Кожного разу, коли розмова заходить про менталітет у цілому, я з нетерпінням чекаю, що ж скажуть про українців. І чомусь завжди українця представляють в образі селянина, терплячого і байдужого, як і його воли.
Така опереткова картина багато в чому відображає звичне ототожнення українця з українським селянином XIX ст., саме того часу, коли формувалися народні риси нашої культури, орієнтовані на селянську ідентичність. Адже українці – це також Іван Богун або Максим Кривоніс, хоча, може, це комусь і не сподобається. Або візьмемо трохи ширше – українська шляхта.
У нашому уявленні, чомусь, якщо шляхта, то, значить, обов'язково поляки, але у XVIII столітті на правобережжі України вона була не просто українською, а й православною. Таке ототожнення йде від селянської свідомості XVII-XVIII ст. У XIX столітті мова вже йшла про дворянство і про колишню шляхту вже до ладу нічого розібрати не можна.
Взагалі, це дуже ризикована річ – говорити про ментальність поза часом і соціальним ладом. Можна навіть поставити питання: як ми можемо зіставляти нашу сьогоднішню психологію з психологією наших далеких предків?
Але відмовитися від розмов про ментальність – це все одно, що відмовитися від розмов про історію. А раз історія розвивається, значить, «щось» має своє коріння, своє минуле. І я скажу, що в нашій історії, дійсно, вгадуються деякі риси і образи поступливого, неспішного, доброго, робочого, сірого вола-українця. Це тому, що Україна не мала власної державності багато років. Вона заміщала це мрією про свободу у всіх її проявах – тобто, і в соціальному, і в культурному, і в політичному вимірюванні.
В Україні був якийсь «стандарт» людей, яких ототожнювали з козаками. Хоча, власне кажучи, козацтво – це, швидше, уявне. Порівняйте, наприклад, скільки козаків згадано в історії в найкращі часи козацтва?
Реєстрових тисяч двадцять-тридцять, а в різних образах поряд з дівчиною завжди козак. І завжди він мандрівник, весь час кудись його проводжають мати і кохана. Адже і це не лише улюблена тематика українців, це ще й історичний факт.
Насправді, козаків у реальності було не так уже й багато, але була мрія про них. І, головне, ця мрія знаходила втілення: «в козаки» йшли люди – різних національностей, які жадали боротися за ту саму свободу у всіх її проявах.
Та й для вступу в Січ багато не вимагалося – прочитати «Отче наш». Правда, існує багато різних легенд про те, що, перш ніж стати козаком, потрібно було скласти іспит – наприклад, випити кварту горілки. Але про це ми можемо тільки здогадуватися…
Ще одна дуже характерна риса українців – сміх. Невипадково українська літературна мова починається з Івана Котляревського. І хоча, можливо, найбільш популярним став його твір «Наталка-Полтавка», але Котляревський як література для мене – це, насамперед, «Енеїда».
Сміх – це здатність українця зустрітися з неприємністю і навіть трагедією «тет-а-тет». Можна навіть сказати, людська гідність українців виявлялася якраз у тому, що люди сміялися, незважаючи ні на що.
В одному історичному фільмі є страшний епізод, який абсолютно точно характеризує те, про що я говорю. Козаки, засуджені до смерті, сидять на колах уподовж дороги, і поки кіл не дійде йому до нутра – він сміється. Адже і це правда – вони сміялися…
Українці, дійсно, багато терпіли, та й саме життя на рубежах історії було непростим. Але з іншого боку, хоч вони і були покірні, вони мріяли про те, щоб вирватися на свободу. І та свобода була не свободою шляхтича, що отримав від батьків свою соціальну позицію, а необхідність завоювання своєї – власною шаблею. І хоча, я повторюся, що шляхтичі, в основному, також були українцями, проте, саме козак став ідеалом України. Тому що ним міг стати теоретично кожен.
Я не хочу ідеалізувати козацтво. Козацький спосіб життя – це анархія, побудована на жорсткій дисципліні. Історія козацтва сповнена різних речей – і таких, якими хочеться пишатися і таких, які не хочеться згадувати на ніч.
І у всьому цьому не було державної легітимації. Так, Україна була схильна до анархії, її свобода має анархічний присмак, який ми відчуваємо до цих пір.
З одного боку, саме Україні призначено було пережити Майдан і знову, як і наші предки, з відчайдушною надією дивитися в майбутнє. Усе те, що відбувалося там, було у дусі національної ментальності. Але з іншого боку, невміння «закріпити» те, що завойоване вже разів двадцять і стільки ж разів втратити те, що завойоване – це також є спадщиною такої ось розхристаної історії.
Так, це, значною мірою, поетика. Не можна сказати, що я кинуся захищати висловлені мною думки як наукові тези, але, у всякому разі, мені здається, щось у цьому є.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом