Воїни УПА і Радянської Армії, об'єднуйтеся?!

Останні 16 років, упродовж яких незалежна Україна відзначає чергову річницю Дня Перемоги над фашистською Німеччиною, перетворилися не стільки на «свято зі сльозами на очах». У цей святковий і в той же час скорботний день ми все частіше намагаємося переосмислити події того часу і дати відповідь на питання: хто ж насправді воював за свободу нашої країни, і чи зіставимий внесок у перемогу над нацизмом воїнів Радянської Армії і бійців Української Повстанської Армії? І чи можливо, хай не у самому найближчому майбутньому, примирити солдатів тієї війни, які через ті чи інші обставини опинилися по різні сторони фронту?

У перші роки незалежності України про визнання воїнів УПА стороною, яка брала участь у звільненні нашої країни від німецько-фашистських загарбників, розмови у владних верхах якщо і велися, то були вони дуже неконкретними. Та і постперебудовні роки були такими, що про долі ветеранів повстанської армії думати було, по суті, нікому. Цілком можливо, що такої слизької теми політики України, яка щойно здобула незалежність, уникали навмисно: у державних мужів було і без того достатньо проблем політико-економічного характеру. Не спостерігалося особливих рухів у цьому питанні і при правлінні Леоніда Кучмии, який лавірував між проєвропейським і проросійським геополітичними векторами. Президентові було не до примирення воїнів Радянської Армії та УПА. І на вимоги представників останніх про надання їм статусу ветеранів, які воювали за звільнення України від німецько-фашистських військ, що фактично зрівнювало б їх з ветеранами Великої Вітчизняної війни, Леонід Данилович прагнув не відповідати конкретикою.

Можливо, обидва колишні Президенти розуміли, що тема УПА – достатньо слизька у політичному плані, і ворушити її собі на шкоду. Перш за все тому, що винесення цієї проблеми на широке громадське обговорення означало не тільки перегляд морально-історичних цінностей (не секрет, що більшість українців досі живуть радянським минулим). Воно могло налаштувати проти персони, яка ініціювала розгляд цього питання, велику частину електорату похилого віку, який, як відомо, є найактивнішим на виборах. Отже, грати з таким електоральним «вогнем» екс-гаранти не насмілювалися.

Ще один важливий чинник, який, по суті, й до сьогоднішнього дня є істотною перешкодою у справі про можливе примирення колишніх бійців УПА з ветеранами ВОВ, - історичний. Досі жоден історик не спромігся НЕУПЕРЕДЖЕНО, на підставі одних лише голих фактів, трактувати події тих далеких днів. Тому як, справедливості заради треба зазначити, що й у істориків, які підносять діяння воїнів УПА як героїчні і такі, що сприяли звільненню України від гітлерівців, так і у їхніх опонентів є висока схильність до суб'єктивізму, продиктована, ймовірно, їхніми власними переконаннями. Ще одна безумовна трудність, яка заважає вченим дати справедливу і об'єктивну оцінку подіям Великої Вітчизняної війни та ролі в них бійців Повстанської армії, полягає у відсутності достатньої кількості фактажу. Адже доступ до архівних документів, які б допомогли історикам пролити світло на діяння воїнів УПА, практично закритий. А будувати доказову базу на одних лише свідченнях уцілілих солдатів – означає посилювати суб'єктивну сторону в дослідженні реальних подій тих років. Адже не секрет, що ветерани УПА і Радянської Армії при відновленні фактів схильні великою мірою ідеалізувати діяльність своєї сторони, всіляко очорнюючи опонентів. Крім того, не можна скидати з рахунків й ідеологічну підоснову – вона грає тут зовсім не другорядну роль. Все вищеперелічене свідчить про одне – встановити істину в останній інстанції буде дуже і дуже складно. І, можливо, час для винесення остаточних оцінок ще не прийшов – дуже вже малий історичний відрізок, який відокремлює нас від тієї війни, щоб ми давали якісь оцінки і виносили об'єктивні та неупереджені думки про роль тих чи інших військових підрозділів, що робили свій внесок у боротьбу з фашизмом.

Проте нинішній Глава держави, Віктор Ющенко, вирішив, видно, що час для примирення настав. Уже не перший рік Президент докладає зусиль, аби ветерани УПА і Радянської Армії подали один одному руки. Не дивлячись на об'єктивні труднощі, про які ми говорили вище, Гарант, схоже, не має наміру відступати – навіть якщо це загрожує йому втратою популярності у літнього електорату, яким так дорожили його попередники.

Виступ Ющенка 9 Травня перед ветеранами Великої Вітчизняної війни – виразний тому доказ.

«Українці боролися у різних арміях, але вони боролися проти спільного ворога - нацизму, за спільну мету, за честь і свободу Батьківщини, за щастя свого народу. Героїчний опір фашистським загарбникам чинили мужні борці за незалежність України - воїни УПА», - сказав Президент і був обсвистаний ветеранами. Свої подальші слова про можливе примирення між бійцями Повстанської армії і солдатами Радянської Армії, про вивчення і переосмислення історичних подій тих років, про спорудження спільного пам'ятника з написом «Вони билися за Батьківщину» і, нарешті, про швидке ухвалення закону про надання статусу ветеранів ВВВ воїнам УПА, Віктор Ющенко договорював під свист і несхвальні вигуки.

Можливо, що своїм виступом Глава держави зробив помилку – особливо у світлі невблаганних президентських виборів 2010 року, що наближаються. Ймовірно, дехто з опонентів Віктора Ющенка пригадає йому ці пропозиції, коли потрібно буде зробити жорстоким електорат проти нині діючого Президента. У чому ж тоді сенс цих потуг Гаранта і чи не марні вони?

На думку народного депутата від фракції БЮТ Юрія Гнаткевича, заклики Глави держави про примирення воїнів УПА і СРСР «правильні, але ті, кому вони адресовані, їх не зрозуміють».

- Є частина воїнів Радянської Армії, які розуміють ситуацію, але верхівка ніколи не піде на примирення з воїнами УПА. Мирити їх і не треба. Коли проводили примирення в Іспанії, мирилися іспанці, а у нас люди, які продовжують виступати проти УПА, – це окупанти. Примиряти корінних воїнів і окупантів безперспективно, - вважає депутат.

А ось його колега-парламентарій від фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко впевнений, що «примирення можливе між людьми, які офіційно є воїнами-повстанцями, які діяли за мандатом українського уряду».

- Це підрозділ Бульби Боровця, а не бандити Шухевича, який був на службі у фашистів. Чим цікавий Бульба Боровець? Це людина, яка отримала мандат українського уряду, який було сформовано в період складення повноважень уряду Грушевського. Бульба Боровець не був задіяний у злодійствах проти мирного населення і не співробітничав з фашистами. Примирення також можливе з тими, проти кого не було кримінальних справ і хто був реабілітований. Всі решта – це бандити. Примирення з ними означає прославляння зради і насильства свого власного народу, - підкреслив у коментарі ForUmу Колесніченко.

У той же час, депутат-«нашоукраїнець» Ярослав Кендзьор вважає, що «більшість тих, хто сьогодні, обвішаний медалями, ходить на всі паради – це учасники загонів НКВД, які знищували мирне населення, полювали за органами українських повстанців. Між такими людьми примирення неможливе».

- Важливо, щоб українська влада віддала належне воїнам УПА, щоб вони були шановані державою, їм дані соціальні блага. Також важливо, щоб молодь, внуки колишніх воїнів НКВД нормально ставились до воїнів УПА і знали історичну правду. Для цього держава і школа повинні докладати максимум зусиль, - запропонував свій варіант досягнення примирення Кендзьор.

Тим часом Мирослав Попович, професор, директор Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук, вважає, що «примирити воїнів ВВВ і бійців УПА можна, але для цього потрібна спільна платформа».

- Поки що ні з одного, ні з іншого боку такої платформи немає. Доти, доки воїни УПА носитимуть на акції і мітинги портрет Бандери, а ветерани ВВВ – портрет Сталіна, примирення неможливе. Давно пора орієнтуватися на майбутнє, а не на минуле. Необхідно обговорити, проаналізувати цю проблему, а не робити її політичною метою.

Ніколи примирення у світі між ветеранами не означало, що реабілітується Гітлер. Німці не йшли на примирення під прапорами свастики, а ми намагаємося пронести прапори, які у минулому були прапорами розбрату. Потрібно, щоб усі сторони визнали свою провину в тій кривавій історії, яка була. Тільки тоді можливі розмови про примирення, - впевнений Попович.

Слід зазначити, що у словах Поповича є, мабуть, найбільша частка правди. Адже зараз Україна цілком нормально спілкується з Німеччиною, чиї ветерани у більшості своїй билися під прапорами Гітлера. Після багатьох років ми зрозуміли головне – відповідальними за смерті 27 мільйонів наших співвітчизників, загиблих під час Великої Вітчизняної війни, є не ветерани Німеччини – прості солдати, а політики і військові злочинці з числа вищого командування, які ними керували. Злочинці, чиї злодійства проти народів доведені і обговоренню не підлягають.

Але чи лежить хоч би частка такої провини на ветеранах УПА, яких деякі історики беззастережно зарахували у компанію вищезазначених душогубів? Чи зможуть у нашій країні колись помиритися ветерани? Чи зможуть пробачити УПА ті, хто каже про їхні злодіяння? Або ж УПА нема за що прощати?

Відповісти на ці запитання однозначно, тут і зараз - неможливо. Для цього потрібен час і наполеглива праця цілого сонму істориків. А згадані вище ініціативи Президента, як би шляхетно вони не були обставлені, поки, на жаль, лише загострюють ситуацію. У вирішенні такої епохальної проблеми потрібна справжня делікатність і безсоромна об'єктивність. Намір же вирішити все «тут і зараз» може лише посилити розлад між колишніми воїнами УПА і ветеранами ВОВ. Не допустити цього – ось, мабуть, головне завдання для нинішнього Глави держави.