Ведмедячий оскал «доброзичливої» Росії

Під завісу і так прохолодного в політичному сенсі літа до України раптом увірвався недружній циклон з боку нашого північно-східного сусіда, Росії. Причому, холодом подуло таким, що, здавалося, ще трохи, і доведеться відгородитися від політичної паморозі Кремля якою-небудь завісою. Дипломатичною або, в крайньому випадку, економічною. Адже заява Президента Росії Дмитра Медведєва в адресу Віктора Ющенка стала, по суті, першим випадком, коли глава, начебто дружньої нам держави, відкрито звинуватив українського Президента в проведенні відверто антиросійського курсу. Але при цьому в своїй заяві Медведєв привів такі слабко підкріплені факти і доводи, які не відповідають реаліям, що викликав обурення не стільки української політичної еліти (деякі її представники, до речі, вважали за краще «підспівати» російському керманичу, а інші і зовсім промовчали), скільки всього патріотично налаштованого народу України.

Не секрет, що в останні п'ять років у відносинах України і Росії намітилася певна напруженість, яка часом (в основному випадала на зимовий період) переходила в істеричний обмін погрозами припинення економічного і політичного партнерства. Проте нинішній випад (по-іншому і не назвеш) глави російської держави в адресу свого українського колеги став кульмінацією цього протистояння, що протікало до останнього часу в повільній формі. Дмитро Медведєв у вельми категоричній формі приписав українському гарантові всі гріхи, якими часто нарікають властям України проросійськи налаштовані агітатори. Тут і утиск прав росіян, що живуть в Україні, і прагнення нашої країни (вірніше, її нинішнього керівництва) вступити в НАТО, ігноруючи позицію Росії, і Чорноморський флот, і газ, і нещодавній візит Патріарха Кирила, що супроводжувався неприйняттям з боку католицької частини українського населення, і підтримка грузинської сторони в конфлікті в Південній Осетії в серпні минулого року, й інше.

Примітно, що заява російського гаранта стала кінцевою ланкою цілого ланцюга російсько-українських міні-протистоянь (дипломатична заворушка з послами, незрозуміла ситуація навколо маневрів сил Чорноморського флоту Росії по території Севастополя, той же візит Кирила, що супроводжувався неоднозначними оцінками з боку не тільки населення України, але і політиків), що припали на останній місяць літа 2009 року. Створюється таке відчуття, що ці події сталися не випадково, а були навмисно підстроєні, щоб передувати подальшому за всім цим повному обурення словесному вибуху президента Росії.

Щоб оцінити всю повноту події, необхідно відповісти на два запитання: чому це трапилося, і що з усім цим робити далі?

На перший погляд причин появи досить різкої заяви Медведєва – множина. Кремль ніколи не приховував і, видно, має намір продовжувати відстоювати політику «нав'язливого» сусідства з Україною. Причому, сусідство це розглядалося російськими можновладцями виключно в площині «сюзерен – васал». У ролі першого, по поняттях російського політичного істеблішменту, повинна виступати Москва, в ролі другого – Київ. Тут же підкреслюємо, що подібну політику Білокам'яна проводить не тільки по відношенню до нашої країні, але і до інших республік-держав, що входили до складу СРСР. Одні, як, наприклад, Білорусь, покрутившись для годиться, погоджуються на роль молодшої «сестри». Інші, як Україна, прагнуть зберігати доброзичливий нейтралітет. І ось саме такий опір викликає у Кремля негативну реакцію, яка, зрештою, продукує «газові», «м'ясо-молочні» та інші локальні конфлікти і війни, мета яких, – підпорядкувати своїй волі сусідню державу. Взимку цього року російське керівництво знову зробило спробу схилити Україну до «дружби», розв'язавши газовий конфлікт, і представивши українську сторону головною його винуватицею. Не вийшло. Більш того, Західна Європа, разом з нашою державою що постраждала від маніпуляцій Москви з газовим вентилем, зважилася зняти з себе залежність від російського газу, розробивши і підписавши Енергетичну хартію. Це, звичайно, болісно вдарило по економічних інтересах Кремля, і політики, що засіли за його стінами, затаїли образу на Київ.

А літнє загострення російської «імперської» хвороби слалося якраз напередодні старту президентської гонки в Україні. Таким чином, керівництво Росії, схоже, хотіло промацати грунт, і визначитися, на кого найвигідніше ставити у виборчому тоталізаторі. Ефект, як згадувалося вище, вийшов ще той. Зазначимо тільки, що з підтримкою тез, що містяться в заяві Медведєва, виступили лідер Партії регіонів Віктор Янукович і глава КПУ Петро Симоненко, неоднозначно відреагували Арсеній Яценюк і Володимир Литвин, Юлія Тимошенко взагалі вважала за краще відмовчатися. А головний адресант послання російського гаранта Віктор Ющенко вирішив не переривати свою відпустку, щоб відреагувати на заяви кремлівського колеги, змусивши йти в контратаку главу свого Секретаріату Віру Ульянченко. Оцінювати поведінку перших осіб української політики зараз не будемо – для цього ще буде час. Підкреслимо лише той факт, що використовувати зручний момент для проведення обгрунтованої відсічі «наїздам» з боку керівника російської держави, і, як наслідок, укріпити на міжнародній арені свій імідж і імідж своєї держави як незалежної, держави, яка проводить свою політику, ніхто із згаданих вище осіб не спромігся. Так, втім, український виборець їм суддя.

Тим часом, крім чинення такого профілактичного тиску на Україну Дмитро Медведєв напевно розраховував, що його вчинок буде оцінений як діяння сильного лідера сильної країни. Простіше кажучи, для російського гаранта це, ймовірно, було актом політичного самоствердження, заснованого на імперських амбіціях Кремля. Схоже, що у нинішнього Президента Російської Федерації є певні комплекси, пов'язані з тим, що його цілком обгрунтовано вважають ставлеником Володимира Путіна, його тінню і правою рукою. У зв'язку з цим можна припустити, що випад у бік українського Президента частково продиктований спробою Медведєва заявити світовій спільноті про свою значущість і певну політичну незалежність від волі Путіна.

Ні для кого не секрет, що російське керівництво, апелюючи до світової громадськості сировинними запасами і брязкаючи зброєю, прагне відтворити образ Радянського Союзу - держави, яка була антагоністом ще одній великій державі, – США. Таку ж політику політичного і військового гігантизму кремлівські чиновники прямолінійно насаджують і всередині країни, виховуючи російських громадян на грунті презирства до інших країн. Красномовний приклад результатів такої політики – нещодавні соціологічні дослідження «Левада-Центру», які показали, що в липні 2009 року кількість росіян, що негативно ставляться до України, склала майже половину населення (47%). Прес-секретар посольства України в Росії Олег Волошин, коментуючи результати цього дослідження, заявив, що «різні опитування українських громадян, що проводяться, стабільно показують, що від 75% до 90% українців позитивно ставляться до Росії. Об'єктивні соціологічні виміри свідчать, що, швидше, в України є підстави ставити питання про взаємозв'язок між діями і риторикою російських політиків на українському напрямі і фіксованим формуванням українофобських відчуттів у рядових росіян, ніж у керівництва Росії».

А зараз постараємося відповісти на запитання, що з усим цим робити далі. Насамперед, необхідно утриматися від різких оцінок подій у стилі «сам дурень». А привести реальні факти, а не оперувати містифікаціями, до чого, на жаль, удався російський Президент. Наприклад, на один з його докорів про утиск прав російськомовного населення в Україні, що полягає в забороні вивчати російську мову, можна відповісти мовою сухих цифр. Приведемо статистику: за даними Секретаріату Президента України, на задоволення освітніх потреб росіян в Україні (понад 8 млн. чоловік), Українська держава в навчальному 2008/2009 році витратила майже 3 мільярди гривень. У той же час російська держава на задоволення таких же потреб понад 2 млн. українців, які офіційно проживають на території РФ, не витратили жодної копійки! Коментарі, як мовиться, зайві.

Втім, якою б різкою за тональністю не була заява Медведєва, його зміст дає нам привід поглянути на себе з боку. І відповісти самим собі на запитання: чи гідні ми називатися громадянами незалежної держави, і що ми робимо для того, щоб наша країна була такою державою не на словах, а на ділі? Адже Росія, на відміну від України, хоч і порочним шляхом насильного насадження пропаганди, виковує свою національну ідею, а ми ось уже впродовж 18-ти років продовжуємо в цьому ракурсі топтатися на місці. Ніхто не говорить, що потрібно діяти «по образу і за подобою» нашого північно-східного сусіда. Але у той час, поки у нас ніяк не почнеться процес формування національної ідеї, здатної згуртувати всіх українців, у Росії більшість населення вже знають (або його примушують до ухвалення цього знання), по якому шляху повинна розвиватися держава. І, що найстрашніше, визначає, кого вважати злим ворогом своєї країни, а, отже, і своїм ворогом.

Хочеться вірити, що це – не шлях України, що наша національна ідея не грунтуватиметься на усвідомленні власної величі і приниженні сусідських народів.