Зборовська: Українська феміністка має фатальний Едіпів комплекс

Земля українська славиться не лише навіженими політиками, борщем і футболом. Є у нас і супер-леді, яких прийнято називати «феміністками». І якщо в світі для такої «особливої» категорії жінок існують якісь свої стандарти, то в нас вони, як, утім, і все решта – «специфічно-українські».

Ніла Зборовська, літературознавець, фахівець з психоаналізу, письменниця і колишній директор Центру гендерних досліджень при Інституті літератури НАН України вважає, що українська феміністка має «фатальний Едіпів комплекс», що і робить український фемінізм «націоцентричним». Про це і багато чого іншого вона розповіла в ексклюзивному інтерв'ю кореспондентові ForUm’у.

- Ніло Вікторівно, зараз усі говорять про кризу, про те, як на кого вона вплинула. А на Вас вона як позначилася?

- Для мене криза – передусім духовно-психологічне явище, а потім – економічне і політичне. Вона пов’язана зі станом перехідності від однієї системи або моделі, яка вичерпала себе, до іншої, яка ще не створена. Криза фіксує анархію різноманітних спроб і бажання породити нову стабільну систему. Тому криза – закономірний процес розвитку.

Але українські політики при владі про кризу часто говорять заради власного самоствердження, тому вона втрачає своє головне призначення і служить своєрідним прикриттям. На мене криза економічно не позначилася, тому що я зовсім не вибаглива матеріально, можу обходитися найнеобхіднішими речами. А потім я дуже люблю працювати. І якби не могла працювати інтелектуально, то працювала би біля землі.

Моя родина має близько 15 гектарів землі на Черкащині. Я завжди готова туди поїхати, мені дуже хочеться посадити там вимріяний мною з дитинства сад, заготовляти у сільських погребах смачні наливки, як це колись заготовляла моя бабуся.

- Однак криза в нашій країні – явище перманентне. Як думаєте, з чим це пов’язано?

- Я так багато вмію робити всякої різноманітної роботи, що мене не лякає ніяка криза. Але, з Вами – погоджуюся. Те, що у нашій Україні, криза – явище хронічне, це, справді, незаперечний факт, вона фіксує нездатність сучасних політиків створити сучасну модель державності.

Криза у такому варіанті, як наш, нагадує зациклений невроз, який супроводжується не пошуком органічної моделі державності, а вибором між новими формами колоніалізму. Мені дуже прикро про це говорити. Адже ми спостерігаємо не лише на рівні вищої влади, а й на рівні творчих особистостей, таке психологічне явище як добровільну втечу від свободи.

Нещодавно з Полтавщини молодий письменник Валентин Григорович прислав мені рукопис роману „Криза”, де є такі слова „Якби за Сталіна люди мали віру і були відважні, то не було б ніяких голодоморів і колективізацій”. Те саме із сучасною кризою.

- Як же бути?

- Головне, не дозволити політикам використовувати органічну для розвитку кризову ситуацію супроти людини і її свободи вибору. Успішно завершена криза має додавати мужності і духовності, а хронічна незавершеність кризових явищ свідчитиме про нездатність перейти на вищий ступінь духовно-психологічного розвитку.

Чим більше людей в Україні матимуть віру і відважність розпрощатися з віджилим минулим передусім у власній історії життя заради конструктивного майбутнього, тим більше шансів у нашої держави.

- Ніло Вікторівно, давайте про «особливих» жінок тепер поговоримо, про феміністок. У чому особливість наших, українських феміністок?

- Як відомо, західний фемінізм як явище культури проявляється через критику патріархальної моделі цивілізації і феміноцентризм. Він активізується у кризові періоди патріархальних моделей суспільства і сприяє або модерному оздоровленню застарілих патріархальних моделей суспільства або стає предтечею їх тоталітаризацій (наприклад, фашизм, сталінізм).

