За жоден законопроект депутат Ткаченко так не бився, як за місце у буфеті. В осяжному минулому він не блокував трибуну, не сварив з неї на чому світ стоїть політичних опонентів, але тут – зачепили за живе. Скоїли замах на найсвятіше, що є у парламенті – на сосиски.
Одна моя подруга здивувалася: «Ух ти! а я думала, він уже давно не депутат». Отож бо: гарними справами прославитися не можна. Тепер усі його пригадали, він – депутат, причому дуже навіть народний.
Дорогі глядачі! Ви довго не бачили по телевізору цього екзотичного персонажа, і я чомусь впевнена, що ще довго не побачите. Але невже ви справді думаєте, що питання полягає у тому, хто буде, а хто не буде їсти у буфеті? Та ж ні! Питання навіть не в абстрактному комуністичному хамстві, про яке тут же заговорили опоненти вірних ленінців.
Один мій приятель сьогодні сказав, що людина, яка вирішила, що вона краща за інших, повинна негайно пройти обстеження у лікаря. А вже потім будувати плани майбутнє. Коли людина вирішує, що воня виняткова, вона починає думати, що її повинні кудись обрати, наділити владою, повноваженнями і привілеями. Як правило, це рано чи пізно стається, і такі «виняткові» люди, як депутат Ткаченко, стають депутатами.
Ми, журналісти, теж не дурні, і розуміємо, що депутати – люди виняткові. А раз так, то вони кращі й розумніші за нас, вони пишуть закони, за якими ми живемо, і можуть знайти таку аргументацію, яка лежить у рамках ними ж проголошуваних соціальних цінностей. Тому ми ставимо їм різні запитання – що ви мали на увазі, коли говорили про скорочення кількості преси у парламенті? Причому тут буфет? Які-які шахти?
І коли у відповідь отримуємо невиразне бекання, а ще краще – роздратування, стає зрозуміло, що позиції у цієї виняткової людини немає. І фразеології нема. Тому що нема думки. Тому що насправді вона нічим не відрізняється від нас з вами, від простого робочого, від голови колгоспу… Хіба що більшою мірою хамства.
Ми винні у цьому самі, тому що самі їх туди обрали, підняли на щит, і тепер маємо дивитися, як вони їздять на своїх машинах, стріляють із пістолетів, і ніхто їм – не указ.
І особливо їх дратує, коли хтось намагається закликати їх до відповіді: «Скажіть, ви вважаєте, це нормально?» Реакція миттєва: комуністичний марш-кидок мікрофону вниз на три поверхи. І це – у ліпшому разі.
Задавати представникам влади незручні запитання – наша робота. Якщо депутат Ткаченко хоче, щоб йому задавали зручні запитання, нехай іде у редакцію газети «Комуніст». Там найчесніші, найоб'єктивніші і жодного разу не заангажовані журналісти зроблять все, як треба.
А ось я ще подумала: якщо щодня у відповідь на незручні запитання тобі ламатимуть мікрофон, 200 робочих днів на рік – це робота цілого заводу. Може, це була турбота про трудящих, щоб під час кризи їм було на чому заробити? Все-таки комуністи вони ж – за диктатуру пролетаріату.
Мене неприємно здивував Петро Симоненко, який заявив, що своїм мікрофоном я «доторкнулася» і «провела по обличчю» його однопартійця. Доторкнулася до недоторканної особи. Позбавила недоторканності?
І шанована мною Ганна Герман, яка несподівано вирішила порушити «питання про відповідальність журналістки», якщо факт дотику мікрофоном буде доведений. Ганно Миколаївно, поруште питання, я скажу Вам спасибі. Тому що діалог – це дуже важливо. Але у Вас же такий колосальний досвід роботи у журналістиці, Ви все бачите і чуєте - я це точно знаю. Скажіть, а після першого удару по мікрофону Ви б як повелися? Ви б не перепитали, що мав на увазі Ваш візаві своєю екстравагантною витівкою? Його діло було у крайньому разі відповісти «даруйте, я поспішаю», а не хапати мікрофон і кидати його зі сходів. Ви це самі знаєте. І Ваші колеги знають. Але це Ваша робота – маніпулювати і говорити неправду. Як наша робота – запитувати Вас.
Тому що депутати – виняткові люди. А виняткова людина завжди захистить іншу виняткову людину.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом