НАТОвський ляпас для Ющенка

Розцінювати якось інакше вчорашню відповідь Генерального секретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера з приводу того, що Україні і Грузії доведеться почекати до остаточного рішення щодо приєднанню до Плану з набуття членства (ПДЧ) в Альянсі, мабуть, не випадає. Особливо якщо врахувати, скільки зусиль доклав Президент України до того, щоб наша країна отримала не черговий розмитий натяк, а цілком конкретну відповідь з приводу майбутнього членства в НАТО. З одного боку – Віктору Ющенку вдалося-таки заманити до України Президента США Джорджа Буша, чия риторика була наповнена пронатовською тематикою. З іншого – Главі держави довелося заслати до Москви Арсенія Яценюка, який із завзятістю місіонера переконував російський політичний бомонд, що нічого страшного Росії від України як члена НАТО не буде. Не допомогло.

Та і навряд чи зроблені Віктором Ющенком дії могли серйозно позначитися на шансах нашої держави вже цієї весні набути ПДЧ. Причому на негативне рішення країн-членів НАТО видати Україні точний термін приєднання до Плану з набуття членства в Північноатлантичному Альянсі рівною мірою вплинули як зовнішньо-, так і внутрішньополітичні (маються на увазі українські) чинники.

Кажучи про зовнішньополітичні аспекти, з огляду на які наша держава апріорі не могла розраховувати на приєднання до ПДЧ за підсумками саміту НАТО у Бухаресті, не можна не відзначити більш ніж жорстку позицію у цьому плані нашого північно-східного сусіда – Росії. Відомо, що за кілька днів до початку бухарестського саміту кілька високопоставлених російських чиновників украй негативно оцінили пронатовські наміри України. У Держдумі РФ було навіть порушене питання про перегляд російсько-українського Договору про мир і співробітництво. Крім того, російські політики провели низку консультацій з країнами-членами НАТО, з якими у Кремля зав'язуються тісні відносини не тільки політичного, але і відверто комерційного плану. Природно, що під час «ідеологічної обробки» своїх західних партнерів Росія робила основний акцент на тому, щоб глави дружніх держав знайшли вагомі причини для того, щоб заблокувати приєднання України до ПДЧ. Серед таких країн цілком очікувано опинилися Німеччина і Франція. Ангела Меркель і Ніколя Саркозі основною причиною, з якої їхні країни не дали добро на приєднання нашої держави до ПДЧ, назвали «можливу шкоду, яку це рішення може завдати їхнім і так напруженим відносинам з Росією. Тим самим Кремль у черговий раз продемонстрував, що з його думкою у світі рахуються куди більше, ніж це передбачалося раніше. До того ж, важливим чинником такої «слухняності» волі Білокам'яної є той факт, що рівень співпраці Росії з Північноатлантичним Альянсом незрівнянно вищий українського. Це, до речі, визнав і Віктор Ющенко у своєму інтерв'ю, яке прес-служба Президента розповсюдила за кілька годин до ухвалення остаточного рішення саміту щодо України.

Ще один важливий нюанс: зараз багато західноєвропейських країн схильні переглядати своє ставлення до Росії, яка з року в рік стає могутнім гравцем і конкурентом США на геополітичній карті світу. Частково це припущення підтверджується тим, що своє «фе» українським планам готові були висловити, за даними американської газети The New York Times, ще Італія, Угорщина і країни Бенілюксу. Також недивна негативна позиція щодо ставлення до України Румунії – тут своє взяла давня суперечка між нашими державами за острів Зміїний і Дунайський канал.

Украй нерішучу позицію згаданих країн не змогли переважити позитивні аргументи, якими апелювали українські чиновники, і Віктор Ющенко зокрема. Так, Президент у своєму інтерв'ю підкреслив, що «на сьогоднішній день Україна задіяна в усіх сферах співпраці з Альянсом, починаючи з основоположних консультацій щодо безпеки, проведення регулярних спільних навчань і налагодження стабільного діалогу - до розвитку співпраці у військово-технічній сфері, обміну досвідом реформування і модернізації Збройних сил і протистояння сучасним викликам світової безпеки, таким як тероризм». Але навіть той факт, що Україна - єдина держава, яка, не будучи членом Альянсу, бере участь в усіх його миротворчих операціях, які, у свою чергу, проводяться під егідою ООН, не зміг вплинути на глав держав-членів НАТО, які їхали до Бухареста вже заздалегідь знаючи, що відмовлять Україні у приєднанні до ПДЧ.

У тому, що Україна отримала в Румунії «від воріт поворот», є, на наш погляд, дві причини. Перша: Віктор Ющенко провів слабку інформаційну кампанію серед глав країн-членів Альянсу, які «коливалися». Принаймні, достатньо переконливих аргументів, які б могли якщо не переважити російські, то хоч би пом'якшити їх, у українського Гаранта, схоже, не знайшлося. Друга: Віктор Ющенко зробив тактичну помилку, запрошуючи Президента США Джорджа Буша якраз за два дні до початку роботи саміту. Логіка Глави української держави у цьому випадку, по суті, зрозуміла: Віктор Андрійович вважав, що знаковий для України візит стане таким для лідерів країн Західної Європи. Крім того, Гарант сподівався, що у Джорджа Буша вистачить політичних аргументів для лідерів держав-членів Альянсу, щоб «продавити» рішення про приєднання України до ПДЧ на саміті у Бухаресті. Проте Ющенко не врахував, що нинішній Буш – зовсім не той з точки зору впливовості Буш, яким американський Президент був під час свого першого терміну правління. Зараз президентська кар'єра Джорджа-молодшого хилиться до заходу, і країни Західної Європи пильно стежать за тією людиною, хто прийде йому на зміну. І, відповідно цьому, корегують свою політику відносно США і ставлення до самого Буша. А воно, слід сказати, дуже суперечливе, виходячи з політики Штатів на Близькому Сході та у Центральній Європі.

Звичайно, НАТО не могло демонстративно грюкнути дверима перед носом у Ющенка – Україна все ж таки розглядається багатьма країнами Західної Європи як перспективний політичний та економічний партнер. Також не слід забувати і про вигідне транзитне положення нашої країни, яким наші владу імущі поки не можуть адекватно розпоряджатися. От чому Генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер постарався пом'якшити формулювання, повідомивши, що «глави держав-членів НАТО ухвалили рішення про початок інтенсивних політичних консультацій з Україною на високому політичному рівні для того, щоб вичерпати питання, які залишилися для вирішення до переходу щодо виконання ПДЧ». Крім того, він заявив, що «НАТО згодне ухвалювати рішення про вступ України і Грузії у найближчому майбутньому».

Найближче майбутнє – безумовно, абсолютно не те, яке мав намір отримати Віктор Ющенко у Бухаресті. Адже Глава держави чекав почути конкретну дату, якою він міг би апелювати до українського суспільства. Природно, що, отримавши ПДЧ вже у Бухаресті, Президент міг поставити відмітку «виконано» напроти своїх передвиборчих обіцянок і отримати певний політичний гандикап, який став би у нагоді йому напередодні президентських виборів 2010 року. Поки ж Віктору Андрійовичу назвали проміжний термін – грудень 2008 року, коли міністри закордонних справ країн-членів НАТО зберуться, щоб зробити першу оцінку досягнутого Україною прогресу. Ясна річ, що ніхто не гарантує, що після першої ж оцінки нам нададуть ПДЧ.

Більше того, ніхто не знає, яку оцінку виставлять Україні, особливо зважаючи на стан другого істотного для приєднання і майбутнього членства в НАТО чинника – внутрішньополітичного.

Варто зазначити, що північноатлантичний аспект зіграв важливу роль у тому, що Україна досі не отримала низку найважливіших законів, а ключові пости у системі законодавчої і виконавчої влади досі або вакантні, або зайняті представниками нинішньої опозиції. Адже практично місяць робота Верховної Ради була заблокована парламентською меншістю, яка звинувачувала спікера ВР Арсенія Яценюка в тому, що він без узгодження з парламентом підписав сумно відомий «лист трьох». Навіщо Арсеній Петрович пішов на такий крок – зрозуміло. Спікер просто не міг піти наперекір бажанню Президента (ставлеником якого він, як відомо, є) якнайшвидше отримати ПДЧ. Саме це пекуче бажання поставити віз попереду коня зіграло з Ющенком злий жарт і фактично призвело до внутрідержавної кризи. На цей конфлікт не могли не звернути увагу представники країн-членів Альянсу. І, ймовірно, цей чинник також зіграв роль у тому, що Україна провалилася у Бухаресті.

Але не тільки він. Зараз наша держава відстає у кількох питаннях, невирішення яких на вищому державному рівні об'єктивно віддаляє Україну від ПДЧ. По-перше, це стосується вимог до ринкової економіки. Як відомо, наша країна формально вже оформила членство у СОТ, проте Верховна Рада досі не ратифікувала протокол про вступ до цієї організації. Парадокс в тім, що 2 квітня Президент подав проект цього закону до парламенту, але Арсеній Яценюк де-факто заблокував його ухвалення, закривши Раду до наступного тижня з вельми важливої причини – приїзду Буша. Виходить, що Президент нашкодив собі сам.

По-друге, у НАТО дуже строгі вимоги щодо боротьби держави-кандидата в члени Альянсу з корупцією всередині країни. Який рівень цієї проблеми у нас і що робиться для того, щоб його понизити, думаємо, нагадувати не варто.

Ще один аспект, військовий, в Україні теж, по суті, завалений. За вимогами НАТО, на потреби армії з бюджету країни має виділятися не менше 3% ВВП. У нас же зараз армійське питання – передвиборча карта, яку розігрують Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко. Гарант, прагнучи виконати свої зобов'язання перед НАТО, наполягає на збільшенні витрат на ЗСУ в бюджеті 2008 року. Прем'єр же виступає проти цього. А шкода – країні.

Якщо не усунути ці внутрішні суперечності, а також не переглянути зовнішньополітичні орієнтири, то про грудневе приєднання до ПДЧ і, тим більше, членство в НАТО можна забути ще на кілька років.