Виявляючи у національному соціумі колективне жіноче підсвідоме (еротичне незадовлення жінок застарілою патріархальною традицією, образом недієздатної мужності) фемінізм як художня практика (а не соціальна доктрина) характерний для української прози Марії Матіос, Оксани Забужко, Галини Тарасюк та ін.

Якби дати визначення українському фемінізму як духовно-психологічного явища, то передусім треба зазначити таке: особливістю українських феміністок є те, що вони носять прізвище батька, якого не поміняють за жодних умов, тобто українська феміністка має фатальний Едіпів комплекс, що й робить український фемінізм націоцентричним.

Образ батька, як правило, стає ідеалізованим символом. На його основі фіксується зациклена кризова інфантильна ситуація, яка, як правило, не усвідомлюється. Гіпертрофований батьківський образ не передбачає повноцінної заміни: здатності створити структуру на вищому рівні психологічного самоусвідомлення (замість інфантильної структури „батько – донька” – „мужчина – жінка”).

Патріотизм української фемістки – приховано інфантильний. Яскравим прикладом є творчість М.Матіос. Невипадково, до її повісті „Солодка Даруся”, де яскраво виписані психопатологічні дії комплексу батька на божевільну доньку, додана така характеристика авторки: „Вона сердиться, коли її називають „Стефаником у спідниці” чи роблять неправильний наголос у прізвищі її батька, яке вона носить і не поміняє за жодних умов і любовей”. Врешті маємо унікальний психологічний парадокс: український фемінізм супроводжується божевіллям..

- А фемінізм – це більше дань моді чи все-таки стан душі?

- Фемінізм як творче явище – не статус, а кризовий стан. Він виникає у жіночому соціумі як реакція на неповноцінну мужність чоловіків. Як виявляє психоаналіз, жінка має органічну потребу в справжній мужності.

Кричуща відсутність мужності в соціумі стає основою для активізації жіночого інтелекту і жіночої творчості, тоді в її основу і кладуться метафізичні пошуки достойної мужності. Тому, як правило, фемінізм свідчить про неможливість жінки у патологічному соціумі зреалізувати власну жіночість.

На жаль, чоловіки такі глибинні кризові явища у своєму середовищі аналізувати відмовляються, а, відмовляючись від необхідних змін, провокують жіночу агресію.

- Кілька років тому Ви сказали, що образ феміністки для вас – «штучний імідж». Зараз думка змінилася?

- Я сказала, що фемінізм – мій штучний імідж декілька років тому, що це часом спрощене у психологічному відношенні явище не відповідає моєму пошуку і вибору загалом. Адже, на той час я глибинно усвідомила на основі наукового психоаналізу, що в основі державності лежить патріархальна модель світу, так само, як в основі християнської релігійності загалом. Отже, спрацьовує глибинний метафізичний Закон, який би мені не хотілося порушувати.

Однак я спокійно ставлюся до фемінізму як явище кризової культури. Він завжди буде активізовуватися на порубіжжях, навіть якщо його назвати іншим словом. Розумні жінки, які активно самоусвідомлюються на порубіжжях, завше реагуватимуть на небезпечну втрату мужності як духовно-психологічного явища, адже втрата мужності веде за собою великі соціальні катаклізми і збочення.

- Вас якось порівняли з Тимошенко. Тоді ви це сприйняли нормально і навіть говорили, что це правильно. На сьогодні думка не змінилася?

- Так, мене якось журналісти порівняли з Юлією Тимошенко. Але на шляху свого самоусвідомлення я збагнула, що ближчою до неї є не я, а Оксана Забужко, у них дуже подібний психологічний тип, вони обоє потужно соціально заангажовані. Невипадко, Оксана Забужко у Радянському Союзі починала свою кар’єру типовим шляхом – з членства в Комуністичній партії.

Я не люблю соціуму, ніколи до жодних партій не належала. У кінці 90-х, коли український фемінізм почав усвідомлювати і аналізувати жінок-політиків, С.Павличко у своєму інтерв’ю сказала, що наш фемінізм не має нічого спільного із фемінізмом Юлії Тимошенко і Наталії Вітренко. Це було свідомим відмежуванням від фемістичного космополітизму.

