1 вересня - відповідальний день не тільки для парламентаріїв, але і для нашого молодшого покоління. Завтра відкриються двері сотень тисяч шкіл і технікумів, інститутів та університетів. Звичайно, свято - святом, але не варто забувати, що, на жаль, у системі української освіти залишається немало проблем. Йдеться не тільки про низьку зарплату викладачів, рівень корупції, але і про цілу низку невирішених питань. Наприклад, з пільговиками, через яких багато талановитих дітей залишилися цього року «за бортом» вузів. Екс-міністр освіти, президент Академії педагогічних наук Василь Кремень упевнений, що категорію пільговиків взагалі необхідно ліквідувати. Про це і багато чого іншого він розповів в інтерв'ю ForUm’у.
- Василю Григоровичу, напередодні нового навчального року хотілося б підбити підсумок вступної кампанії у вищі навчальні заклади України. Як Ви вважаєте, чи виправдовує себе тестова система?
- По-перше, від імені Академії педагогічних наук і себе особисто хотів би привітати усіх з цим прекрасним наступаючим святом - Днем знань.
З приводу вашого запитання можу сказати, що впровадження тестової системи для вступу до вищих навчальних закладів – це позитивний крок. Нагадаю, свого часу – у 2003-2004 роках – я, будучи міністром освіти, впровадив її у вигляді експерименту. Але я вважаю, що тестову кампанію потрібно поліпшувати у кількох напрямах.
- У яких саме?
- Перше. Потрібно переглянути список пільговиків. А найкраще – взагалі їх скасувати. Для цього необхідно подати до парламенту відповідні зміни у законодавство. Якщо ж якусь категорію пільговиків не вдасться скасувати, то потрібно не робити цим дітям «ведмежу послугу». Тому що з тих пільговиків, які сьогодні вступили у вищі навчальні заклади, значна частина не витримає конкуренції і після першої або другої сесії буде відрахована. Тому вони повинні вступати на загальних підставах. Якщо пільговики не проходять за конкурсом, то хай держава, піклуючись про них, організовує при університетах відповідні підготовчі курси. Ці діти кілька місяців повчаться і знову з усіма рештою пройдуть тести, за результатами яких на загальних підставах конкуруватимуть на вступі до університетів.
Друге. Потрібно змінити кількість предметів, які здаються при вступі до вищих навчальних закладів. У перспективі потрібно було б зробити обов'язковими три предмети: українська мова і література, математика та іноземна мова. Чому українська мова – зрозуміло. Математика - тому що це не тільки важливі знання, але і спосіб розвитку логічного мислення. А без знання іноземної мови не можна бути конкурентним фахівцем. Плюс ще два предмети за вибором учня. Потім при вступі усі п'ять предметів не обов'язково повинні зараховуватися. Але їх повинно бути не менше трьох.
Хочу зазначити, що коли впроваджували тестування, ми передбачали, що тестова культура широко застосовуватиметься у школі. Тобто, наприклад, у вчителя історії 9 класу є збірка тестів зі свого предмету, яку учень може знайти і в шкільній бібліотеці. Скажімо, вивчили п'ять тем, і викладач проводить за ними тестові завдання на 10-15 хвилин. Таким чином діти тренуються, як здавати тести, і, крім того, така практика дозволить підвищити рівень знань у школі. Адже тоді дитина знала б, що недостатньо раз на місяць відповісти і заробити гарну оцінку.
Крім того, я б ще подумав про профільні дисципліни для кожного університету. Потрібно встановити мінімальну кількість балів, скажімо, 125, а за непрофільною частиною хай би університети самі встановлювали межу – хтось на рівні 125, а хтось – 120 чи 150. Тобто потрібно менше забороняти, а надавати більше можливостей. Тому що десятки тисяч дітей не можуть вступити у вищий навчальний заклад тільки тому, що з одного із предметів отримали менше 125 балів.
- Як Ви знаєте, за минулий навчальний рік на уроках фізкультури померло кілька школярів.
- Це прояв недоліку, властивого всій нашій освіті. А саме: наше навчання не орієнтоване на конкретну дитину. Це потрібно міняти. Необхідно навчати, орієнтуючись не на клас у цілому, а на кожного учня. При такому індивідуалізованому підході забезпечується успішність дитини у розвитку в будь-якому напрямі, у тому числі й фізичному.
У нас не тільки з фізкультури, але й з інших предметів дітей «причісують під одну гребінку». Є Іванов, Петров, Сидоров – ось вони повинні знати одне і те ж, пробігати однакову відстань.
- Це залишилося ще з радянських часів.
- Ви знаєте, багато хто каже: «Ой, яка тоді прекрасна було освіта. Ми багато що втратили». Так, я нічого поганого не хочу сказати про минуле, але радянська освіта була хорошою для того суспільства, у якому ми жили. Але зараз, враховуючи динаміку розвитку і технічний прогрес, вона не може нас забезпечити.
- Сьогодні критикують не тільки систему освіти, але і конкретно книжки, за якими вчаться наші діти. Наприклад, довго обговорювалося питання націоналізації підручників з історії. Як Ви до цього ставитеся?
- У принципі, Україна зробила великий крок уперед, коли створила перше, а потім і друге покоління видань для середньої школи, тому що в радянський період усі підручники, крім української мови і літератури, писалися у Москві, а у нас тільки перекладалися. Безумовно, вони з кожним поколінням кращі. Але проблем з ними залишається ще багато. І не тільки стосовно історії. Що я маю на увазі... По-перше, наші підручники переобтяжені небазовим, інформаційно-роз'яснювальним матеріалом, і часто дитина змушена крім основних знань з кожного предмета запам'ятовувати силу-силенну непотрібної їй інформації. Тому ми повинні просто «звільнити» підручники, програми, а значить, і дитину від непотрібних речей.
Якщо говорити про підручники історії, то вони ще з радянських часів потерпають від того, що надмірно деталізують, наприклад, ті ж битви: скільки полків стояло зліва, скільки – справа, хто ними командував, хто куди пішов, скільки загиблих і так далі. Для обивателя головне інше: щоб дитина могла оцінити подію, пов'язану з цією битвою, її соціальні і не тільки наслідки і винести з цього урок. Вивчення історії – це не самоціль, а спосіб підготовки дитини до того, щоб вона, ставши дорослою, могла самостійно аналізувати все, що відбувається у суспільному житті.
Зараз підручники історії дуже близькі до прояву бажання задовольнити певні політичні сили.
- Як з історією про «помаранчеву революцію»?
- Взагалі у підручнику історії не можна писати те, що відбулося два-три місяці тому. Тоді якраз так і було зроблено. Я думаю, зараз у авторів цих книг, як і у решти людей, нічого, крім сорому, вони не викликають. Досить подивитися книжки, випущені у 2005 році, - їх зараз тяжко читати без посмішки.
У нас дуже багато охочих бути записаними в історію, як і в літературу. Ви подивіться, що у нас діється з українською літературою: ми спонукаємо дітей вивчати твори тих письменників і поетів, яких більшість людей не знає. Але всі вони не готуються бути літературознавцями! Діти повинні просто мати уявлення про світову і українську літературу, знати певні твори. Але література не повинна бути «ярмарком марнославства» невідомих письменників.
- Василю Григоровичу, якщо говорити у цілому, як Ви оцінюєте нинішній рівень освіти в Україні? Що поліпшилося за останній час, а що – навпаки?
- Я б трохи по-іншому подивився на це питання. Я б сказав, що треба робити, щоб було краще.
По-перше, середній школі потрібно негайно готуватися до переходу на профільне навчання. Згідно з концепцією переходу до нового змісту навчання і її терміну, через рік десяті класи повинні стати профільними. Це надзвичайно важлива реформа в освіті. Профільне навчання можна забезпечити найбільшою мірою у спеціалізованих навчальних закладах. Я є прихильником того, щоб діти отримували профільне навчання у профільних навчальних закладах. Я впевнений, що необхідно створити профільні ліцеї - 10-12 класів, особливо у містах. Ми взагалі повинні «відірвати» старшу школу від базової. Тому що це різні типи навчання і підготовки. Весь світ давно вже застосовує цю практику. А у нас такий собі колгосп - з 6 до 18 років. І все це називається школа, хоча зрозуміло, що при підготовці початкових і випускних класів стоять різні завдання. Якби у нас було створено більше таких профільних ліцеїв, то ми б істотно поліпшили підготовку дітей до вступу. Про це свідчить не тільки міжнародний, але і наш досвід. Тому що тестування продемонструвало: у профільних навчальних закладах значно кращі результати, ніж у звичайній школі.
Також ми повинні впровадити новий зміст навчання. Академія педагогічних наук, президентом якої я є, звернулася у Міністерство науки і освіти з приводу того, щоб уже зараз створити відповідні комісії, робочі групи, які б серйозно працювали над новим змістом навчання для школи. Сюди потрібно залучити Академію, яка готова до такої роботи, вчителів-практиків, а також працівників міністерства.
Що стосується професійно-технічної освіти, то тут є багато проблем. Одна з основних – її надзвичайно слабка технологічна база. Цьому треба покласти край. Крім того, існує проблема дроблення цих учбових закладів. Є профтехучилища, де число учнів і вчителів приблизно однакове. Це дуже неекономно і неефективно з погляду професійної підготовки. Тому потрібно об'єднати ці заклади. Наприклад, у районі може бути один профтехзаклад і так далі.
До речі, довго обговорювалася тема того, що у нас дуже багато вищих навчальних закладів. Безумовно, це так. Шлях один – укрупнення вузів третього-четвертого рівнів акредитації, особливо у регіонах. Коли у невеликому місті по три університети на одній вулиці – це неправильно. З такими університетами нам нічого робити ні у Болонському процесі, ні в європейському освітньому просторі – нас ніхто там не визнає. Університети повинні бути потужними, у них повинно вчитися по 20-25 і більше тисяч студентів. Тоді у нас були б крупні кафедри, які забезпечували б кращу підготовку, а значить, і вищий рівень фахівця. Тому що на сьогоднішній день у нас, на жаль, забагато так званих університетів, які не мають наукової складової у підготовці студентів. А в нинішніх умовах це нетерпимо і неприйнятно.
- А щодо напряму підготовки учнів?
- І у школі, і у вузі його необхідно змінити. Поки що, на жаль, перед педагогами стоїть основне завдання – домогтися, щоб дитина знала все, що знаємо ми. Це важливо, але у сучасному житті не є головним. В умовах, коли спостерігається інноваційний тип прогресу, потрібно навчати дітей так, щоб вони самостійно могли оволодівати знаннями і інформацією, які б застосовувалися у практичній діяльності. Тобто готувати інноваційну людину. Інакше наші фахівці не будуть конкурентоздатними у сучасному світі. На жаль, це завдання слабо розуміє не тільки суспільство у цілому, але і більшість педагогів.
Ольга Москалюк
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
