Журналістів називають «сторожовими псами демократії». Це не зовсім вірно. А у мусульманських країнах навіть образливо. Собака там – брудна тварина. Пророк Магомет дуже не любив собак, зате обожнював кішок. Тому якщо ви надумаєтеся полестити турецьким або іракським «акулам пера», звернувшись до них зі словами: «Дорогі сторожові пси демократії! Бажаємо вам успіхів у караульній службі!», вони образяться. Навіть та «акула» образиться, яка нещодавно кидала черевика у Джорджа Буша і максимально наблизилася до стандартів бульварної журналістики «вільного світу».
А крім того, хто сказав, що стерегти можна тільки демократію? Класичну монархію або тоталітаризм теж дуже можна охороняти і при цьому бути видатним журналістом. Може, когось і перекрутить, але навіть у гітлерівській Німеччині вистачало наших братів, які писали і знімали, до рівня яких багатьом ще тягнутися і тягнутися! Я – не про доктора Геббельса. Він, швидше, не журналіст, а батько сучасного піару (ті, хто впарює нам зараз на виборах кролика Сеню або бабу Юлю, хай пам'ятають, хто їх духовний батько!). Я – про Лені Ріфеншталь, чиї документальні фільми «Тріумф волі» і «Олімпія» досі розбирають по шматках і пхають у свої опуси майже всі автори передач про Третій Рейх.
Навіть Міша Ромм – добропорядний радянський режисер, автор фільмів про Леніна, бідну Ліні обібрав до нитки, насмикавши із її шедеврів кадри для свого «Звичайного фашизму» -- звичайної халтури, якщо чесно, де помилка вже у назві. Не було, панове, у Німеччині фашизму. У них був націонал-соціалізм, скорочено – нацизм. А фашизм – це італійська страва. Куди м'якший і такий, що відрізняється від нацизму, як Муссоліні - від Гітлера і піца - від сосиски.
У сталінському СРСР теж був свій видатний журналіст – Костянтин Симонов. Буде час, прочитайте його «100 діб війни» -- про перші три місяці Великої Вітчизняної. Симонов їздив по фронту у найпаскудніші дні й описав те, що ніхто більше не встиг або не посмів. Причому часто очима не тільки очевидця, але й учасника. Йому дивом вдавалося вириватися із оточення у Білорусії, він ходив на завдання разом з моряками-чорноморцями на підводному човні і повзав під мінометним обстрілом на Арабатській стрілці. Навіть особисто застрелив панікера на шосе десь під Бобруйськом. Жодному американському Хемінгуею, який складав свої репортажі про громадянську війну в Іспанії із готельного ресторану у Мадриді, таке не снилося. При цьому Симонов до кінця життя залишався сталіністом. Йому належить фраза про культ особи, сказана вже за часів Хрущова: «Був культ, але була і особа!»
Це я до того, що можна бути людиною дуже непопулярних нині, як кажуть, «реакційних» поглядів, і при цьому талантом першої величини! Був у Росії до революції такий ультраконсервативний публіцист Михайло Меньшиков із газети «Новое время». До чого його вся передова публіка ненавиділа! Але статті Меньшикова ковтали захлинаючись усі, незважаючи на політичні погляди – від есера з бомбою за пазухою до монархіста. Нещодавно товстий том меньшиковської спадщини перевидали – начебто все мало б застаріти, як листування Енгельса з Каутським. А читаєш – не відірвешся: «Пляшка горілки справді зробилася віссю російської землі. Інтелігентні тупиці кричать, що все це від народної неписьменності. Дайте мужикові освіту і він перестане п'янствувати. Неначе не п'янствують у нас – притому до втрати образу людського освічені люди, навіть професори!»
Тому я пропоную зовсім іншу класифікацію братії, яка пише і знімає: за системою харчування. Як і весь тваринний світ, вона розпадається на вегетаріанців і м'ясоїдних. Вегетаріанці все життя працюють у відділах реклами, розхвалюючи шампуні і «зірок». Найбільше вони бояться когось образити. Це вони переконують нас, що Славик Вакарчук – секс-символ, Тіна Кароль – красуня, а Віктор Ющенко – тонкий поціновувач культури. Читати творіння журналістів-вегетаріанців огидно – все у них або з трави (тому що тільки обкурений може вірити в те, що плішивий син міністра – секс-символ, панночка із задом, по якому неначе лопатою вдарили – красуня, а сільський жлоб -- меценат), або із цукру і патоки. Звичайно, можна з'їсти шматочок, як з'їдаєш на десерт тістечко, але читати таке постійно – це як жити у світі, де окрім глянсових журналів і рекламних проспектів взагалі ніякого друкованого слова немає.
Куди цікавіша творчість охижачених особин – злобних, в арсеналі яких, залежно від таланту, широкий вибір знарядь творчості – від обов'язкового компромату до чорного гумору, вельми не зайвого справжньому майстрові пера. Чому я кажу «охижачених»? Тому що справжніх хижаків, на відміну від політиків і криміналу, серед журналістів нема. Вони тільки наслідують звичкам людоїдів, пнуться від важливості і корчать із себе персон, які рівні тим монстрам, про яких пишуть.
Але як би там не було, вся преса живе за принципом: кому війна, кому – мать родна. Це для обивателя падіння гривні – неприємність. А для економічного оглядача – привід блиснути мізками у новій статті. Крах потяга, катастрофа на електростанції, масове отруєння дітей – постійна їжа для ньюс-румів у всіх газетах.. Про неї благають Бога щодня жовтороті дівчатка і хлопчики, щойно випущені із інституту журналістики: «Господи, труп насущний дай нам днесь!».
Залежно від спеціалізації, м'ясоїдні журналісти діляться на кіллерів і стерв'ятників. Кіллери працюють на замовлення. Це добрі чутливі правдолюби, які твердо знають, що порядних людей на світі, крім них, немає і бути не може. Свої жертви вони не люблять. Замовників – теж. Але жити без замовників не можуть, оскільки замовити кого-небудь самому собі – недозволена розкіш.
Зазвичай кіллер видає на гора свіжий політичний труп, задоволено витирає піт з чола, з апетитом обідає кращими його частинами, а всякий тельбух кидає стерв'ятникам, які з нетерпінням чекають своєї черги. Ті обгризають до кісточок все, що залишилося, стікаючи незліченними коментарями.
Найкращий кіллер нашої епохи – взагалі не професійний журналіст, а колишній сторож – Микола Мельниченко. Він самого Кучму завалив, залишивши стерв'ятникам розмірковувати: кому це вигідно, для кого зроблено і що б це означало? Своєю діяльністю кіллер Микола блискуче довів, що журналіст взагалі може не вміти писати. Зате зобов'язаний уміти підслуховувати. Повне зібрання творів Мельниченка – той самий цифровий диктофон, який він нібито під диваном ховав.
Колись ми сперечалися з моїм редактором по «Київських Відомостях» Євгеном Якуновим, чи повинен журналіст володіти хорошим стилем. Я вважав, що просто зобов'язаний. А Якунов доводив, що ні. Головне – добути інформацію, і читачі зжеруть її з хрускотом, навіть якщо вона погано просмажена і на битому блюді подана («бите блюдо» -- це мій образ. Якунов виражався простіше: «Читачі прочитають сенсаційну статтю, навіть якщо вона погано написана»).
Випадок Мельниченка показав, що сенсаційну статтю прочитають, навіть якщо вона взагалі не написана, а просто озвучена. Причому головною жертвою цієї статті став «відомий письменник Кучма» -- автор книги «Україна – не Росія», який теж її навряд чи писав.
Можливо, хтось образиться на слово «стерв'ятник». І марно. Я не вважаю його образливим. Адже навколо стільки падалі розвелося, що якщо не прибирати її з лиця Землі, то все просто здохне від смороду. Справжньому журналістові не в падлу бути хоч стерв'ятником, хоч кіллером. Головне – не стати трунарем, який працює на «кладовищі» -- у газеті, яку ніхто не читає, і на каналі, який ніхто не дивиться.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом