Хоча для обнародування офіційних даних позачергових виборів мера столиці і Київради знадобиться, принаймні, ще два – три дні, вже зараз можна зробити дуже невтішний для прихильників демократичних сил висновок. Він такий: політичні партії і блоки, які йшли на дострокові вибори Верховної Ради зразка 2007 року, озброївшись ідеєю про зняття діючих мерів Києва і Харкова, зазнали фіаско. Причому, якщо провал «Нашої України – Народної самооборони» став дещо несподіваним, але, проте, очевидним, то криза БЮТ, що хоча і показав під час позачергового волевиявлення другий результат, поки що не така помітна, але від цього він не менш глибокий, ніж у їх партнерів по парламентській демкоаліції.
Ще в листопаді 2007 року автор висловлював думку, що столичні перевибори можуть стати своєрідним Рубіконом для політичних сил, які ініціювали дострокове волевиявлення. Вже тоді великі сумніви викликали не стільки способи, якими правляча коаліція зможе добитися позачергових виборів у Києві, скільки те, що ні у НУ-НС, ні у БЮТ не було кандидата, здатного скласти реальну конкуренцію Леоніду Черновецькому. Та не просто посперечатися з міським діючим головою, а обійти його в гонці мера – красиво і повчально. Вже у той час ми підкреслювали ще одну обставину, що грала проти демократичних сил, які задумали перезавантаження столичної системи влади: відсутність виразної програми розвитку Києва, заснованої не на красивих політичних гаслах, а на економічних розрахунках. Вже тоді ми змальовували ризикований похід демократів на Київ – адже «проліт» на виборах мера і столичної міськради міг завдати БЮТ і НУ-НС вагомі політичні утрати. Але, як показав час, жодна із згаданих політичних сил не прорахувала вірогідність програшу і наслідків, які він міг принести. І жодна з цих сил не спромоглася виробити за час, що був у розпорядженні, тактику і стратегію ведення передвиборної кампанії. Замість цього вони вирішили діяти нахрапом (по-іншому наші демократи, як показує практика, мабуть, поступати і не вміють), виходячи з так званої «революційної доцільності». За що, власне, і поплатилися. Як і чому це відбулося, і хто і що виграв, а хто – програв у виборчій кампанії, яка щойно завершилася, ми постараємося розібратися нижче.
Блок Леоніда Черновецького: бенкет під час демократичної чуми
Про дуже високі шанси діючого мера Києва і його Блоку на перемогу на позачергових виборах мера і Київради свідчили дані практично всіх соцопитувань. При цьому, соціологи і політологи, які коментували рейтинги столичного градоначальника і його політичної сили, давали різні пояснення такої високої популярності Черновецького. Як вагомий аргумент на користь діючого мера говорив той факт, що Черновецький і його команда почали підготовку до позачергового волевиявлення не в березні 2008 року, і навіть не в листопаді 2007 року. Міський голова, мабуть, здогадувався, що термін його правління в столиці може бути скорочений, виходячи з політичної або економічної доцільності тих політичних сил, які зважаючи на обставини, що склалися навесні 2006 року в Київраді, опинилися усунені від ділення київського земельно-майнового «пирога». А тому готувався до можливого «погрому» заздалегідь – не згортав пункти роздачі безкоштовних продуктових наборів, підсилив відрахування з міського бюджету на потреби свого електорату, ввів міську «мажоритарку», коли за кожним членом його Блоку закріплювався певний район столиці, де проводилася постійна пропаганда промера. Коли ж вперше з вуст лідера «Народної самооборони» Юрія Луценка прозвучав заклик провести переформатування столичної влади, київський градоначальник сотовариші не почав чекати наслідків, а розвернув машину власного агитпропа на повну потужність.
Проте, Леонід Черновецький і його Блок ніколи не досягли б нинішнього успіху, якби їм на руку не зіграв такий чинник, як розбрід і хитання усередині демократичної коаліції, що оголосила про необхідність неодмінного скидання Леоніда Михайловича і його команди. За великим рахунком Черновецький опинився на коні зовсім не тому, що мав у запасі адміністративний і стійкий електоральний ресурс. Другий прихід до влади діючого градоначальника став можливим тому, що ні БЮТ, ні НУ-НС не турбувалися виробленням загальної стратегії скидання Черновецького, не висунули єдиного кандидата від демсил. Київський городничий опинився на гребені хвилі електоральних переваг багато в чому через те, що бютівці і ну-нсівці приділили значно більше уваги взаємному потопленню, ніж скиданню Черновецького. По суті, виграш столичного градоначальника став таким собі бенкетом під час демократичної чуми.
