Припустімо, не з головою Верховної Ради, а з найвірогіднішим, до вчорашнього дня, кандидатом на третій за значимістю державний пост, Володимиром Литвином, на Банковій вчинили як зі згаданим у заголовку фраєром. Не до двору прийшлася заявлена Володимиром Михайловичем політична самостійність, ой, не до двору і не до часу. Йому б, знай, почекати до внесення-обрання, а потім, усівшись у головне у парламентській президії крісло, і заявляти про свою нібито принципову непідкупність. Так ні ж – вирішив Литвин бути чесним перед країною, якій він начебто потрібен до зарізу. А чесність – вона ніколи у честі не була. Тим більше - в українських політиків. Ось і довелося Володимиру Михайловичу від Маріїнських воріт завертати голоблі.
Ну, а якщо без лірики, то, судячи з понеділкових і вівторкових подій у Секретаріаті Президента і Верховній Раді, нас, видно, чекає чергова затяжна спікеріада. Хоча відразу ж після відставки Арсенія Яценюка все начебто було гранично ясно: прізвища чотирьох явних претендентів на крісло, яке звільнилося, назвали (Володимир Литвин, Іван Плющ, Олександр Лавринович і Адам Мартинюк), терміни обрання – визначили. І Президент Віктор Ющенко, який під час скмдання свого фаворита перебував з візитом у Польщі, офіційно заявив – у понеділок, 17 листопада, відбудуться консультації з приводу обрання нового голови Верховної Ради, а у вівторок, найпізніше – у середу, парламент знову буде з «головнокомандувачем». Не прискіпаєшся - все чинно і демократично.
Але як тільки дійшло до справи, демократія закінчилася, поступившись місцем махровій візантійщині. Під час консультацій у Секретаріаті Президента за участю лідерів парламентських фракції і вірогідних кандидатів на пост спікера, які передували понеділковим, на Банковій, схоже, вирішили ставити на Литвина. При цьому тримаючи про запас Плюща – тим більше, що посаду голови Верховної Ради Івану Степановичу ще рік тому бронював Віктор Балога. Станом на суботу-неділю Володимир Литвин розглядався Главою держави і його оточенням як найбільш компромісна із названих напередодні кандидатур. Справді, Олександр Лавринович, якого лобіює Партія регіонів, навряд чи б отримав при голосуванні необхідну кількість голосів: «литвинівці» відразу ж навідріз відмовилися голосувати за будь-якого претендента, крім свого лідера, комуністи не дали б голосів, оскільки Лавринович при обранні на пост першого віце-спікера «перейшов дорогу» Мартинюку. З БЮТ – все зрозуміло, а на непередбачуваний НУ-НС регіоналам і зовсім не можна було покладатися. Схожа картина – з Іваном Плющем. За нього у разі висунення не дали б голосів ті ж «литвинівці», комуністи, БЮТ (адже саме Плющ став першою червоточиною демократичної коаліції), «самбістська»частина фракції НУ-НС і певна частина регіоналів. Ну а про Адама Мартинюка взагалі багато говорити не варто: спікер-комуніст - це з розряду фантастики.
Природно, що про ці розклади були обізнані на Банковій. Тому варіант «спікер – Литвин» розглядався там з упередженістю. По-перше, якого б впливу на політичні процеси не мав нинішній Гарант, іти проти Ради, яка, за прогнозами політологів, могла б дати Литвину більше 300 голосів просто на зло Ющенку, йому не з руки. Так само як і ставити на кандидатуру з спірною «характеристикою» (йдеться про Івана Плюща). По-друге, Володимир Михайлович – лідер нечисленної парламентської фракції, якій, в обмін на лояльність Секретаріату Президента, не треба обіцяти високі посади. По-третє, у разі обрання спікером Литвина, Гарант міг би одним пострілом убити двох зайців: відправити у відставку уряд Тимошенко і отримати у парламенті прийнятну за багатьма параметрами коаліцію у складі Партії регіонів, Блоку Литвина і НУ-НС. Цей аспект, мабуть, був основним при виборі причини, з якої Ющенко міг підтримати так часто згадувану автором кандидатуру. Адже «вигори» варіант із безкровною відставкою Кабміну Тимошенко і більшістю ПР – НУ-НС – БЛ, і Главі держави поменшало б головного болю напередодні президентських виборів. Оскільки, крути – не крути, а союз із Тимошенко, яка зробила багато для того, щоб у 2004 році Ющенко став Президентом, уже неможливий. У той же час Віктор Андрійович, як відомо, має намір балотуватися на другий термін. Але вже, схоже, з іншої платформи, міцність якої якраз і могли б забезпечити регіонали і «литвинівці».
