З Днем народження, Україно!

Ми – ті, хто досяг і перетнув рубіж вісімнадцятиріччя, чудово знаємо, який це складний вік. І це, напевно, відноситься і до країни, особливо, враховуючи, як ми важко ростемо. Тим паче, що і середовище, яке нас сьогодні оточує, досить агресивне. А, крім того, не потрібно ще забувати і те, що біографія України – наша історія, сама по собі, дуже складна.

Навряд чи в Європі можна знайти ще країну з такою непростою долею, як у нас. Важкоперемішані на крові факти, різні уявлення про любов до вітчизни, про те, хто цю батьківщину, насправді, і від кого захищав. Мало хто переніс стільки наруги і злочинів проти людяності і людства, скільки Україна.

І як ніколи нам зараз заважає відсутність у цьому сенсі дуже серйозної державної політики, яку ми просто ще не встигли сформувати. Можливо тому, що відмели повністю всіх досвідчених державних людей – хороші вони були чи погані, але вони були досвідчені, а нових поки не виростили. Цим і пояснюється наша нинішня ситуація.

Нам дуже не вистачає мудрої державної політики, яка б могла, нарешті, об'єднати країну і примирити людей з різною біографією, але сплетених один з одним.

Ми часто посилаємося на те, що Франція зуміла знайти з Німеччиною спільну мову після війни. А нам у цьому сенсі ще складніше, тому що у нас наші ж звичайні сім'ї переполовинені і розкидані по різні боки барикад.

Правильне вирішення всього цього вимагає багато любові до свого народу у тих, хто опинився біля керма влади. І не тільки любові, але поваги, гідності і гордості.. Отже справжнє повноліття у нас ще попереду – нам дуже багато що належить зробити.

Так, ми зустрічаємо свій вісімнадцятий день народження в дуже складний період. Тим паче, що сьогодні, саме перед цим святом, ми ще тугіше затягнули вузол неприязні з нашим північним сусідом. І, на жаль, стоїмо на порозі дуже непростих виборів, враховуючи те розчарування, яке спіткало наше суспільство у зв'язку з нашими політичними обставинами.

Але, з іншого боку, ми за вісімнадцять років, які для історії просто секунда, дуже багато що зуміли. По-перше, і головне – показав себе народ. Показав, як довго він може терпіти, як багато може прощати, залишаючись при цьому волелюбним, з генами борців, знайомим з відчуттям власної гідності. А чи це не підтвердження тому, що він не раб і завжди відстоюватиме своє?

На жаль, від наших очей багато що вислизає в той час, коли ми на своє життя дивимося зсередини. А коли бачимо це на екранах телевізорів, які якраз відзеркалюють не всю правду, а катастрофічний підхід до стилю власного життя і це хвороба нашого телебачення, ми жахаємося.

Якщо розпитати тих людей, які дивляться на нашу країну здалеку, то кожен з них скаже, що це неправда, що українців не поважають, зневажають і не хочуть їм навіть подати руки.

Насправді, ставлення до нашого народу поважне, оскільки країна демонструє прекрасне вміння відповідати тим стандартам, які до неї пред'являються.

Скільки б не говорили про те, що перед самим нашим носом закрили двері в НАТО, ми, між іншим, дуже близько підішли до ПДЧ, а це означає, що ми виконали багато вимог на цьому шляху, який проходять й інші країни.

І якщо порівнювати нас з країнами, які нещодавно потрапили під цю «парасольку» північноатлантичного альянсу, то я хочу свідчити – ми на їхньому фоні набагато краще виглядаємо. Просто так склалося, що ми – країна стратегічних інтересів на перетині інтересів людей, що ділять світ між собою.

У нас важка доля, нам не простіше, ніж кому-небудь. Тому в день народження нашої незалежності, ми повинні пишатися собою. Я вважаю, ми повинні один одного обов'язково привітати і сказати, що ми дуже багато що встигли – наш корабель уже летить.

Я зараз у Криму і мені дуже боляче дивитися на розвішені на біл-бордах уподовж доріг портрети деяких кандидатів у президенти, які вирішили знову пограти на таких ніжних делікатних «струнах» як мова, релігія.

Я думаю, люди не дарма знаходяться на узбіччі доріг – вони стоять і на узбіччі історії. Вони явні аутсайдери. Такими методами, як у них, свою державу не отримаєш, не заграбастаєш у руки, не станеш лідером у своїй країні.

Це, власне, зрада свого народу, якому приносиш біль, буквально підсипаючи отруту в їжу і переслідуючи свої дрібні інтереси.

Наступаючий День Незалежності я, швидше за все, відзначатиму в Криму. І я точно знаю, що півострів готується до цього свята. Як мені особисто призналися кримчани, вони до цього дня вже звикли.

Напевно, раніше було б складно уявити саме тут такий захід, оскільки Крим весь час намагаються розіграти, як і «грузинську карту». Тут дуже відчуваються технології агресивного сусіда, який не хоче миритися з нашою незалежністю, а жадає проковтнути її виключно для того, щоб створити власну імперію.

Але я бажаю всім українцям струсити з себе пил, який на нас насипали підлі люди з політики. Бажаю струсити всю «локшину», яку «вішає» телебачення, і, насправді, далека від свободи слова преса.

Я бажаю струсити це все з себе і сказати: насправді, ми – молодці, у нас усе вийде! Ми утримаємо нашу країну в руках, коли її обіймемо, а ми зробимо це обов'язково, тому що ми вміємо любити, і ми це довели!