Збитий пілот Литвин

Безперечним політичним хітом минулого і нинішнього тижня став провал створення коаліції у складі двох найбільших парламентських фракцій – БЮТ і Партії регіонів. Зараз представники обох політичних сил в основному зайняті пошуком винуватих у зриві цього мегапроекта в таборі свого партнера, що не відбувся. А також прагнуть довести електорату, що це саме «вони» приклали максимум зусиль, щоб згаданий союз все-таки відбувся, тоді як «інші» тільки і шукали причин, щоб дискредитувати саму ідею такого возз'єднання. Але ми не вдаватимемося до перипетій заочного протистояння БЮТ і Партії регіонів. А звернемо увагу на тих, хто міг би скріпляти вірогідний союз бютівців і регіоналів, але з певних причин вирішили в найвідповідальніший момент зайняти позу ображеної невинності і підлити масла у вогонь, в якому зараз догорає проект більшості, що не відбулася.

Мова – не про комуністів, які одразу ж відмежувалися від самої ідеї стати під стяги БЮТ і ПР. І не про парламентаріїв від фракції НУ-НС, участь яких у коаліції будь-якої конфігурації апріорі припускає її недовге існування і похмуру політичну кончину. Є у Верховній Раді лише одна політична сила, одна фракція, яка після повернення до законодавчої влади в 2007 році виявилася наділеною горезвісною «золотою акцією», що дає її володарям можливість впливати на найважливіші парламентські процеси. Це – Блок Литвина. Це політичне формування з'явилося в парламенті шостого скликання зовсім не тому, що володіло якимись видатними заслугами перед українським народом. І вже зовсім не тому, що лідер Блоку, колишній спікер-«миротворець» Володимир Литвин виявився «потрібний країні» під час масштабного колапсу влади, що привела до розпуску Верховної Ради і перевиборів. Ні, Литвин і його Блок потрапив до парламенту тільки завдяки тому, що туди через низку відомих причин не «номінувалася» Соціалістична партія України, чий лідер, Олександр Мороз, здобув собі погану славу вдруге в своєму політичному житті, водрузившись у крісло голови Верховної Ради. Одним словом, просто пощастило!

Як би там не було, але річна відсутність у парламенті Литвина і його партії, що ніяк, до речі, не позначилося на політичних долях країни, проте прищепила Володимиру Михайловичу інстинкт обов'язкового самозбереження у владі. Не важливо – виконавчої чи законодавчої. Втім, друге для Литвина напевно набагато важливіше, оскільки його минула діяльність на посадах у виконавчій владі (достатньо пригадати керівництво адміністрацією Президента Леоніда Кучми) захоплення із зрозумілих причин не викликала. До речі, Володимир Михайлович і сам не рвався поповнити ряди держчиновників. Адже виконавча влада припускає високу відповідальність за власні діяння, тут потрібно бути практиком, «господарником» уже пробачте за побитий склад. Слід сказати, що жодною з перерахованих якостей Володимир Литвин не володіє. І тому вважає за краще заробляти електоральні бали не воюючи на передовій реального сектора економіки (якщо хто не пам'ятає, Народна партія Литвина обіцяла захищати інтереси аграріїв, про що вже давно і благополучно забула!), а періодично моралізуючи з президії Верховної Ради або на одному з популярних політичних ток-шоу на вітчизняному ТБ (о, там наш спікер ошивається частіше, ніж у Раді!).

Причому, подібну тактику утримання на плаву в морі політичних інтриг Володимир Михайлович вибрав зовсім не випадково. Його багато чому навчив досвід покійного в політичному Бозі Олександра Мороза. Литвин зрозумів головну річ: зберегтися у керма влади йому і його політичній силі допоможе не напружена робота на благо держави, а горезвісна, випестувана самим лідером БЛ позиція фракції – «активне невтручання». Головним завданням Блоку стало збереження і підтримка видимого нейтралітету в будь-яких політичних питаннях. Яка б гостра проблема не виникла в стінах головного законодавчого органу України, фракція Блоку Литвина прагнула поводитися «тихіше за воду, нижче за траву». А замість аргументів, які, по суті, повинні були пояснити таку нейтральну позицію фракції, Литвин сотовариші вважали за краще міркувати про відсутність моралі в діях представників тих або інших політичних сил. Відмітьте – саме слово «мораль» найбільш переважає в лексиконі сучасного Литвина. Схоже, що Володимир Михайлович з часом став полоненим викоханого ним самим образу «совісті нації». І діє нинішній спікер Верховної Ради всупереч відомій мудрості: «скільки не повторюй слово «цукор», у роті солодше не стане». Йому-то, завсідникові різних політичних Тв-«свобод», якраз здається, що постійно стверджуючи про мораль, він сам стає дуже моральним. Але це уявлення – помилкове, як і те, що, обсмоктуючи на подібних ток-шоу тонкості політичної дійсності, можна стати великим політиком.