Проте своїми вільнодумними заявами про свідому непідлеглість якій би то не було політичній силі Володимир Литвин сплутав усі карти – і собі, і тим, хто бачив у ньому наріжний камінь для закладення нового формату політичних відносин у площині «Президент – парламент». І вже у понеділок, 17 листопада, чаша терезів схилилася не в його бік. У гру «обери зручного спікера» вступив Віктор Балога. Саме з його подачі заплановані Віктором Ющенком консультації перетворилися на нашіптування по кутках, яке президентська прес-служба пишномовно назвала «зустрічами віч-на-віч». На консультації прийшли Віктор Янукович, В’ячеслав Кириленко і власне сам винуватець урочистостей. Тільки ось замість давно бажаного подарунка Володимир Михайлович отримав недвозначний натяк: не засунеш свої амбіції куди подалі, не отримаєш жаданого крісла і всього, що до нього додається. Литвин уперся. І ось тоді Балога зробив хід конем, переконавши Президента продавлювати у Раді Івана Плюща. Напевно, таким чином керівник президентської канцелярії має намір повернути аксакалові української політики боржок за провал під час минулої спікеріади (восени 2007 року Івана Плюща, який націлився всістися у крісло спікера, посунули молоді та ранні В’ячеслав Кириленко та Арсеній Яценюк). Момент, треба зазначити, вибраний найбільш слушний. По-перше, парламент шостого скликання, так чи інакше, приречений: якщо його не переоберуть у 2009 році, то позачергові вибори можливі після проведення президентських – треба ж зліпити більшість під нового Гаранта. Литвин це ясно розуміє, і бути халіфом на годину йому не хочеться. Що, зокрема, підтвердив в одному зі своїх коментарів соратник Володимира Михайловича Сергій Гриневецький, заявивши, що Блоку «спікерство потрібне на чотири роки». Водночас він визнав, що хоча Блок має «золоту акцію» в питанні обрання голови парламенту, але ефективне голосування і призначення спікера можливе тільки при активній участі Президента. По-друге, Литвин розуміє, що спікерство у нинішньому парламенті не принесе йому електоральних дивідендів – його просто зроблять каталізатором голосувань з багатьох одіозних законопроектів, серед яких - фінансування дострокових виборів, закон про судовий устрій, призначення глав ФДМ і АМКУ. І імідж рятівника економіки України Володимир Михайлович уже собі не зробить – антикризові законопроекти були прийняті при Яценюку та підписані ним же. Тобто лізти зі шкіри заради того, щоб потрапити на «електричний стільчик» Литвин як тверезомислячий політик навряд чи захоче. Тому широко анонсоване обрання спікера у вівторок не відбулося, а Литвин, як повідомив Роман Зварич, вирішив узяти самовідведення.
Узята парламентом до четверга пауза у спікеріаді може занадто затягнутися. У цей час проходитимуть кулуарні консультації, і про весь масштаб домовленостей ми не дізнаємося. Напевно, частина антипрезидентськи налаштованого парламенту спробує переконати Литвина у тому, що він потрібен якщо не країні у цілому, то Верховній Раді – як противага Секретаріату Президента. Можливо, що заради такого варіанту за Литвина погодиться проголосувати і БЮТ, відкинувши свої вимоги про відновлення демкоаліції плюс БЛ. Поки те та се, Партія регіонів має намір зробити з Лавриновича першого віце-спікера з повноваженнями голови ВР. Саме для цього регіонали хочуть направити до Конституційного суду подання про можливість Лавриновичем підписувати ухвалені законопроекти при формальній відсутності спікера. Хід сам собою заслуговує на увагу: якщо КС відповість на запит регіоналів позитивно, то їм, по суті, немає потреби підтримувати Литвина чи Плюща.
У той же час Банкова шукатиме виходи на негативно налаштованих до кандидатури Плюща депутатів і прагнутиме переконати їх «полюбити» Івана Степановича хоч би на певний час, необхідний для результативного голосування. Обробляти будуть, насамперед, «литвинівців» і частину Партії регіонів, яка коливається. Вдасться президентському оточенню схилити їх на свій бік – і можна буде не брати до уваги 16 депутатів із групи «Народна самооборона», які напевно виступлять проти Плюща. Зрозуміло, що Банкова не ставить усі фішки на Івана Степановича – це було б недалекоглядно у цій ситуації. Лобіюючи Плюща, Секретаріат одночасно шукає більш компромісну фігуру. Не дарма згадали про В’ячеслава Кириленка – адже саме він міг стати спікером, не втрутившись Балога і не внеси Ющенко в останню мить кандидатуру Яценюка. Звичайно, нинішній глава фракції – варіант не бездоганний, але на роль технічного спікера цілком може згодитися. Загалом, спікеріада нудною не буде… обіцяє.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом