Конституційні підступи Президента

Про те, що прийнята в 1996 році Конституція України недосконала, вітчизняні політики заявляли не раз. Більшість претензій у критиків Основного Закону країни зводилася до того, що документ, прийнятий Верховною Радою в ніч на 28 червня 1996 року, був розроблений у поспіху, і не враховував реалій часу. Причому, у кожному окремому випадку та або інша політична сила трактувала ці «реалії» по-своєму. Так, наприклад, поступили ініціатори конституційної реформи зразка 2004 року, які намірилися змінити президентсько-парламентський устрій правління в Україні на парламентсько-президентський. Інші політики засновують свої претензії на зміну окремих положень Основного Закону на бажання ліквідувати в країні інститут президентства, або ж надати Верховній Раді право вибирати главу держави. І так далі, і тому подібне. Загальне ж у всіх охочих переформатувати Конституцію було одне: їх наміри торкалися зміни статті, що трактувала діяльність, права і обов'язки представників трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової. Не став оригінальничати і Віктор Ющенко – його ідея нової редакції Основного Закону в більшій мірі направлена на зміну взаємостосунків між згаданими владними гілками.

Довгий шлях до конституційної мрії

Не секрет, що цією ідеєю Глава держави загорівся практично зразу ж, як вступив на посаду. Воно і зрозуміло, адже затвердження Віктора Ющенка на президентському посту багато в чому відбулося завдяки компромісу, досягнутому між парламентськими фракціями під куполом на Гуршевского,5 в грудні 2004 року. Утрирувано цей компроміс виглядав так: депутати від «Нашої України» і БЮТ підтримують прийняття законопроектів щодо політреформи, а парламентарії, що підтримували у той час владу в особі Леоніда Кучми, дають своє добро на проведення переголосування другого туру президентських виборів. Бліцкриг політичних сил Майдану, розрахований на просування на головний державний пост свого кандидата, спрацював. Проте, новоспечений Президент віддавав собі звіт у тому, що одним з першочергових його завдань буде широкомасштабна робота, направлена на дискредитацію і подальшу відміну прийнятих парламентом поправок до Конституції, які припускали поступову зміну владних полюсів у державі. Цілком можливо, що Ющенку вдалося б утілити свій план ще в 2005 році. Але перший рік свого правління Президент витратив на те, щоб утихомирити владні амбіції своїх прихильників. Чим це закінчилося, відомо: відставкою уряду Юлії Тимошенко, дискредитацією оточення Глави держави, і підписанням пріснопам'ятного Меморандуму з головним політичним опонентом – Партією регіонів. Тому, вступу з 1 січня 2006 року в силу конституційних змін гарант нічого протиставити не зміг. Певні надії Президент покладав на парламентські вибори-2006: Віктору Андрійовичу тоді здавалося, що «Наша Україна» зможе набрати достатньо голосів, щоб верховодити парламентською більшістю, за допомогою якої можна було відмінити або відредагувати політреформу зразка 2004 року. Не судилося. Тривала коаліціада, повна поразка «сил Майдану», в результаті якої був підписаний Універсал національної єдності, і, як наслідок, другий прихід на посаду голови уряду Віктора Януковича, позначив черговий етап боротьби за владні повноваження. Горезвісна «війна указів» по своїй суті якраз і відображала боротьбу Глави держави за свої привілеї, що втратили силу після вступ до дії конституційних змін. Прийнятий взимку 2007 року антикризовою коаліцією за сприяння фракції БЮТ Закон «Про Кабмін» фактично став останнім цвяхом, забитим у президентську «труну». Все частіше у пресі почали з'являтися образливі для Віктора Ющенка порівняння його ролі з роллю британської королеви Єлизавети II. Саме тоді гарант і зважився на безпрецедентний в історії незалежної України крок: розпуск Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів. Це був його останній шанс «перезавантажити» парламент, і спробувати ініціювати розробку і прийняття нової редакції Конституції. Звичайно, з положеннями, що не ущемляють повноваження Президента.

Труднощі організації

Вважається, навряд чи хто не пам'ятає, що однією з основних передвиборних фішок, яку наполегливо просували в маси політтехнологи пропрезидентського мегаблоку «Наша Україна – Народна самооборона» була ідея проведення всенародного референдуму по зміні Основного Закону країни. Тоді ж лідер БЮТ Юлія Тимошенко спробувала перехопити цю ініціативу, висунувши пропозицію про проведення референдуму одночасно з виборами парламенту. Проте, ця пропозиція підтримки не знайшла. Дострокові вибори пройшли, БЮТ і НУ-НС не без певних конфліктів створили демократичну коаліцію, і ось тоді-то Віктор Ющенко знову заявив про необхідність прийняття нової редакції Конституції. За словом справа не зупинилася: 27 грудня 2007 року Президент видав указ, яким заснував Національну конституційну раду (НКС), задачею якої якраз і була розробка нових положень Основного Закону.

Проте, тут Глава держави зіткнувся з певними організаційними труднощами, пов'язаними з формуванням персонального складу НКС. Згідно з указом, у нього повинні були ввійти представники політичних партій, що мають представництво в парламенті, і без оного. Крім того, враховувалися пропозиції представників місцевих органів влади, НАНУ і правозахисних організацій. Остаточний термін подачі кандидатур у раду був обмежений – до 15 січня 2008 року. До цього терміну свої пропозиції по персональному складу НКС надали всі, крім Партії регіонів. Головна опозиційна сила вирішила тримати марку і тут. Основну причину відмови від участі представників ПР у роботі конституційної ради сформулював екс-міністр юстиції Олександр Лавринович. На думку регіонала, Президент запропонував протизаконну процедуру прийняття Конституції, оскільки, розробкою проекту Основного Закону, вважає Лавринович, повинен займатися не консультативний орган при Президенті, а парламент. «Згідно з статтями 155-156 Конституції, зміни в даний документ повинні бути підтримані двома третинами складу парламенту, після чого у ряді випадків призначається референдум, який повинен підтвердити рішення Ради. Президент же вважає, що нова редакція Конституції спочатку повинна бути затверджена на референдумі і лише потім направлена на схвалення до парламенту, при цьому для її затвердження буде достатньо 226 голосів», - так змальовував нелегітимність ініціативи Віктора Ющенка екс-міністр юстиції. Більш того, той же Лавринович висунув пропозицію створити опозиційний НКС, який би зайнявся розробкою власного проекту Основного Закону.

Тут слід зробити відступ, щоб констатувати: відмовившись співпрацювати з Банковою, Партія регіонів все ж таки піддалася спокусі взяти участь у процесі видозміни Конституції. Хай навіть у формі опозиційної конституційної ради. І ось тут-то регіонали і вчинили стратегічний промах. Напевно знаючи, для чого Віктор Ющенко затіяв всі ці ініціативи, Партія регіонів не просто могла, вона була зобов'язана публічно відстоювати діючу Конституцію і зміни до неї, прийняті в грудні 2004 року. Тоді б ніхто не смів дорікнути регіони в непослідовності, адже відомо, як антикризова більшість і уряд Віктора Януковича билася з гарантом за збереження перетворень, що набули чинності 1 січня 2006 року. Більш того, у відстоюванні нинішнього Основного Закону ПР напевно підтримали б безліч політичних партій і громадських організацій. Але шанс був упущений. І регіоналам не залишалося нічого іншого, як погодитися (нехай і з тижневою затримкою, нехай породивши непорозуміння серед окремих членів партії) на делегування своїх представників у НКС при Президенті. До того ж, слова Віктора Януковича про те, що Партія регіонів не наважувалася делегувати своїх представників до особистої зустрічі з Главою держави, виглядали підлабузнюванням. Навіть пропозиція лідера ПР про включення до складу Національної конституційної ради колишніх Президентів України і голів Верховної Ради попередніх скликань не змінила цього враження. А гарант, тим часом, добився першої перемоги: конституційний процес не забуксував на початковій стадії, чого напевно побоювалися на Банковій. Правда, і без поступок з боку СП не обійшлося. Так, якщо раніше Глава держави наполягав, щоб Конституція приймалася на всеукраїнському референдумі, а потім ратифікувалася депутатами Верховної Ради, то зараз Ющенко схильний спочатку затвердити розроблений НКС проект у парламенті, а вже потім виносити його на референдум.

Важлива не форма, а зміст

Проте, якщо зараз оптимістичні настрої і панують у стінах Секретаріату Президента, то радість ця невчасна. Так, створення НКС – вагомий крок, і його Віктор Ющенко зробив без особливих потуг. Але найважче тільки починається. Про форму оновленого Основного Закону поки не говорив ніхто. Навряд чи хто з політиків, що претендують на участь у процесі конституційного переформатування, може відповісти на питання – чи зміниться його форма, збільшиться чи скоротиться кількість статей, і тому подібне. А що вже говорити про зміст! Навіть проекту нової Конституції зараз немає практично ні в кого. За винятком комуністів, які, до речі, не поспішають з його презентацією, натякаючи, що одна з основних змін, яку вони всіляко лобіюватимуть, торкнеться ліквідації поста Президента і перетворення України в парламентську республіку.

Сам ініціатор нового конституційного процесу, за словами міністра юстиції Миколи Оніщука, представить свою доктрину на першому засіданні НКС. У той же час глава Мін’юсту прочинив деякі положення цієї доктрини, повідомивши, що особливо Віктор Ющенко наполягатиме на проведенні муніципальної, адміністративної і судової реформ, а також «забезпечення єдності виконавчої влади». При цьому Оніщук підкреслив, що узурпації влади президентська доктрина не припускає, а лише посилює роль Президента як «гаранта захисту конституційних прав і свого роду національного арбітра». Погодьтеся, що подібне формулювання вже примушує міцно замислюватися про президентські нововведення.

Схоже, що саме на утрушуванні змісту статей нової Конституції буде зламано чимало копій. І якраз у цьому плані опоненти Віктора Ющенка отримають певний карт-бланш для того, щоб, по можливості, дискредитувати ідею Глави держави щодо оновлення Основного Закону, направленого на посилення повноважень гаранта. Як вони скористаються цією можливістю, та і чи скористаються – ось у чому головне питання.

Олександр Мінкін