «переписування» набуло негативного відтінку. У старшого покоління українців є певний погляд на історію. Коли цей погляд міняють у підручниках, за якими вчаться їхні діти і внуки, ці люди висувають претензії до вчених і авторів підручників. Мовляв, як же так, адже нас по-іншому вчили! Дійсно, вчили по-іншому. Але чи правильно?

Нічого страшного у тому, що підручники переписуються, нема.

Був один погляд на історію, і згідно з цим поглядом писався підручник. Потім погляд змінився, переписали і підручник. Чому змінився погляд? Річ у тім, що ми залізли в архіви, недоступні під час Радянського Союзу, і знайшли там факти, які поміняли історичну картину.

У радянські часи у нас було одне минуле, але трактування цього минулого було офіційним і не відповідало тому, що реально відбувалося. Усі підручники і наукові праці з історії складалися відповідно до «Короткого курсу історії партії», який написав Сталін у 1938 році. Там було закладено безліч стереотипів партійного типу. Наприклад, «селянство – це дрібна буржуазія, а буржуазія – це ворог», «якщо ворог не здається, його знищують», «хто не з нами - той проти нас». Зрозуміло, що з цими стереотипами треба боротися.

До 1990-го року взагалі не було підручника з історії України. Був тільки підручник з історії СРСР, де були невеликі вкраплення історії України, Грузії, Середньої Азії і так далі. Коли була створена Україна, об'єктивну історію потрібно було донести до нового покоління. Саме тому ми переписуємо історію, і тим самим наближаємося до того, що було у реальній дійсності.

- Але як саме «переписують» цю історію?

- По-різному пишуть. Є безліч підручників і посібників з історії України. Але ті, які затверджуються Міністерством освіти і допускаються для вивчення в школах, прискіпливо вивчаються вченими й істориками.

- З Інститутом історії України консультувалися з приводу складання нових підручників і ухвалення інших трактувань історичних подій?

- Звичайно, з нами консультуються. Більше того, наші співробітники пишуть підручники для різних класів. Наступного року вийде підручник для 11 класу для шкіл з дванадцятирічним навчанням. У мене теж є великий досвід у написанні підручників. Перший мій підручник з історії України я видав 1990 року. Повірте, всі подальші я писав уже інакше, ніж у 90-му.

- Чи не дуже поспішили, по-Вашому, укладачі підручників, внісши туди оцінку подіям «помаранчевої революції»?

- Це питання порушили відразу ж після «помаранчевої революції» ті, хто зазнав поразки. Це закономірно. Тоді розгорівся величезний скандал. Однак тепер події «помаранчевої революції» сприймаються по-іншому. Її головні діячі між собою пересварилися, і вона осмислюється інакше.

Думаю, у підручниках слід говорити про основні події сучасної історії. Це і ухвалення Конституції у 1996 році, і вибори Президента у 2004 з небувалим раніше третім туром, і те, що ми називаємо «помаранчевою революцією». Проте оцінка останньої події має бути дуже обережною. Адже під час її країна географічно розкололася на дві частини. Говорити про «помаранчеву революцію» у підручниках з історії треба, але тільки як про факт, без особистісних оцінок.

- Давайте поговоримо ще про одну подію, якій досі не можуть дати остаточну оцінку, – про Голодомор. Чи вважаєте Ви з точки зору історії Голодомор геноцидом?

- Коли ми говоримо про Голодомор як про геноцид, у російських учених і політиків пропадає слух. Вони впевнені, що ми звинувачуємо у тому, що сталося, Росію і самих росіян. І впевнені у тому, що Україна почне вимагати компенсацію за загиблих. Хоча у нашій державі, дійсно, багато хто звинувачує Кремль і росіян у тому, що сталося. Проте Росія не розуміє суті питання.

Насправді був загальний голод: і у Україні, і в інших регіонах Радянського Союзу. Але в Україні під прикриттям хлібозаготівель була здійснена чекістська акція, яка тривала приблизно два місяці. Це була акція не з відняття хліба, хліб в усіх забирали, а з відбирання усього продовольства. Ця акція призвела до голодних смертей у десятикратно більших розмірах, ніж у сусідніх регіонах.

У нас достатньо фактичних, у тому числі і документальних матеріалів, щоб сказати, що це була не смерть з голоду, а вбивство голодом. В інших регіонах такого не було. Навіть казахи, які потерпіли більше, ніж українці у співвідношенні числа загиблих до всього населення, вмирали не тому, що їх цілеспрямовано знищували. А тому, що їх змусили осіло жити на землі. Казахи були кочівники і нічого не могли робити з тією землею.

У українців у січні 1933 року почали відбирати абсолютно все продовольство. Вони почали гинути негайно і масово. Потім з лютого Сталін почав їх годувати. Продовольча допомога Україні була набагато більшою, ніж іншим регіонам. Коли нам росіяни показують документи про допомогу, то це дійсно так. Але спочатку у українців забрали, а потім почали віддавати продовольство. Це було не що інше, як терористична акція.

- Як Ви ставитеся до того, що Віктор Ющенко проводить таку широку пропаганду Голодомору українців у світі?

- Про цю терористичну акцію мало хто знає. Не знають про ці акти геноциду навіть ті, хто вимагає суду над Росією. Вчені не мають можливості виступати щодня по телевізору і говорити про історичні істини. Весь телепростір і Інтернет заповнені інформацією кандидатів у Президенти, які хочуть вплинути на своїх майбутніх виборців.

- Не так давно нашого нинішнього Президента просили визнати Степана Бандеру Героєм України. Чи гідна ця історична постать такої честі?

- Думаю, Бандеру не слід визнавати Героєм України. Не тому, що він не заслужив цього звання, а тому, що це і далі розколюватиме Україну. За присвоєння цього звання зараз ми можемо заплатити дуже високу ціну.

А ось бути героєм українського народу, Бандера, безумовно, гідний. Більше того, він уже ним є. Є такі поняття як «бандерівець», «петлюрівець», «мазепинець». Назвіть четверту особу. Ви не зможете знайти більше жодної за багато сотень років української історії.

- Ви пригадали ще про одну спірну історичну особу - Івана Мазепу. Зараз в Україні намагаються «обілити» цього гетьмана.

- Мазепа справді був українським гетьманом. Ясно, що він був васалом Петра. Як васал він зрадив свого сюзерена. Його проклинали, наклали церковну анафему. Тому у свідомості наших людей, навіть при тому, що вони користуються грошима з портретом Мазепи, він «такий-сякий зрадник».

Фактично Мазепа відстоював свої власні інтереси, оскільки він був гетьманом України, значить, відстоював і українські інтереси. Мазепа ототожнював себе з українцями, а Петро будував імперію і вважав українців за рабів, яких посилав на будівництво каналів і нової столиці Росії – Санкт-Петербурга. Погляд на цю особу у Москві інший, ніж у Києві. І це зрозуміло.

- І останнє запитання. Яка, по-Вашому, форма правління найбільше підійшла б Україні – президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська?

- Переходи між цими формами дуже тонкі. За двадцять років було стільки перетягувань канатів між Президентом і парламентом, що і уявити важко. Ми досі переживаємо тяжкий період трансформації. Думаю, цей період триватиме ще, як мінімум, років десять. Але, у принципі, психологічно українцям більше сподобається парламентська форма правління, ніж президентська. Хоча у сучасній ситуації нам потрібна сильна рука, щоб провести системні реформи, які за 18 років незалежності ніхто так і не провів.