Вибори і Вибір

Іноді створюється враження, що українці за роки незалежності стали провідними експертами з демократії і виборчих процедур.

Вони розбираються у тонкощах процедур і різноманітності моделей представницької влади. Вони пройшли шлях від совкових «кандидатів за рознарядкою» до політичних кумирів, чия перемога здобута через суди і мітинги. Вони пишаються своєю уявною демократичністю і легкістю щодо виборів органів влади приблизно так, як пишається дитина подоланим страхом перед щепленням – «не страшно», «можу ще». Правда, забуваючи при цьому, що не всяке щеплення гарантує від хвороби.

І тому не дивно, що і прийдешні президентські вибори виглядають буденно і рутинно після виснажливої кампанії 2004-го і парламентських випробувань 2006 і 2007-го. Усі спроби кандидатів підкреслити доленосність та історичність виборів пролітають повз вуха виборців і спостерігачів. Вибори - наче нав'язлива повинність, яку необхідно потрібно виконати, не вникаючи особливо у цю рутину –вихолощені за останні 10 років дебати про владу і конституцію, декларацію про нові соціальні висоти, зовнішньополітичні мріяння, які всіх задовбали. Так у роки революційної емансипації 20-30-х років минулого століття деякі індивіди втрачали здатність і бажання любити, помилково ототожнюючи любов і інтимні стосунки двох зі «стаканом води від спраги».

Чому так сталося? І що означає цей коктейль демократичного пафосу з байдужістю і імітацією упереміш?

Насамперед, проблема в тому, що українці зараз ставляться до вибору як до фатуму, розпорядження. Перші паростки пострадянського критичного раціоналізму 90-х були зім'яті новою, захоплюючою і швидко ритуалізованою міфо-картиною – «помаранчевим міфом». Яскраві фарби, гімни, герої, які здійснюють подвиги, - у цьому міфі було все необхідне для підкорення.

Але будь-який живий міф вимагає матеріалізації сюжету. Тому поразки замість перемог, слабкість замість нових подвигів, примітив замість величі – ось що зруйнувало помаранчевий міф, знизило до мінімуму рівень довіри до колишніх кумирів.

Між тим наслідки цього повороту у суспільній свідомості і практиці – надовго. І головний негатив – в ефекті «вторинної дикості», ствердженні найпримітивніших і найжорстокіших практик як визнаної норми. Корупція, беззаконня, хамство, варварство у сім'ях, божевілля на дорогах, байдужість до людей похилого віку і дітей, тваринна жадність дикого капіталізму – все це стало повсякденністю. Тому навіть трагедія матері, яка втратила дитину у піратському (!) полоні, – вже не зворушує навіть найгуманніших.

Недивно, що у такому «нескінченно тривалому» стані українці не розглядають вибори як самовизначення. Знову, як і 20-30 років тому, вони сприймають вибори як ритуал-неминучість. Цей ритуал не впливає на цю жорстоку реальність, яка була вчора, є сьогодні і – що б не робили – збережеться завтра. Позавчора був Кравчук, учора – Кучма, сьогодні - Ющенко, завтра - …

Зламана надія 2004-го і жорстока лінія-реальність. І в цій реальності суспільство ось уже два десятиліття живе у напівтіні, де тіньова економіка складає приблизно 40%, а виживання підпорядковане законам громадянського анархізму. Відповідно, 60% - це той показник, який свідчить про ступінь легітимності держави. І якщо раптом у тих 60 відсотках держава обвалиться, або податкова знахабніє, або з кризою не впораються - ось тоді рятівні 40 відсотків підтримають, підстрахують. На загал, арифметики Гуляйполя.

Ця двоякість, напівтінь-напівсвітло – дуже знайомі за радянського тоталітарного минулого. Тільки тоді «напівтінь» була кухонною для ідеалістів і цеховою - для матеріалістів. Сьогодні ж у напівтіні всі, без винятку. Ритуал, імітація - у світлій частині, прагматизм, інтерес, виживання - у «тіні».

Саме тому, на мою думку, в Україні великі проблеми з Вибором – політичним, гуманітарним, соціальним. Прагнучи до ритуалу, щоб прикрити напівтінь, суспільство стало дуже податливим щодо привнесених стандартів і шаблонів. Тому скоріше можна говорити не про вибір, а про «подібність», «уподібнення», «як у інших». І на перший погляд, уподібнення з легкістю сприймається як вибір. Наявність судів – ототожнюється з правовою культурою. Наявність модних витребеньок і глянсових тусовок – з елітою. Замилювання очей, примітивний підкуп і високопарне медіа-зомбування – з духовністю. Цей ряд можна продовжити.

На наступних президентських виборах, насправді, зіткнуться не кандидати і їхні технологічні армії, а два шляхи, кожен із яких – лише можливість для кожного.

Чи буде видано нову версію помаранчевого міфо-сюжету, чи ж на нас чекає раціональний переворот? Анонімний світ сліпої довіри – чи прагматика співіснування? Спекулятивна ідеологія – чи технократизм? - Непрості, болісні антиномії. Але інші альтернативи – неосоціалістична боротьба з «матрицею», ліберальна енергія національного егоїзму, євразійські альтернативи – ще тільки на підході. Дорога для такого Вибору лише прокладається до 2015 року.

Насправді, Вибір – відповідальне і багатогранне поняття. У ньому прихована таємниця найскладніших відносин, які «вимірюють», неначе приладом, рівень людського у людині. Власне, сама людина відвоювала у природи право на втілення «божественного задуму», тому що, на відміну від будь-якої іншої божеської тварі, здатна Любити, Ненавидіти, Творити і Вибирати. Та сама «людина-божество», навколо якої крутиться історична вісь людства впродовж усієї епохи Модерну і Постмодерну.

Панує помилкове, ілюзорне уявлення про те, що Вибір – це якесь остаточне рішення.

Насправді ж, Вибір – лише початок дії і нове самозобов’язання. Здійснюючи Вибір, людина, як би вона собі не пояснювала дію (навіть збереженням Старого), немов переступає грань минулих відносин, бере на себе відповідальність за зміну. Тому Вибір і Відповідальність – парні поняття. Відповідальність за близького, за навколишній світ, за облаштування країни, і за себе, врешті-решт.

Прагнути зрозуміти, не відкуплятися від історії ритуальним «якось-то воно буде» і «вірую» і не перетворюватися на булевський фантом із «Планети мавп» - ось, мабуть, той максимум, який ми зможемо витиснути із чергових президентських перегонів.

Андрій Єрмолаєв