Тим часом, шансів проявити себе справжнім державним діячем у нинішнього голови Верховної Ради була сила-силенна. Узяти хоч би останню гучну політичну подію – парламентську коаліцію БЮТ і Партії регіонів, що не відбулася, яка, в перспективі, могла б налічувати не тільки бютівців і регіоналів, але і тих же литвинівців. І напевно такий проект цілком міг би існувати, коли б не багато «але». Про владні амбіції Юлії Тимошенко і Віктора Януковича, які нібито стали каменем спотикання на шляху створення нової парламентської більшості, ми зараз промовчимо – це тема для окремого матеріалу. А ось про роль у цих подіях спікера-«миротворця» сказати треба особливо. Щоб у майбутньому українці не одурювалися, дивлячись, з якою пристрастю на черговому ток-шоу Володимир Литвин викриває неохайних, на його думку, політиків.

Як відомо, свою нинішню посаду лідер Блоку Литвина, що називається, «витерпів». Володимир Михайлович міг всістися в крісло спікера парламенту ще восени 2007 року, якби увійшов його блок у демократичну коаліцію БЮТ і НУ-НС. Але Литвин, навчений гірким досвідом Олександра Мороза, вирішив якийсь час утриматися від спокуси керівництва головним законодавчим органом країни. Звичайно, не в останню чергу на рішення Литвина абстрагуватися від участі в коаліції демсил вплинуло і те, що БЮТ і НУ-НС заздалегідь, ще до перевиборів, розділили посади у виконавчій владі. У той же час нинішнє перебування Блоку в стані «недокоаліції» підтверджує, що якби Володимир Михайлович хотів, він би міг дістати крісло спікера і декілька міністерських посад для своєї політичної сили ще в 2007 році. Хоча щодо міністерських портфелів для Блоку Литвина – це, мабуть, перебільшення, адже, нагадаємо, Володимиру Михайловичу не з руки бути залученим у структури вищої виконавчої влади, адже про народ у нього у фракції думають в останню чергу!. Отже єдиною метою «мораліста» було отримання посади спікера і утримання його упродовж якомога тривалішого часу. Саме тому Литвин всіляко опирався будь-якій загрозі дострокового розпуску парламенту, і лише заради збереження в політиці його фракція проголосувала за постанову про вибори Президента не в січні 2010 року, а в жовтні 2009-го. Це зараз, коли Віктор Ющенко позбувся підстав розігнати парламент за півроку до закінчення своїх президентських повноважень, спікер спокійно міркує про те, що іншої дати проведення виборів Глави держави, крім 17 січня 2010 року бути не може. А в березні жижки у голови Верховної Ради тряслися дуже відчутно.

Віддавав перевагу політиці відомого Шалтай-болтая Володимир Михайлович і тоді, коли мова зайшла про можливе об'єднання в парламенті фракцій БЮТ і Партії регіонів.

Так, 25 травня в ефірі програми «Свобода слова» на телеканалі ICTV Литвин заявив, що готовий виступити гарантом у переговорах і домовленостях між Партією регіонів і Блоком Юлії Тимошенко, і пообіцяв, що зможе знайти «спільну платформу» для майбутнього об'єднання. Про намір взяти активнішу участь у переговорному процесі між БЮТ і ПР 2 червня заявив заступник глави фракції Блоку Литвина Олег Зарубінський. А вже 4 червня Володимир Литвин висунув ідею розширення вже існуючої коаліції за рахунок вливання в неї Партії регіонів. Але мова про «спільну платформу», яку в кінці травня пообіцяв знайти Литвин, вже не йшла. У створенні «широкої» коаліції він бачив лише спосіб збереження нинішнього складу ВР. Його слова про те, що «у випадку, якщо під час переформатування коаліції нинішня розпадеться за допомогою виходу з неї однієї з фракцій, а нова не буде сформована в 30-денний термін після цього, у Президента з'являться підстави для розпуску ВР», показують – Володимир Михайлович більше піклувався про те, щоб не позбутися своєї вистражданої посади, а не про створення більшості, яка могла б вивести країну з економічної кризи. Схоже, в той момент голова Верховної Ради вже знав, що формування більшості у складі БЮТ і ПР зовсім не гарантує йому збереження спікерських регалій, і навіть не залишає примарних шансів на президентство, а тому вирішив топити всіх і вся, щоб на тлі останніх з'явитися перед виборцями «у всьому білому». І тональність його заяв (про переформатування Конституції під Януковича або Тимошенко, про загрозу захоплення влади в країні двома політичними силами й інш.) це підтверджує. І свідчить про нього, як про політика з «подвійним дном». А то і з потрійним, з усіма витікаючими звідси для країни наслідками. Якій уже точно такий Литвин не потрібний. І якому на весь зріст світить доля Олександра Мороза, якої так довго намагався уникнути Володимир Михайлович, що викручується в політиці, як вуж на сковорідці.