Наступного тижня у понеділок незалежна Україна стане повнолітньою. З цієї нагоди за традицією українці зможуть подивитись і взяти участь у «урочистих святкуваннях». Звичайно ж, головним буде парад у столиці на Майдані Незалежності. Обіцяють багато цікавого, зокрема «стрибаючий танк». Але чи потрібні всі ці розваги народу, який страждає від економічної кризи? Перший Президент незалежної України Леонід Кравчук вважає, такі святкування доцільні, коли випадає кругла дата – наприклад, 20 років незалежності. Про це та інше він розповів у інтерв’ю ForUm’y.
- Леоніде Макаровичу, в понеділок незалежна Україна святкує день народження – вісімнадцятиріччя. Що зараз для Вас це свято?
- Те, що і кожен рік: нічого нового в оцінці свята, як історичної дати, я не можу ні додати, ні відняти, тому що це день народження нової України - держави. Я пригадую, коли вперше поїхав до Канади ще в статусі голови ВРУ, і коли зійшов з літака і сів у автомобіль з нашим українським прапорцем, люди, які мене зустрічали, не соромились і плакали навзрид. Вони говорили: «Вперше в житті ми, які втекли з України через радянську систему, тепер побачили свій прапор і свого голову Верховної Ради».
Нажаль, українська еліта ще й досі не осмислює подію, що відбулася. На наступний день, коли я повернувся із Біловіжжя, люди встали вранці і їм сказали: « Є нова держава». А люди уявляли все це по-іншому: на коні, шашка наголо, вороги падають направо і наліво… А тут все тихо і спокійно. І люди подумали, якщо так легко дається держава, то її можна закрити, як хотіли комуністи, повернути назад, а якщо треба буде, то ще раз відкрити. Ніби кожен ранок можна робити державу. Це надзвичайно примітивна уяву про державу, державність, народ і націю. Такі речі народжуються з великим натхненням, великою силою духу і часто з великими втратами. Але після цього люди цінують кожен крок, кожне нове явище свого життя, не дозволяють собі обпльовувати те, що у них є. А ви подивіться, що ми робимо. Про це соромно говорити. Ще слова Медведєва не зійшли з блогу – висіли в повітрі, а наші деякі кандидати в Президенти навипередки - хто перший добіжить, висловлювались: «Извольте, мы под вами уже лежим. Как повернутся – на левый бок или на правый?». Ось це ганебне ставлення не просто громадян країни, а людей, які претендують на якісь політичні місця, більше того, на президентське крісло. Цікаво, що я не знайшов у ЗМІ гострих оцінок цих вчинків. Таке враження, що деякі наші телеканали також сидять в Україні, а живуть у Росії. Я би сказав, що їх тіло знаходиться тут, наповняється українським салом, а дух – у Москві. Хіба так може держава жити? Не може.
Правда, тішить нове покоління. Воно дуже цікаве, освічене, сміливе. А які задає запитання! Я ж свого часу був секретарем ЦК Компартії України, мав зустрічі із студентами, і знав, що спочатку їхав інструктор ЦК і домовлявся, які питання мені можна задавати, аби не поставити у незручне становище. А зараз – які хочеш теми і запитання.
- Демократія.
- Так, демократія. Але важливо, що ставлять дуже правильні питання з усіх сфер життя. Значить, люди змінилися, середнє покоління вже інше. Так, воно зараз не може жити, як у Великобританії, Франції чи Німеччини, але, повторю, воно інше. Та все ж у них ще нема того внутрішнього стану – оцінки дій політиків. Якщо хто із політиків вчинив непристойний поступок - він має піти, а для того люди мають зібратися і сказати: «Геть». Але вони мовчать. Наприклад, пів року тому у одній із європейських країн прем’єр-міністр по телефону сказав непристойне слово про свій народ. Його почули і через годину на майдані стояло 50 тисяч людей з вимогою його відставки. А тут народ принижують, ображають, називають усілякими словами, а він сидить і не реагує. Отже і виходить, що зовні ми – дорослі, все ж 18 років, а внутрішньо – не те, не се. Тобто, кожному ще треба багато думати і працювати. Головне – не плазувати. Коли бачиш, що деякі телеканали перетворюються в плазунів або політичних кіллерів, які з ранку до вечора «б’ють» одну людину, скажімо, того ж прем’єр-міністра, це неприємно. Вони ж куплені, і я знаю, хто їх купив. Ось ці напомаджені хлопчики з’являються на телебаченні і розказують, яка не така прем’єр, але вони не дивляться на себе у дзеркальце. А це треба робити – тоді все стане на свої місця.
- На День Незалежності підете на парад?
- Подивлюсь.
Посада і демократія дозволяють Президенту приймати адекватні рішення. До минулого року всі збиралися на трибуні. А минулого року Президент разом з начальником штабу стали за бар’єр, який був огороджений вірьовочками, як боксерський ринг. Всі інші стояли, де хто хотів. Якщо і в цьому році буде так, я принципово туди не піду, тому що вважаю, що якщо Президент на святкуванні Дня Незалежності відмежовується вірьовками від тих людей, які її робили, то мені нема що там робити.
Знаючи історію, і що покоління людей і політиків змінюється, варто пам’ятати, що Віктор Ющенко і його команда мали таке відношення до здобуття Україною незалежності, як я, скажімо, до сонячного затемнення.
- Цього року на парад буде витрачена значна кількість коштів – 70 мільйонів. На Вашу думку, чи доцільно це, враховуючи економічну ситуацію в країні?
- В минулому році теж говорили, що краще ці кошти використати на якісь соціальні потреби. Можливо. Особисто я вважаю, що робити парад кожен рік недоцільно. Я б його проводив тільки коли випадають круглі дати – 20, 30 років.
Коли ми почнемо виробляти власну зброю, тоді можна її і людям показати. А якщо демонструвати людям зброю радянський часів – це не кращий варіант.
Я впевнений, що Україна не повинна активно використовувати паради задля того, щоб показувати свою силу чи міць. Радянський Союз на жовтневі свята робив такі демонстрації, щоб показати свою могутність перед світом. Це було змагання двох великих держав: СРСР та США. А що зараз демонструє Україна і для чого? Якщо, скажімо, показати Європі, що у нас є щось особливе – так у нас нічого надзвичайного немає. Я думаю, тут є одне бажання Верховного Головнокомандуючого ЗС прийняти парад. Хай приймає. Якщо це коштує грошей – що ж, народ їх збере. Можливо, йому це приємно.
- Що б Ви побажали народу в цей день?
- Мудрості. Я раніше бажав терпіння. А сьогодні – мудрості і принциповості. Не можна дозволяти владі робити те, що вона хоче. Народ нарешті повинен відрізняти, хто доріс до президентської булави, а хто – ні.
- На Вашу думку, чи стане народу мудрості на майбутніх виборах?
- Не всі до цього доростуть. Я вже бачу, що народ продовжує чекати чогось надзвичайного – кого більше брудом обіллють, хто скаже більше міцних слів – це подобається. Я буваю на телевізійних політичних ток-шоу і дивлюсь, як реагує зал на круті слова - аплодують. А коли хтось в студії говорить інтелігентно, з аргументами – від цього глядачі починають сумувати.
Я вважаю, що якби до мудрості доросло, припустимо, 60 % населення, то ми б уже могли сформувати цивілізовану і професійну владу.
- Саме напередодні Дня Незалежності відбулося звернення президента Росії до нашого. Як Ви вважаєте, це випадковість чи спланований хід?
- Ви знаєте, я дуже різко відреагував на те, що відбулось, особливо з деякими нашими політиками, в інтерв’ю газеті «День», тому що для мене це плазування. Не можна перетворюватись в політичні килимчики, об які витирають ноги.
Це звернення не є настільки страшним, як дозвіл російської влади використовувати силу для захисту етнічних росіян закордоном. Мені гадається, що ще Україна не збагнула, наскільки це небезпечно.
Ось в Криму 78 % росіян. Скажімо, збереться Верховна Рада Криму, і знайдеться якийсь недолугий шизофреник-політик, який збурить людей заявами, що українська влада тисне на російське населення – мовляв, російські школи закривають, не дозволяють російську мову, і люди можуть під впливом емоцій звернутися до президента Росії за захистом. А що він буде робити? Повинен захищати чи як? Можна звернутися до міжнародних структур, скажімо, ООН, щоб вони поставили Україну на місце, бо вона себе неправильно поводить. А можна і прямо почати діяти, як у Південній Осетії. І що тоді?! Тобто, цей дозвіл є вкрай небезпечним. Я задаю запитання, хто для президента Росії буде визначати, що російська національна меншина в тій чи іншій країні піддається дискримінації – він сам, чи його оточення? Я не можу цього зрозуміти.
Звернення Медведєва, цей дозвіл, указ про концепцію зовнішньої російської політики – це все один ланцюг. В ньому вимальовуються якісь не досить мирні наміри для розв’язання тих проблем, які існують між нашими державами. Проблеми завжди будуть, але при бажанні їх можна вирішити, а можна й проблеми поглиблювати, як зараз робить Росія, не приславши, скажімо, посла в Україну. А вона мала б це зробити, аби усувати існуючі між нами непорозуміння.
Я не захищаю українську владу, яка також робить не все точно і виважено. Але я маю право її критикувати, а не президент Росії. Я – громадянин України, а його критика називається дуже просто: втручання у внутрішні справи сусідньої держави.
Взагалі я впевнений, що у всіх нас повинна бути ще одна якість: коли ми критикуємо свого Президента, а він не виправляється, то ми маємо зібратися і сказати: «Іди геть». Ми його можемо обрати і звільнити, а потім поставити того, який буде відповідати корінним інтересам народу. А бігти навипередки і кланятися перед головою іншої держави – це політичне неподобство. Ульянов це називав «политической проституцией». Воно десь до цього близько. Тому ми всі без виключення повинні вчитися демократії, відповідальності, захищати свою честь і гідність. А головне – честь України.
- Леоніде Макаровичу, а Ви будете балотуватися на виборах Президента?
- Ні. Я вже відбалотувався. Треба, щоб приходили молоді люди, які мають більше сил і сучасних знань. А я знайду як впливати на ситуацію іншим шляхом.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом