Конституційний еліксир для Президента

Коли Віктор Ющенко балотувався на пост Президента України, з його вуст звучали багато досить сумнівних обіцянок. Так вийшло, що у запалі революційних подій 2004 року мало хто з рядових українців міг тверезо і зважено оцінити, що саме задумав здійснити кандидат від опозиції, і, головне, яким чином він збирається це зробити і в які терміни. Сам Віктор Андрійович напевно сподівався, що відпущених йому за Конституцією п'яти років цілком вистачить, щоб втілити в життя хоч би третину, якщо не половину обіцяного. Після трьох з невеликим років можемо констатувати: нинішньому гарантові не вдалося виконати навіть тієї горезвісної третини. А на носі – чергові президентські вибори. І щоб утриматися у владному кріслі, Ющенку потрібно а) дохідливо і безапеляційно пояснити своїм виборцям, чому він не зробив того, що обіцяв, б) переконати українців у тому, що тільки продовживши свої президентські повноваження, він зможе реалізувати все задумане і обіцяне. Якщо неспростовних аргументів для першого і другого у глави держави не знайдеться, то йому залишається тільки одне: задумати щось грандіозне в історико-політичних масштабах, щоб, по-перше, забезпечити собі політичне довголіття, і по-друге, запам'ятатися своїм реформаторством майбутнім поколінням. Схоже, що цією «грандіозним» стане конституційна реформа а-ля Ющенко, оскільки перші дві згадані вище умови збереження у владі вельми і вельми ризиковані.

Дійсно, навіщо Віктору Андрійовичу виправдовуватися перед народом за невиконання обіцянок і вигадувати нові, у які навряд чи хто вже повірить? Набагато краще запалити серця і заполонити розуми українців новим, широкомасштабним і – довгостроковим проектом. Таким, яким, без сумніву, стане реформа нині чинного Основного Закону країни.

Перший крок гарант зробив 27 грудня 2007 року, коли видав указ про створення Національної конституційної ради (НКР). Правда, в перші ж дні зіткнувся з труднощами формування персонального складу цієї ради. До неї, як відомо, не хотіли йти комуністи і представники Партії регіонів. Ціною однією, але вельми істотної, поступки (якщо раніше глава держави наполягав, щоб Конституція приймалася на всеукраїнському референдумі, а потім ратифікувалася депутатами Верховної Ради, то зараз Ющенко схильний спочатку затвердити розроблений проект НКР в парламенті, а вже потім виносити його на референдум), Президентові вдалося добитися того, щоб новий конституційний процес не забуксував на самому початку шляху. Проте вже на першому засіданні НКР Віктор Ющенко дав зрозуміти, що від своєї основної ідеї – ухвалення проекту нового Основного Закону на всенародному референдумі, він не відмовився і всебічно сподівається саме таким способом закріпити розроблені радою положення оновленої Конституції.

Ще в середині січня 2008 року міністр юстиції Микола Оніщук розповів, що Президент на першому ж засіданні НКР представить своє бачення того, яким має бути новий Основний Закон. При цьому глава Мінюсту підкреслив, що узурпації влади президентська доктрина не припускає, а лише посилює роль Президента як «гаранта захисту конституційних прав і свого роду національного арбітра». І ось минулого тижня глава держави озвучив свою доктрину. Що ж нове пропонує Віктор Ющенко внести до Конституції?

Перший посил: поглиблення прав і свобод громадянина. Хід достатньо розумний, бо починати розмову з теми перерозподілу і зміцнення повноважень гілок влади означало передчасно розкрити карти і показати, для чого насправді задумані конституційні перетворення. Які ж інструменти пропонує Ющенко для того, щоб народ як єдине джерело влади в країні міг цією владою реально розпоряджатися і її ж контролювати? У гаранта з цього приводу припасено три інструменти: введення інституту конституційної скарги, інституту народної законодавчої ініціативи і «народне вето» на закони, що приймаються Верховною Радою. Треба сказати, що всі три ініціативи хоча і виглядають досить привабливо, на ділі можуть виявитися не такими ефективними.

Припустимо, що встановити норму, за якою кожен громадянин України, чиї конституційні права були порушені, було б з одного боку корисного. Але – в системі судочинства, що діє нині, таке не те що нереально - неприпустимо! Почати хоч би з того, що число людей, чиї конституційні права порушуються зараз в тій чи іншій мірі настільки велике, що Конституційний суд виявився б просто завалений подібними позовами, що, поза сумнівом, паралізувало б його і так нікчемну роботу. До того ж, права і свободи, гарантовані українцям Конституцією, регулюються законами, розгляд порушення яких знаходиться у юрисдикції інших судів. Чи не стане КС дублювати їхні функції?

Право громадян на законодавчу ініціативу теж звучить привабливо. Але при пильнішому вивченні цього президентського нововведення бачимо, що «законопроекти можуть бути внесені на розгляд Верховною Радою за ініціативи певної кількості громадян, що мають право голосу, і обов'язково повинні бути розглянуті українським парламентом». Тут криється досить-таки цікавий механізм: припустимо, якась зацікавлена особа бажає узаконити якесь нововведення в економічній сфері, яке позначиться на зростанні рівня його доходів. Що вона робить, згідно з пропозицією Президента? Створює ініціативну групу (на фінансовій основі), і її руками передає в Секретаріат Верховної Ради законопроект, який парламентарії зобов'язані за Конституцією розглянути. І ось тут відкривається широке поле для маніпуляцій. Наприклад, Рада законопроект розглядає і відхиляє. Тоді зацікавлена особа може тиснути на парламент через КС та інші інстанції, кажучи, що при розгляді «народного» законопроекту були ущемлені конституційні права громадян України. Уявляєте собі розмах усіляких спекуляцій на цій темі?

Третій аспект не менш цікавий і, по суті, перекликається з другим. Припустимо, зацікавленій особі не сподобався закон, прийнятий парламентом, який утискає його економічні інтереси. Скориставшись правом «народного вето», він може до безкінечності гальмувати законодавчі ініціативи парламенту, тим самим паралізуючи процес законотворчості в Україні. І так далі, і так далі.

Але куди цікавіші ініціативи Президента, що стосуються тих самих владних повноважень. Їм у своїй пояснювальній промові Ющенко приділив куди більше уваги, ніж правам і свободам громадян України.

По-перше, гарант зосередився на діяльності парламенту, запропонувавши передбачити в новій редакції Основного Закону унеможливлення ситуацій, коли «Рада в своїй діяльності фактично підміняється коаліцією парламентських фракцій». Відчуваючи, що в майбутніх каденціях його політична сила навряд чи стане основою парламентської коаліції, перевтілившись в слухняну йому як можливому Президентові більшість, гарант тут пропонує не допускати надалі ситуації, з якою він зіткнувся у 2006-2007 роках.

Ще одне нововведення, запропоноване Президентом, – кворум для проведення засідань і для ухвалення відповідних рішень українського парламенту. Тобто гарант хоче посилити нинішню норму, за якою рішення ухвалюються більшістю від конституційного складу Ради. Напевно, таке положення могло б корінним чином вплинути на депутатську дисципліну. Але також воно може стати підставою для блокування роботи парламенту з метою проведення тих же дострокових виборів – досить просто не збирати кворум.

Ющенко також пропонує скасувати депутатську недоторканність не окремим законом і вже зараз, а відповідним положенням Конституції, і – невідомо коли. Отже про відміну горезвісного імунітету мова зараз йти не може.

Наступний постулат від Ющенка – якраз про його повноваження як Президента країни. Так, в своїх тезах Віктор Андрійович повідомляє, що «важливо забезпечити повноцінний статус всенародно вибраного Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності і Конституції. При цьому треба визначити ключову роль Президента в зовнішній політиці і сферах національної безпеки і оборони.

Конституція повинна визначити статус Президента України, а також його повноваження у взаєминах з парламентом, урядом, іншими органами державної влади з урахуванням специфіки, властивої змішаній формі державного правління.

Той факт, що пост глави держави заміщається шляхом обрання на загальних і прямих виборах, зумовлює загальний об'єм його конституційних повноважень». Ніщо інше, як прямий натяк на посилення президентських амбіцій. До того ж наступна теза це підтверджує: гарант говорить, що, «зберігаючи існуючий статус Кабміну, потрібно удосконалити взаємозв'язки у владному «трикутнику», беручи до уваги, що при змішаній формі державного правління компетенція Кабміну тісно пов'язана з повноваженнями Президента, який має конституційно закріплені владні преференції у сферах національної безпеки і оборони». Тим самим він має на увазі, що нинішні повноваження уряду в зазначених сферах, визначені конституційними змінами 2004 року і законом «Про Кабмін», повинні бути переглянуті і фактично скасовані. На користь Президента.

Цікаво і те, яким саме чином нинішній гарант збирається закріпити відвойовані повноваження. Вказані способи слід шукати у розділах, присвячених питанням судової сфери, де Ющенко стверджує, що «практика підтвердила необхідність забезпечити спадкоємність і безперервність діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції. У зв'язку з цим я вважаю доречним при розгляді питань про порядок формування складу Конституційного Суду передбачити механізм часткової ротації суддів КС». Напевно, кажучи про спадкоємність і ротацію суддів КС, глава держави має на увазі, що першою преференцією повинен володіти глава КС, що призначається Президентом, а друга норма може стосуватися рядових суддів, яких, за крайньою необхідністюі, можна легко поміняти, причому – не один раз.

Що ж, конституційний «еліксир молодості» Віктор Ющенко для себе підготував. Але чи врахував він всі побічні ефекти, які може дати це політичне зілля? Чи не вийде так, що, спіткнувшись на обговоренні однієї спірної норми (наприклад, про ухвалення проекту нової Конституції спочатку парламентом, а потім – на референдумі, а ніяк не навпаки, і, тим більше, - не замість), процес застопориться і його доведеться скрутити до кращих часів?