Остання осінь?

Перше вересня з хвилюванням чекають батьки і школярі, студенти і народні депутати, які цього дня теж мають розпочати новий трудовий сезон, чергову п’яту сесію. Останнім так хочеться попрацювати, що несила чекати. Тож збираються вони на позачергову сесію вже 21 серпня. Для чого? Щоб долати президентське вето, передусім до закону про президентські вибори.

Вибори є справою важливою, адже як обираємо, так і живемо. А для наших керманичів, схоже, це взагалі єдина важлива справа. По-перше, тому, що в Україні влада це найкращий бізнес, а по-друге, проводити вибори вони навчились, а нормально керувати державою між виборами — ні. А як відомо, кожен хоче робити не те, що треба, а те, що вміє. Навряд чи помилимось, якщо передбачимо, що не тільки позачергова, а й чергова 5-та сесія буде наскрізь виборчою, навіть бюджет розглядатиметься за залишковим принципом, як виборчий ресурс.

Сутність основних змін до закону про вибори Президента проста і навіть примітивна: контроль над виборчими комісіями отримають парламентські фракції, які матимуть по два гарантованих представника в кожній комісії. Кандидатам у президенти від Партії регіонів, БЮТу, Блоку Литвина, комуністів — це подарунок, Президентові — покарання, бо підтримку своєї фракції він втратив.

Дискриміновані й інші кандидати без фракцій: Інна Богословська, Анатолій Гриценко, Сергій Тігіпко, Арсеній Яценюк. Адже у нас виборчі комісії не технічні органи, як має бути, а основні гравці на виборчому полі. У порівнянні з ними, спостерігачі це як глядачі на виставі ілюзіоніста: ніби усе бачать, а все одно обдурені.

Хоч комісійна новація вигідна чотирьом фракціям, вирішальний голос мають дві: ПР та БЮТ, голосів яких у сумі вистачає навіть для подолання вето. А здружились вони на старому як світ принципові: «проти кого товаришуватимемо?»

Така відверта зневага, схоже, «завела» Президента: його представники вже заявили про намір не зупинятись на вето, а скаржитись ще й до Конституційного Суду. Знову поповзли чутки і про дострокові парламентські вибори. Про їх перспективу трохи згодом, а зараз підкреслимо, що бурхлива реакція Президента має не реалістичну, а емоційну природу. Як кандидат на другий термін, він по за грою при будь-якому законі. А в те, що він бореться за закон та порядок, повірити не легше, ніж у те, що Земля тримається на трьох китах.

Рішення Конституційного Суду передбачити не складно: всупереч ПР і БЮТ він не піде, а от з достроковими парламентськими виборами ситуація заплутана. Хоча в нашій недоправовій державі (а зараз правопорядку ще менше, ніж при Кучмі) закон в екзилі, для початку, як годиться, розгянемо правові аспекти дострокових парламентських виборів.

Ще є чинним Указ Президента «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України VI скликання та призначення позачергових виборів» від 09.10.2008 № 911/2008. Його конституційність підтверджена Конституційним Судом, немає й рішень загальних судів, що перешкоджали б його виконанню. Дію цього Указу зупинено лише іншим Указом самого Президента від 20 жовтня 2008 року N 952/2008. Відтак, поновити його дію — хвилинна справа.

Щоправда, згідно частини 2 статті 77 Конституції України «Позачергові вибори до Верховної Ради України проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України». Таке рішення було опубліковано 10 жовтня минулого року, тож хоча Указ і відповідає Конституції, але час виборів за цим Указом сплинув ще торік. А поновити минулий рік так само можливо, як і торішній сніг.

А чи має Президент право видати новий аналогічний Указ?

Навідміну від жовтня минулого року, зараз у Верховній Раді є коаліція депутатських фракцій. Отже цієї підстави для розпуску парламенту зараз немає. Так само як і будь-якої іншої.

Крім того, згідно частини 2 статті 77 Конституції: «Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом України в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України або Президента України» (частина 2 статті 77). Але не ясно, чи діє вже це обмеження, чи ще ні, оскільки не можна точно визначити, коли розпочинаються оті останні шість місяців.

Скажімо, Президент обирається на п'ять років (частина 1 статті 103 Конституції). Якщо рахувати формально, то 5 років від дня інавгурації Віктора Ющенка минають 22 січня 2010 року, отже 22 липня 2009 року розпочалась шестимісячна недоторканість парламенту.

З іншого боку, Президент є повноважним не рівно п’ять календарних років, а до вступу на пост новообраного Президента. Це випливає зі змісту статті 104 Конституції, а стаття 10, й досі чинного закону «Про Президента Української РСР», прямо передбачає, що Президент «виконує свої обов'язки до вступу на посаду новообраного Президента», що відповідає і державницькій логіці, і українській та світовій практиці. Держава не може бути безголовою бодай один день: «Король помер, нехай живе Король!».

Відтак точний строк повноважень Президента є плаваючим, закон встановлює лише його граничний, максимальний термін. Вирахуємо його. Парламент правомірно призначив вибори Президента на 17 січня 2010 року. Далі діють норми закону про вибори Президента, які і в чинному, і в ПРиБЮТівському варіантах співпадають.

Якщо знадобиться другий тур виборів, то він буде 7 лютого. Не пізніш як на п'ятнадцятий день (22 лютого) ЦВК встановить його результати. І не пізніше як ще через 30 днів (до 24 березня) новообраний Президент має вступити на пост. Це — гранично можливий строк президентських повноважень Ющенка. Якщо виходити з нього, то недоторканість парламенту починається 25 вересня 2009 року. Після цієї дати розпустити парламент Президент стовідсотково не матиме права, а зараз ми в «сірій зоні» невизначеності. Безспірним є лише те, що норми закону, які встановлюють момент недоторканості парламенту, є спірними.

Це правовий фон, декорація. Бо в сучасній Україні право — це лише декорація, що камуфлює владу сили. Пригадаймо, як два роки тому під егідою Президента проведення дострокових виборів забезпечувалось недопущенням судових розглядів і засідань ЦВК та допуском у столицю внутрішніх військ. А минулої осені вже навпаки, законні дострокові вибори були зірвані «італійським страйком» під орудою прем’єрки.

Тож у чому інтерес головних дійових осіб цього трагіфарсу? І в кого більші шанси добитись свого?

Президенту дострокові парламентські ніби посміхаються: і сам працевлаштується, і оточення працевлаштує. Тим більше, що шанси з кожним днем, висловимось делікатно, не зростають: якщо Секретаріат Віктора Балоги асоціювався з «групою захвата», то Секретаріат Віри Ульянченко — з «ліквідаційною комісією».

Шанси прем’єрки на президентство проблематичні. А на збереження прем’єрства при програші, ще проблематичніші. Відтак, її позапарламентське оточення зацікавлене в дострокових виборах з тих же мотивів, що й оточення президентське. Але доки Юлія Тимошенко зберігає бодай один шанс — боротиметься відчайдушно. Вона не фаворит, розслабитись не може, потрібна гранична відмобілізованість усієї команди. Якщо у оточення буде можливість зіскочити в Верховну Раду, то битись, з мужністю приречених, воно не буде. Тому Тимошенко боротиметься проти дострокових виборів відчайдушно і до кінця.

У цьому її об’єктивний союзник блок Володимира Литвина. Зараз Литвин є головою Верховної Ради України, а ким він стане після виборів? Посаду втратить майже напевне, а здобути щось більше не може навіть теоретично.

Що ж до ПР, КПУ та кандидатів від них. Можливо у них і є якісь приховані мотиви, але важко уявити, що б спонукало їх піти на барикади чи вийти на майдани «за» або «проти» дострокових виборів. Це не їх весілля, проте їхня пасивність об’єктивно сприятиме зриву виборів.

Таким чином, співвідношення основних дійових осіб на політичній сцені не на користь дострокових парламентських виборів. Потужних позапарламентських сил, щоб цього домагались, також не видно. Та й не дивно: бізнесу зараз себе б врятувати, а не гатити гроші невідомо за що.

Силовий варіант на кшталт 2007 року? Більше, ніж сумнівно. Тоді у Президента попереду була ще половина п’ятирічного терміну, та й позицію його підтримувала половина населення. А зараз силовикам навіщо ризикувати? В ім’я кого і чого?

Скидається на те, що до проведення чергових президентських виборів, позачерговим парламентським не випадає. Та сумувати немає з чого: ні Україні, ні українцям ці вибори і не потрібні, бо жодного питання вони не вирішують. Тож навряд чи стане ця осінь для Верховної Ради 6-го скликання останньою. Але передостанньою майже напевне. Та про це іншим разом.