Якщо сьогодні, після закінчення консультацій з усіма парламентськими фракціями, Президент Віктор Ющенко все-таки розжене парламент шостого скликання, то це означатиме одне: демократичні сили, що прийшли до влади після скандального розпуску Верховної Ради п'ятого скликання, виявилися нездатні управляти важелями влади, яку їм, виражаючись фігурально, довірив народ України.
Кричуща некомпетентність, яка призвела до чергового паралічу політичного життя в країні і яка загрожує обрушити національну економіку, що не окріпла за роки незалежності, - ось основна характеристика партій, які гордо зарахували себе до сонму демократичних. Отримавши на дострокових парламентських виборах 2007 року карт-бланш від більшості українців, які взяли участь у позачерговому волевиявленні, БЮТ і «Наша Україна – Народна самооборона» умудрилися за якийсь неповний рік не тільки не дати старт реформам, що анонсувалися ними, але і практично завалити ті, які були початі їхніми попередниками. З усіх більш-менш значущих досягнень, що припали на термін діяльності парламенту шостого скликання, можна вважати вступ України до СОТ. Та й то користі від нього поки ніякої – закони, які дозволили б національній економіці максимально безболісно влитися у структуру Світової організації торгівлі, або не прийняті, або прийняті, але не діють. Через ганебну роботу політичної системи, яку було віддано на відкуп «демократам».
Чи варто тоді нам сумувати через те, що так і не відбувся ренесанс демократичної коаліції у складі БЮТ і НУ-НС? Чи треба жаліти Блок Литвина, що якогось біса поліз у розборки пропрем'єрської і пропрезидентської фракцій? Хоча якого біса – зрозуміло: «литвинівці» сподівалися зіграти роль примирителів, попутно відтявши кілька впливових постів. Не вийшло: посаду голови парламенту, на яку розраховував Володимир Литвин, «затис» Секретаріат Президента, а БЮТ, кинувши своїх ситуативних союзників із Партії регіонів, не дуже-то й наполягав на захисті інтересів фракції, яка могла б допомогти вдихнути у напіврозкладений труп коаліції демократичних сил нове життя. Чи варто співчувати Юлії Тимошенко, яка, за її словами, пішла на все – підписання резолюції, яка засуджує дії Росії в Грузії, скасування більшості ухвалених 2-го вересня 2008 року законів, щоб ублажити надмірно вимогливого Президента і залишити за собою пост прем'єр-міністра? Навряд чи. І, нарешті, чи заслуговує жалю і поблажливості Віктор Ющенко і його фракція, які з першого дня існування демократичної більшості саботували її нормальну роботу, і…, врешті-решт, підписали їй смертельний вирок? Дуже і дуже сумнівно.
Те, що Верховна Рада приречена на розпуск, можна було зрозуміти з поведінки Глави держави, який з моменту ухвалення БЮТ і Партією регіонів кількох законів, що звужують владні повноваження Президента, неодноразово вимагав від найбільших фракцій парламенту офіційно оформити свій «цивільний» союз. Одночасно Віктор Ющенко при кожній слушній нагоді підкреслював, що цей формат коаліції – протиприродний і довго не проіснує. Звинувачувально-засуджуюча риторика Гаранта утілювалася у дії (вірніше, бездіяльність) фракції НУ-НС, яка, за винятком депутатов-«самбістів», усіляко опиралася відновленню демократичної коаліції у колишньому форматі. По суті, зрозуміти закамуфльовані політичними ультиматумами претензії ну-нсівців до колишніх партнерів по парламентській більшості не складно: попередній досвід малоефективної співпраці з БЮТ, плюс крайня залежність «біло-сердечної» фракції від волі лідера, яка заради задоволення власних амбіцій не раз вступала у ситуативні союзи з опозиційними фракціями, не налаштовували до сприятливого відновлення стосунків. Не можна забувати і про те, що головною перешкодою для реінкарнації коаліції БЮТ і НУ-НС (з Блоком Литвина чи без нього) було палке бажання Віктора Ющенка змістити Юлію Тимошенко з поста керівника українського уряду. Для цього Президент міг задіяти два політичні прийоми: а) розвал демократичної коаліції, що, згідно з регламентом, потягло б за собою відставку Кабміну і спікера Верховної Ради, б) крайній захід - дострокові вибори.
Перший варіант не вдався: не дивлячись на те, що розпад коаліції автоматично передбачав перетасовування керівництва Кабміну і Верховної Ради, Юлія Тимошенко навідріз відмовилася послідувати прикладу голови парламенту Арсенія Яценюка, який подав у відставку. На руку прем'єр-міністрові зіграла та обставина, що наприкінці вересня – на початку жовтня урядова делегація України мала відправитися до Москви для проведення чергового раунду газових переговорів. А їхати у Білокам'яну як в.о. прем'єра Тимошенко не влаштовувало – за її словами, російська сторона навряд чи захоче обговорювати питання «газового» ціноутворення з нею у такій «неповноцінній» якості. Вплинула чи ні відсутність приставки «в.о.» перед назвою посади на успішність цих переговорів – питання для Тимошенко десяте. Головне, що жаданий пост їй вдалося ще на якийсь час зберегти за собою.
Таким чином, Віктору Ющенку не залишається нічого іншого як застосувати «останній довід короля» - розпустити цю Верховну Раду і призначити нові вибори. Мабуть, вже сьогодні Президент підпише відповідний указ. Бо ж на створення контрольного формату коаліції у складі БЮТ і Партії регіонів розраховувати не доводиться. Якщо ще у середині вересня здавалося, що згадані партії, винісши за дужки суперечливі моменти своїх програмних принципів, зможуть створити ефективний парламентський союз, то після зухвалого демаршу Юлії Тимошенко, чия фракція з легкістю скасувала закони, проголосовані в унісон з регіоналами 2-го вересня, такий варіант порятунку парламенту шостого скликання був остаточно відкинутий.
Зараз Юлія Тимошенко відчайдушно хапається за будь-яку юридичну зачіпку, яка б допомогла відстрочити закінчення її прем'єрської кар'єри. Так, на своїй учорашній прес-конференції прем'єр заявила, що Президент не має права розпустити парламент, оскільки, за її словами, ще не закінчився річний термін, упродовж якого склад Ради, обраний на дострокових виборах, може бути розігнаний. За підрахунками прем'єр-міністра, головний законодавчий орган країни має «імунітет» від розпуску до 23 листопада 2008 року. З іншого боку, всі 155 депутатів фракції БЮТ, за словами її лідера Івана Кириленка, написали заяви про входження до складу демократичної коаліції і підготували проект нової коаліційної угоди.
Проте ця гра на публіку - малоефективна. По-перше, навряд чи якась парламентська фракція піде на союз з БЮТ після того, як «тимошенківці» за наказом свого лідера переголосували ухвалені 2-го вересня закони. Справді, яка партія почуватиме себе впевнено, маючи у союзниках фракцію із загостреним інстинктом політичного «кидали»? По-друге, як заявила заступник глави Секретаріату Президента Марина Ставнійчук, до нинішнього складу Верховної Ради незастосовні положення Конституції про річний імунітет на дострокове припинення повноважень з дня обрання. Вона також підкреслила, що при призначенні позачергових виборів Верховної Ради у 2007 році Президент указом призначав позачергові вибори, але не припиняв достроково повноважень парламенту. «Тому день обрання Верховної Ради нинішнього складу не має ніякого значення», - впевнена Ставнійчук. Отже, надія Юлії Тимошенко розтягнути «прем'єрське задоволення» до 23-го листопада не має під собою юридичних підстав.
В тім, що указ про проведення позачергових парламентських виборах все-таки з'явиться на цьому тижні (сьогодні, після згаданих вище консультацій, або наступної п'ятниці), впевнена більшість політиків і політичних експертів. І незалежно від того, на який день призначать чергове волевиявлення, ясно одне – демократичні сили, які, починаючи з 2005 року, мали найоптимальніші умови для реалізації програм реформування українського суспільства, повністю збанкрутіли у політичному сенсі. Загравшись у війни за владні повноваження, вони геть забули про таке фундаментальне поняття як політична і моральна відповідальність. Насамперед – перед своїм виборцем. Тому зовсім не здивуюся, якщо на майбутніх виборах народ не надасть демократичним силам такої ж підтримки, яка була у них ще рік тому.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом