Виступаючи 16 вересня у Державній Думі, мій друг і однодумець, керівник КПРФ Геннадій Зюганов передбачив, що уряду Росії, якщо він серйозно має намір боротися з кризою, доведеться будувати соціалізм.
Я повністю згоден з цим твердженням, співвіднісши його з Україною. Світова економічна криза показала нежиттєздатність неоліберальної економічної моделі, яка встановилася у відносно благополучні 90-і роки. Навіть у провідних капіталістичних країнах все наполегливіше лунають вимоги повернутися до принципів «соціальної держави», яка, до слова кажучи, у головних рисах збереглася у Канаді, Австрії, Німеччині та скандинавських країнах. Найбільші автомобільні концерни США перейшли під контроль держави і профспілок. Діяльність американських банків і крупних страхових компаній поставлена під контроль уряду. У західноєвропейських державах обговорюються плани часткової націоналізації крупної промисловості.
Проте не можна забувати, що найбільш розвинені держави світу перебувають у більш виграшній ситуації, ніж решта всього людства. Глобальна економічна система, яка склалася після розпаду соціалістичного табору і руйнування СРСР, дозволяє найбільш передовим у технологічному відношенні країнам, які до того ж, як правило, володіють величезними фінансовими ресурсами, отримувати найбільші вигоди у період економічного зростання і перекладати власні проблеми на чужі плечі під час спаду світової економіки. У нас такої можливості нема. Україна перетворилася на країну капіталістичної периферії, яка поставляє на світовий ринок продукцію з низьким ступенем переробки. І перспективи нашого подальшого розвитку, можливості підвищення якості життя залежать від того, чи зуміємо ми поліпшити своє становище у глобальній економічній системі.
Інакше майбутнє нашої країни уявляється дуже незавидним. На нас чекає масова бідність, остаточна втрата промислового потенціалу, знищення вітчизняної наукової школи, зниження якості освіти і, як наслідок, падіння культурного рівня суспільства. Точніше кажучи, всі ці процеси вже йдуть, і найближчими роками вони набудуть незворотного характеру. Часу у нашому розпорядженні залишається зовсім небагато.
Не можна розраховувати на те, що Україна, яка володіє унікальними природними ресурсами, зможе завдяки їх умілій експлуатації добитися високого рівня суспільного добробуту. По-перше, існуючий соціально-політичний устрій, заснований на пануванні олігархічних угрупувань, закріплює концентрацію суспільного багатства у руках мізерної меншості, яка разом зі своїм обслуговуючим персоналом складає не більше 5% від усього населення країни. По-друге, природні ресурси не є гарантією добробуту. Кращим негативним прикладом цього є країни Африки, які володіють величезними запасами корисних копалини і які поставляють на світовий ринок значну кількість какао, тютюну, цукру, бавовни, а самі поголовно голодують. По-третє, природні багатства України неодмінно опиняться під контролем транснаціональних корпорацій і пов'язаних з ними українських олігархічних угрупувань, які ставлять собі за мету отримання найбільшого прибутку, а не розв’язання проблем національного розвитку. Досить пригадати, що пропонувалися нашій країні проекти на зразок вирощування рапсу на українських чорноземах, щоб уявити, наскільки швидко і нераціонально будуть витрачені наші національні багатства, якщо вони остаточно перейдуть під контроль транснаціональних структур.
Можна запитати: а чому ж нічого подібного не відбувається у розвинених країнах? Безумовно, головна причина - у тому, що ці держави є лідерами науково-технічного розвитку і володіють величезними фінансовими ресурсами. Це дозволяє їм виробляти дорогу продукцію і з вигодою для себе використовувати потребу сучасного світу у високих технологіях. А контроль над глобальними фінансовими потоками дозволяє корпоративній верхівці розвинених державах скуповувати політичну еліту у країнах периферії, приводячи до влади її компрадорські угрупування, які охоче торгують національними багатствами і державним суверенітетом.
Але справа не тільки у цьому. У розвинених країнах існують суспільні інститути і соціальні норми, які не дозволяють банкам і корпораціям розпоряджатися суспільним багатством на власний розсуд. Там діють сильні і впливові профспілки, здатні добиватися від влади ухвалення рішень, які йдуть у розріз з інтересами крупних власників. Там зберігається розвинена система соціальних гарантій, і суспільство захищає її від будь-яких замахів з боку влади і працедавців, незалежно від того, під якими гаслами вони здійснюються.
Все це стало можливим завдяки тривалій соціальній боротьбі, яка триває вже більше ста п'ятдесяти років і яку ведуть профспілки і ліві партії. Пік цієї боротьби припав на 20-30 роки ХХ століття, зокрема, на період Великої депресії. Саме тоді відчайдушна боротьба профспілкових організацій і лівих активістів, яка супроводжувалася кривавими сутичками з поліцією і захопленням крупних підприємств робітниками, дозволила закласти основи нинішньої соціальної системи у західноєвропейських країнах і домогтися значних поступок з боку працедавців у США, де соціальне забезпечення покладене на плечі компаній.
Звичайно ж, правляча верхівка капіталістичних країн пішла на поступки багато у чому через страх перед посиленням міжнародного впливу СРСР і поширенням соціалістичних переконань. З цієї ж причини система соціальних гарантій у європейських країнах була відновлена і розширена після розгрому гітлерівської Німеччини. Але спроби якось істотно понизити рівень соціального захисту незмінно присікалися суспільством, яке стійко б'ється за свої завоювання. Українське суспільство, як ми бачимо, подібної стійкості не має. Воно без усякої боротьби відмовилося від соціальних прав, які існували у СРСР, навіть не спробувавши серйозно зажадати їхньої реалізації від нової влади. Порівнюючи нинішню соціальну систему і ту, що існувала у Радянському Союзі, важко повірити, що соціальні гарантії, які зникли разом із загибеллю соціалістичного устрою, у наш час залишилися на папері.
Українське суспільство не відстоювало свої соціальні права, оскільки сприймало їх не як завоювання, здобуті у тяжкій боротьбі, а як щось дароване зверху або ж як обов'язок державної влади. Нашим громадянам досі важко уявити, що домогтися підвищення рівня життя вони зможуть, тільки б'ючись, що жоден представник олігархії не поверне їм з доброї волі ті ж права, якими вони користувалися у СРСР. Головний здобуток радянської системи полягав у тому, що вона гарантувала кожній людині, незалежно від її соціальної, етнічної і партійної приналежності, нормальний рівень соціального забезпечення. Просторі дитячі садки, найкраща у світі середня освіта, видатна за своїми досягненнями вища школа, забезпечення кожного роботою, практично безкоштовний відпочинок і охорона здоров'я стали повсякденною реальністю для десятків мільйонів людей. Причому ситуація у сфері соціального забезпечення постійно поліпшувалася, а в останні десятиліття радянської влади почала активно вирішуватися навіть найгостріша проблема – житлова, причому за рахунок надання безкоштовного житла, а не як зараз – шляхом продажу квартир за нечувані гроші.
Але, як говорив В.І. Ленін, наші здобутки є продовженням наших недоліків. Слабким місцем радянського суспільства була соціальна пасивність переважної більшості людей, яка останніми роками свідомо заохочувалася частиною номенклатури, що прагнула присвоїти багатства країни. Соціальна пасивна більшість виявилася беззахисною перед політичними маніпуляціями, вона розгубилася у кризовій ситуації і без боротьби відмовилася від своїх прав. І навіть через майже два десятиліття після руйнування соціалістичної держави тяжко розраховувати на те, що зниження рівня життя викличе масовий соціальний протест, під тиском якого влада буде змушена обмежити олігархічне панування на користь суспільства. Тим більше, що олігархічні угрупування, які управляли країною, прикриваючись демократичними декораціями, на ділі свідомо заважають самоорганізації суспільства.
Сподіватися на те, що наша політична еліта раптом виявить відчуття відповідальності за долю країни, також не випадає. Але у нашому розпорядженні є дієвий засіб, завдяки якому можна домогтися зміни державного курсу. Це - суспільні настрої за відмову від проамериканської орієнтації і перехід до стратегічного союзу з Росією та інтеграцію у рамках СНД і ЄЕП. Скориставшись протистоянням українських олігархічних кланів, можна створити систему тиску на владу «знизу» і змусити її піти на зовнішньополітичні дії, які відповідають інтересам суспільства.
Необхідно провести модернізацію економіки, що сприятливо позначиться і на стані соціальної сфери. У галузях, пов'язаних з високотехнологічним виробництвом, потрібні кваліфіковані, високооплачувані фахівці. Прискорений технологічний розвиток допоможе відродженню науки і вищої школи, допоможе модернізації соціальної інфраструктури. Обмеження олігархічного панування створить можливість для підвищення політичної свідомості суспільства і відкриє шлях до соціалістичних перетворень. Повернення на соціалістичний шлях розвитку неминуче стане майбутнім України. Це - єдиний спосіб зберегти українську державу і культурну самобутність багатонаціонального народу України.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом