Євроатлантичний ляпас для України

На нинішньому, святковому для України тижні (у понеділок ми відзначили 18-річчя Незалежності нашої держави) черговий неприємний подарунок керівництву країни підніс Північноатлантичний Альянс. НАТО, в яке ось уже п'ять років безуспішно прагне затягнути українську державу Президент Віктор Ющенко, вустами офіційного представника альянсу Джеймса Аппатурая приголомшило заявою: найбільша світова військово-політична організація не має наміру надавати Україні військову допомогу і допомагати їй у забезпеченні територіальної цілісності. Розцінювати цю заяву представника НАТО як щось несерйозне не можна: вперше на адресу України прозвучали слова, що чітко визначають її значущість для Альянсу. І головний висновок із цих слів можна зробити тільки один: НАТО жодною мірою не зацікавлене у нашій державі як у рівноправному членові, і тим більше не збирається підтримувати інтереси України у разі прояву агресії до нас з боку недружніх держав. І в тому, що така позиція прозвучала, – пряма «заслуга» вищого керівництва країни. А саме – Президента Віктора Ющенка.

Немає потреби багато говорити про те, що маніакальне (іншого слова і не добереш) прагнення нинішнього Глави держави будь-що отримати хоч би асоціативне членство України в НАТО не підтримувалося і не підтримується більшістю населення нашої країни. Проте всі п'ять років своєї каденції Віктор Ющенко з упертістю, яку варто було б докласти до чогось більш насущного, атакував неприступні кабінети натовських босів, прагнучи отримати хоч якісь привілеї для України. Спочатку Віктор Андрійович голосно заявляв про пряме членство в НАТО. Через деякий час, коли стихла майданна ейфорія і країни-учасниці Північноатлантичного Альянсу переконалися, що наша держава просто не готова до членства в організації, Президент заговорив про можливість набуття асоціативного членства. Останні пару років і ця риторика зійшла нанівець – отримавши цілком конкретні натяки про те, що навіть асоціативне членство Україні не світить, Гарант прагнув дістати хоч би План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Але і тут не пощастило: спочатку у квітні 2008 року на саміті у Бухаресті Ющенку оголосили, що приєднання нашої країни до ПДЧ – питання не самого найближчого майбутнього. А у грудні того ж року під час засідання комісії Україна-НАТО виразно дали зрозуміти – приєднання до ПДЧ не буде ні зараз, ні у квітні 2009 року, на ювілейному саміті НАТО. Замість конкретних дій керівництво Альянсу підсовувало Україні рішення про початок інтенсивних політичних консультацій щодо можливого приєднання української держави до Плану дій. При цьому і вже колишній Генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер, й інші альтруїстично налаштовані щодо нашої держави чиновники Альянсу щосили прагнули завуалювати очевидне – Україні в НАТО не раді. У жодній більш-менш пристойній якості. Нещодавня ж заява Джеймса Аппатурая розставила все на свої місця.

Які ж основні причини того, що за останні п'ять років Україна так і не наблизилася до Північноатлантичного Альянсу?

Причина перша: інтриги всередині НАТО. Відомо, що серед країн-учасниць Альянсу є такі, які позитивно ставляться до євроатлантичної перспективи України і всіляко її підтримують. У той же час є у складі НАТО держави, які не сприймають членство нашої країни в Альянсі. І є держави, які прагнуть в українському питанні дотримуватися нейтралітету. До першої групи країн належать США, роль яких у недавньому минулому була дуже і дуже значною. До того ж політичне керівництво цієї країни надавало досить істотну дипломатичну підтримку Україні у натовському питанні, ставши, по суті, адвокатом нашої держави в Альянсі. Проте останніми роками авторитет Сполучених Штатів в Альянсі ослабів – їм досить вдало опонує група держав (Німеччина, Франція, Італія, Угорщина і країни Бенілюксу), які давно мріяли потіснити Америку з очільного поста у цій військово-політичній організації. І Україна, яку лобіюють США, стала таким собі подразником для негативно налаштованих до Штатів держав-учасниць НАТО. Тому будь-які спроби надати в останні кілька років підтримку українській державі в євроатлантичному напрямі з боку США всебічно блокувалися антагоністами Білого Дому. Те, що Штати врешті-решт спасували перед опонентами, красномовно засвідчив восени минулого року посол США в Україні Вільям Тейлор, який заявив, що Америка не переконуватиме членів НАТО підтримувати Україну на шляху до ПДЧ, оскільки, за його словами, це питання «вже неактуальне». А з приходом на пост президента Сполучених Штатів Барака Обами роль цієї країни як адвоката України в Альянсі і зовсім зійшла нанівець. Перш за все, через дуже відсторонене ставлення Обами до нашої держави загалом, і до Віктора Ющенка – зокрема. Тому риторика представників НАТО щодо України, яка загострилася, недивна – наші інтереси там більше нікому захищати. Ось таке вийшло зовнішньополітичне кидалово з боку «дружньої» Америки.

Друга причина – вплив Росії. Не секрет, що зараз багато західноєвропейських країн схильні переглядати своє ставлення до Росії, яка рік-у-рік стає могутнім гравцем і конкурентом США на геополітичній карті світу. До того ж не варто забувати, що Росія, хоча і не прагне стати членом НАТО, водночас проводить розумнішу політику співпраці з Альянсом, ніж Україна. І, відповідно, використовує через лояльно налаштованих до себе керівників країн-учасниць НАТО всі можливості для утримання нашої держави в орбіті свого зовнішньополітичного впливу. Той же український провал у Бухаресті - багато в чому заслуга російських дипломатів. Тим самим Кремль у черговий раз продемонстрував, що з його думкою у світі рахуються куди більше, ніж це передбачалося раніше.

Ну і, безумовно, основною, третьою числом, причиною військово-політичного роману України, що не склався з Північноатлантичним Альянсом, стала нездатність вищого керівництва держави, і більшою мірою, Віктора Ющенка, виробити дієву стратегію співпраці з цією організацією. Роль Міністерства закордонних справ – ключового, по суті, відомства у питанні налагодження зовнішньополітичних відносин України з міжнародними організаціями, звелася нанівець через те, що Президент за п'ять минулих років не зміг підібрати команду дипломатів, здатних вирішувати не те що стратегічні, але і суто тактичні завдання. І в питанні приєднання України до НАТО ця вада проявилася, як кажуть, в усій красі. Варто пригадати провальну рекламну кампанію МЗС з популяризації Північноатлантичного Альянсу серед українців. Грошей у цю затію було вкладено багато, ефект – практично нульовий. Населенню країни так доступно і не пояснили суті реальних перспектив від вірогідного членства України у Блоці.

Втім, і патологічна нездатність чиновників зовнішньополітичного відомства сформулювати якусь виразну позицію щодо різких висловлювань представників НАТО на адресу України вже давно не дивує. Приклад – коментар заступника директора департаменту НАТО МЗС Вадима Пристайка щодо тієї ж заяви Джеймса Аппатурая про відмову Альянсу надавати нашій країні військову допомогу (адже Україна, не будучи членом НАТО, задіяна в усіх сферах співпраці з Альянсом, включаючи і участь в усіх його миротворчих операціях). «Джеймс Аппатурай поквапився. Ми розраховуємо на допомогу НАТО, якщо вона нам знадобиться. Інакше навіщо ми так довго співробітничаємо (з НАТО) і чому є особливим партнером?», - сказав Пристайко, задавши і не відповівши на риторичне запитання про роль України у співпраці з Альянсом.

Схоже, що і Віктору Ющенку було б тяжко з відповіддю на це питання. Мабуть, найкрасномовніше характеризує п'ятирічну діяльність Президента у зовнішньополітичному плані фраза, сказана ним 24 серпня 2009 року під час виступу на військовому параді, присвяченому Дню Незалежності України: «Я з упевненістю дивлюся вперед…» Саме – «вперед», оскільки Гарантові, який доживає свій президентський термін, напевно просто соромно озиратися назад, і тим більше - замислюватися над проблемами сьогодення. Адже справ, якими він міг би пишатися, було зроблено дуже і дуже мало. Зате скільки було гучних слів і обіцянок…