Ні для кого не секрет, що я люблю подорожувати по Європі і часто це роблю. Безумовно, в Україні також є багато красивих місць, де хочеться побувати, але вже так у мене склалося, що, куди б я не приїхав, нехай навіть у які-небудь музеї, всі враження вмить змащуються черговою політичною дискусією, розпитуваннями на тему «а що і коли «там» буде?» і конкретними вимогами.
Я розумію, що за посадою я людям зобов'язаний, але, чесно кажучи, під час відпустки або вихідних мені самому хотілося б трохи від цього відволіктися. Причому до такої міри, що у мене якось навіть виробився інстинкт на психологічному рівні – переїзджаючи кордон, умить скидати запас негативу, що накопичився. Таке дійсно відбувається, буквально географічно! Ще на митниці я відчуваю себе напруженим, я насуплений, сповнений проблемами, але як тільки перетинаю Чоп, усі проблеми залишаються десь там – позаду.
На жаль, я розучився розслаблятися вдома, в Україні і, можливо, це хоч би якось може послужити мені виправданням. Адже тут йдеться не про відсутність патріотизму або несприйняття нашої краси. Просто я психологічно якось інакше розслабитися не можу...
Крім того, мені дуже добре за кермом. У мене відбувається абсолютне перемикання енергії винятково на «фізику». Я веду машину і милуюся красивими видами з вікна.
Так, я не сперечаюся, красивих пейзажів і в нас достатньо, але відключитися від проблем на наших дорогах якось не виходить. До речі, напевно, це і є перша і основна відмінність Європи – ви там буквально відчуваєте, що ніколи не влетите в яму.
І це не тільки ознаки якоїсь дрібної європейської інфраструктури, що відрізняються, або чогось іще. На мій погляд, це відмінність психології. Європейська цивілізація починається з нормальних рівних доріг, з чистих туалетів, не з хамського персоналу, а нормального спокійного чуйного спілкування.
Зрештою, в Європі ви відчуваєте елементарну безпеку! Ви можете спокійно залишити біля готелю відкриту машину і бути впевненим, що в неї ніхто не залізе. Хоча… наших і там уже багато. Але, проте, відчуття безпеки поки все одно відчувається буквально фізично.
Саме тому я, як тільки у мене з'являється якась вільна хвилина вирватися на відпочинок або навіть поїхати у відрядження будь-куди до ближньої Європи, вважаю за краще відправитися туди не літаком чи потягом, а машиною, за кермом.
Мені подобається, подорожуючи по Європі, помічати безліч дивовижних речей, що знаходяться неподалік від нашого кордону, але про яких наші співвітчизники, перебуваючи у тих краях, навіть не здогадуються.
Наприклад, місто, в якому неймовірний середньовічний готичний центр, неймовірний собор. Туди просто треба потрапити і все це побачити на власні очі! А заразом і відчути біль від того, що ми можемо побачити це за кордоном, хоча могли б побачити і в нас, але, на жаль, самі ж усе знищили.
Ось, наприклад, у Польщі або Словаччині до цих пір збереглися унікальні українські дерев'яні церкви неймовірної краси. У нас же їх практично немає. Залишилося трішки в Пироговому, трохи в селах на Львівщині. Та й там щороку їх спалюється декілька, тому що місцеві отці хочуть, щоб їм громадськість побудувала церкву, обшиту білою «вагоночкою», обліплену всередині позолоченими шпалерами, а для цього «на шляху» діюча старовинна дерев'яна. Так що може бути простіше, ніж її підпалити?..
Ще одна причина, чому я люблю їздити до Європи – це моя тяга до «не нашого» екстриму. Щоб випробувати «наш» екстрим достатньо проїхатися по наших дорогах, тому мене на такий екстрим і не тягне. Зате регулярно тягне в місця, де залишилися відчуття, сліди війни, загрози.
На самому початку дев'яностих у мене було декілька цікавих моментів у житті. У той час я побував у декількох «гарячих» точках, у тому числі і в колишній Югославії. І тепер мене тягне проїхати по тих місцях, де до цих пір висять таблички «не заходити, заміновано», подивитися як ростуть і змінюються люди.
Цього року я з колосальним задоволенням проїхався практично по всіх балканських країнах: повністю «проскочив» Хорватію, Чорногорію, об'їхав Косово, Албанію, Грецію, Македонію, частково Боснію і це якось додало мені особливого настрою. Зовсім не так, як у нас.
У нас якось дуже багато брутальності, зла і все це важко консервується нами самими. А там, у колишніх зонах тотального знищення, коли сім'я йшла на сім'ю, а брат убивав брата, люди раптом зупинилися і зрозуміли, як це чудово – жити в нормальній державі.
Одного разу в Косово я зробив те, що ніколи не зміг би зробити у себе вдома, в Україні. На якійсь роздовбаній парковці – шматок колючого дроту і сітка поряд з якимсь непоказним готелем, я віддав ключі паркувальнику-албанцеві, щоб він поставив де-небудь машину, в якій лежав мій дипломатичний паспорт, якісь ще інші важливі документи, і при цьому я дійсно був цілком спокійним. Ці люди за свою недавню історію пережили стільки, що їм більше не хочеться знову повертатися до цих жахів, їм просто хочеться пожити нормально в мирній спокійній країні.
Коли мене запитують, чи є у мене якісь колекції, я відповідаю, що не ціную нічого, крім вражень. Насправді, напевно, найкраща колекція – колосальний набір вражень. Іноді я люблю залізти в Гугл – «земля» і подивитися «з космосу» на ті місця, в яких побував, і в голові вмить спливають десятки, сотні, тисячі «зображень» того, що я там бачив. По суті, коли життя вже добиває до того, що жити просто не хочеться, найкращий спосіб відволіктися – пригадати щось зі своїх поїздок.
Ось, наприклад, те, що у мене було на Корсиці. Адже там до цих пір діє ціла серія сепаратистських організацій, які час від часу раптом починають доводити один одному, що вони не просто сепаратисти, а озброєні сепаратисти. І мені одного разу довелося з ними поспілкуватися, а повинен вам сказати, що їхня мова – це гримуча суміш найрізноманітніших мов, але не це було головним.
Головним було відчуття, що все одно все буде нормально. Це у нас яка-небудь п'яна морда може запросто взяти і підрізати людину, а там, якщо ти нічого поганого не зробив, тобі нічого й боятися.
Коли у мене запитують де я буваю, я зазвичай чесно відповідаю, що об'їздив практично всю Італію, подивився місця, яких немає в жодних туристичних довідниках, і які просто неймовірні. Я бачив невеликі церкви 7-8 сторіч, у яких збереглася дійсна аутентика, а не музейна, напомаджена, якої зараз море.
Я об'їздив Балкани, більшу половину Корсики, в Австрії вже практично немає місць, де б я не бував. Тепер я мрію зайнятися пішохідним туризмом, щоб полазити трішки по горах, своїми очима побачити те, що не можна побачити «знизу», а заразом скинути сало і повернути собі минулу, «добряче» втрачену фізичну форму.
Та і схильність мою до авантюризму не треба скидати з рахунків. В Україні я став уже досить сірим, ніяким, а коли вириваюся за кордон, хочеться забратися куди-небудь, де нікого немає.
Я сотні разів бував у місцях, де ніколи не було жодного українця і можливо в найближчі сорок років і не буде, вмудрився побувати в глухих місцях Чорногорії, де іноземців востаннє бачили під час Другої світової війни. «Чужими» у них вважаються міліціонер, який заявляється до них раз на півтора роки і податкового інспектора, який приходить раз на півроку. Так, і двічі за останні п'ять років до них приїжджав лікар.
І ось, коли буваєш у таких місцях, ловиш відчуття, ніби доторкнувся до чогось таємничого, до того, що інші люди, які мандрують по путіках літаком, автобусом, ніколи в житті не побачать і не відчують.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