БЮТ: удар по іміджу Тимошенко
Опоненти Юлії Тимошенко з демократичного (!) табору ще до виборів говорили, що провал БЮТ у Києві може вдарити по особистому рейтингу прем'єр-міністра і зупинити її політичне зростання в масштабах країни. Схоже, сама Юлія Тимошенко, спираючись на результати підтримки її блоку в столиці на виборах у Київраду-2006 і парламентських виборах 2007 року, не сумнівалася, що кияни нададуть її політичній силі і висунутому нею кандидату в мери Олександру Турчинову максимальну довіру. Юлія Володимирівна безпідставно вважала, що для перемоги в Києві буде достатньо засвітитися кілька разів на мітингах, нагадати про попередні успіхи, відрапортувати про те, яку соціально направлену політику (видача компенсацій по згорілих внесках Ощадбанку СРСР) проводить її уряд – і перемога в кишені. Тим часом, кияни від БЮТ не почули головного: який план політична сила прем'єр-міністра має для подальшого розвитку столиці, хто представлятиме найближче оточення можливого мера Олександра Турчинова (вимогу «засвітити» свою мерську команду одночасно з висуненням кандидатури політологи вважали важливою складовою перемоги того або іншого претендента, на столичний трон), і який формат більшості в Київраді запропонує Блок. Як показав час, відчуття того, що БЮТ є провідною демократичною силою в столиці, зіграло злий жарт з Тимошенко і її партайгеносе. Достатньо пригадати, з яким презирством ЮВТ і Олександр Турчинов відмовляли Віталію Кличку, найбільш рейтинговому після Черновецького політику столиці, в співпраці. З якою завзятістю БЮТ доводив, що він сам здатний обіграти діючого мера і його Блок на столичній території, а тому відкидав усі пропозиції про висунення єдиного кандидата від демсил. Відмовившись від ідеї виступити єдиним фронтом з партнерами по коаліції і Блоком Кличка, Юлія Тимошенко підвела під монастир і себе, і свою політичну силу. Адже навіть порівняно високі показники БЮТ на позачергових виборах у Київраду жодною мірою не можуть служити прем'єр-міністру втіхою: мером-то як і раніше залишився Черновецький. Більш того, провал демсил, який стався через небажання Тимошенко ділити з ким-небудь ще принадний фінансово-економічний ресурс столиці, лише посприяв зміцненню позицій діючого міського голови і його команди. Отже, рапортувати про успіхи на столичній ниві і сподіватися на реванш у Київраді Юлії Володимирівні не до вподоби – ще не відомо, який формат знайде більшість міськради.
НУ-НС: Сумна слава «політичного утопленика» Луценка
Дуже несподіваний для багатьох провал пропрезидентського по назві, але не по суті, блоку на виборах у Київраду мав декілька складових. І всі з них, так або інакше, зав'язані на особі лідера «Народної самооборони» Юрія Луценка. По-перше, нинішній глава МВС за свою недовгу, загалом, політичну кар'єру здобув собі славу «політичного утопленика». Яку б політичну силу не представляв цей, вельми перспективний у минулому, персонаж, завжди з ним траплялася яка-небудь злісна каверза. Так, будучи соціалістом, Юрій Віталійович серйозно претендував на те, щоб у недалекому майбутньому стати наступником Олександра Мороза на посту лідера СПУ і успадкувати від нього весь політичний капітал «малинових». Замість цього, влітку 2006 року після відомих парламентських подій, Луценко звинуватив своїх тепер уже колишніх партайгеносе в зраді ідеалів Майдану, і, відмовившись нести з ними такий тяжкий тягар, вийшов з партії і встав під президентський штандарт. Що згодом трапилося із СПУ – відомо. У 2007 році Юрій Віталійович цілком серйозно розглядався як кандидат на пост глави НСНУ. Тільки ціною неймовірних зусиль представників колишнього оточення Віктора Ющенка колишній соціаліст не став лідером пропрезидентської партії. Очоливши «Народну самооборону», яка незабаром стала сателітом НСНУ, Юрій Луценко привніс «соціалістичну заразу» в стан НУ-НС: блок оглушливо програв БЮТ перевибори до парламенту. Проте, це був не останній удар для пропрезидентського блоку. Повівши оний на вибори в Київраду, Луценко «додумався» до того, щоб напередодні волевиявлення вщент посваритися з главою Секретаріату Президента Віктором Балогою, заявити про вихід «Самооборони» з НУ-НС і своє подальше вільне плавання в бурхливому океані української політики. Підсумком такої самодіяльності стало повне фіаско «оранжевих» на київських виборах. Причому, що дивно, потонув по суті, найчистіший проект з усіх, що відокремилися від НУ-НС на період столичних перевиборів. Адже виборчий список Луценка, на відміну від списку того ж Катеринчука і Омельченка, та й інших представників демсил (БЮТ – зокрема), не рябів прізвищами забудовників.
Другою складовою програшу НУ-НС стала відмова Луценка від боротьби за крісло мера і його відмова від ведення переговорів щодо висунення єдиного кандидата від демсил. Третьою складовою було те, що глава МВС не спромігся розійтися з «Нашою Україною» до походу на вибори – шансів на проходження в Київраду у «Народної самооборони» було все ж таки більше, ніж у НУ-НС. Як би там не було, але фіаско оранжевого блоку стійко пов'язуватимуть саме з «політичним утоплеником» Луценком.
Перевірка Києвом: Ющенко – Тимошенко – 1:0?
Не можна обійти увагою ще один важливий аспект минулої виборчої кампанії. Як відомо, з результатами виборів у столиці політики і політологи зв'язували перспективи Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко на виграш президентської кампанії 2010 року.
Президент, на відміну від прем'єра, не почав вплутуватися в київські вибори. Глава держави напевно передбачав, що його політичній силі мало що світить у травні 2008 року в столиці. А тому він вирішив діяти двома шляхами. Перший – максимально абстрагувався від особистої участі в київській кампанії. Другий – зробив усе для того, щоб при владі залишився Леонід Черновецький. Гарант напевно припускав зіграти чисто, не замурзавшись у передвиборному бруді. Не вийшло. Його явне небажання сприяти демократичним силам (і БЮТ – зокрема) в організації дійсно чесних і прозорих перевиборів (відмова від двотурової системи обрання мера столиці), видало справжні наміри Ющенка з головою. А вони очевидні – Віктор Андрійович добивався публічного, на всю країну, осоромлення Юлії Тимошенко. Можна сказати, що його надії виправдалися.
Тим часом, прем'єр постаралася зробити все, щоб її репутація залишилася незаплямленою. Так, Тимошенко не з'явилася на брифінг Турчинова, який був вимушений наодинці тримати відповідь перед журналістами, що запитували про причини провалу демсил на виборах у Києві. «Відмазка» бютівського кандидата в мери, який сказав, що ЮВТ у виборах градоначальника участі не брала, а значить який з неї попит, тому підтвердження. Ще один нюанс: фіаско демсил Тимошенко і її соратники зараз вішають на Віктора Ющенка і главу його Секретаріату Балогу. Наскільки така тактика допоможе Тимошенко врятувати свій рейтинг – покаже час.
Залишається констатувати лише одне: навіть зазнавши поразку в боротьбі за владні повноваження в столиці, партнери по демкоаліції і колишні соратники по революційному Майдану більше схильні топити один одного в політичних помиях, ніж визнати власні помилки. Взаємознищення псевдодемократів від БЮТ і «Нашої України» продовжується. Київські вибори стали черговим каталізатором цього ганебного процесу. Яку вигоду від цього «лупцювання» сподіваються отримати Ющенко і Тимошенко – велике питання. Схоже, в українського виборця вже накопичилися чимало приводів для того, щоб не голосувати за Ющенка і Тимошенко або їх політичні сили на будь-яких виборах.