Мені, як і покійній Соломії Павличко, не потрібно розігрувати національну ідею, бо я належу до свого народу глибинно. Тому українські феміністки завжди розуміють, яку велику цінність складає для національної сім’ї і родини авторитетний батько і який небезпечний злочин не лише для національної сім’ї, а й для світу, може породити авторитарний батько.

Юлія Тимошенко не має часу усвідомлювати такі явища, її історія життя має свої комплекси і травми, що й передбачають нестримний потяг до влади, небезпечну політичну гру. Але, Тимошенко, безсумнівно, визначна кризова історична особистість, вона, на мій погляд, – найяскравіше втілення Кризи в Україні, тому до усвідомлення Образу цієї Кризи будуть повертатися ще не раз.

- Використовуючи Ваше ж визначення про соціальну й метафізичну жінку, хочу запитати: яка між цими типами принципова різниця?

- Так, я якось позначила себе не соціальною, а метафізичною жінкою. Це означає, що пошуки позачасової істини для мене важливіші за пошуки соціальної справедливості.

- А до якого типу Ви віднесете українок?

- Мені здається, що українська жінка більш метафізична, ніж соціальна. Вона передусім намагається спонукати до соціально активної ролі чоловіка, але коли з чоловіками нічого не виходить, тоді береться за справу сама.

- Не секрет, що жінки в політиці чоловіків роздратовують. Як ви вважаєте, що має відбутися, щоб усі чоловіки почали бачити в жінках рівноправних партнерів? Чи це апріорі неможливе, оскільки проблема нерівності між статтю як набір хромосом, заложена в генетиці?

- Хто володіє науковим структурним аналізом, то й Вам скаже, що рівноправність – це ідеальна ідея, але щоб упорядкувати світ, потрібно створити структуру і визначити, хто буде на першому місці, хто на другому. Можна структурувати світ патріархально, можна матріархально.

Але і в першому випадку, і в другому ми говоримо про керівну роль якогось члена опозиції. Свідома українка підтримує м’яку патріархальну структуру, тобто, вона добровільно поступається першим місцем заради авторитетного чоловіка, творить цього авторитетного чоловіка, розуміє його значущість. Одержимість рівноправністю може стати небезпечною соціальною ідеєю.

Нині ми маємо змогу спостерігати, як у нашій політиці нездатність створити політичну структуру, боротьба за рівноправність веде країну до катастрофи. Жінка може керувати чоловічим світом приховано, а не явно, у цьому її особливе метафізичне призначення.

- Я знаю, що всі свої тексти ви пишите, виходя з концепції українського народного психоаналізу – безіменної знахарської творчості. Розкажіть, чого боїться українець? Чи є в української нації якісь свої власні, притаманні лише їй фобії.

- Займаючись психоаналізом, я виявила надзвичайно цікаве явище: народне цілительство в українських селах займається подібними речами, а саме бореться зі страхом у психології людини. Кожна народна цілителька знає, що страх руйнує психічне поле, сприяє накопиченню темної психічної енергії, порушує психічну рівновагу, що зрештою проявляється соматично – різноманітними тілесними хворобами. Найпоширеніший страх серед українців, особливо серед чоловіків, за моїм аналізом, – це страх приниження.

- Як з цим боротися?

- Не боятися бути собою.

- Чи є в українській і світовій літературі образи, недоступні розумінню чоловіків?

- Думаю, жінки – недоступні для розуміння переважної більшості чоловіків. І лише видатні чоловіки в усіх націях досліджували жінок і на цій основі глибинно пізнавали світ. Зараз жінки дуже багато написали про себе і чоловіки мають унікальну можливість пізнавати жінок за їхніми творами. Але вони чомусь не поспішають...

Лєра Нєжина,