Вже який рік українці живуть очікуванням того, що в країні нарешті настане період стабільності. Довготривала виборча пора, яка формально стартувала ще в 2003 році і, схоже, не закінчиться ні президентськими, ні черговими або позачерговими парламентськими виборами, не йде на користь державі і його громадянам. Швидкість, з якою уряди України замінюють один одного, стала притчею «во язицех» не тільки у наших колишніх сусідів по Радянському Союзу, але і за рубежем. Зрозуміло, що за таких умов, ні про який стабільний розвиток держави і мови бути не може. Чи є вихід зі створеного положення?
Безумовно, є. Про нього, зокрема, заявив ще у вересні 2007 року екс-прем'єр-міністра Віктор Янукович. На його думку, заставою стабільного розвитку держави є спадкоємність влади. «Нам потрібно перебудувати промисловість, готуватися до фінальних ігор Чемпіонату Європи з футболу 2012 року і перебудовувати державу. Спадкоємність влади є заставою стабільного розвитку країни», - сказав тоді Янукович. Звичайно, його слова (нагадаємо, що у той час повним ходом йшла передвиборна парламентська кампанія) можна було розцінити, як бажання в будь-якому разі залишитися при владі. Проте, в заяві екс-прем'єра прозвучала цілком раціональна ідея, втілення якої, на нашу думку, допомогло б Україні добитися тієї самої стабільності, передусім у соціально-економічному плані. Яким чином? Тут доречно пригадати досвід розвинутих демократичних держав.
Головне правило розвинутих демократій: не плювати без потреби у владний колодязь
Всім, хто хоч трохи цікавиться політикою, відомий вислів, що став свого роду аксіомою політології: «будь-яка опозиція робить все, щоб стати владою, і будь-яка влада приречена на те, щоб колись стати опозицією». Виходячи з цієї аксіоми, країни, в яких демократія пройшла багаторічне, якщо не вікове, становлення, розробляють стратегії соціально-економічного розвитку держави, розраховані на десятиріччя. Такі довгострокові проекти розвитку держави в країнах з глибокими демократичними традиціями можливі, передусім, тому що влада, так само як і опозиція, розуміють ступінь своєї відповідальності за процеси, що відбуваються в державі. Відповідальність ця визначається спадкоємністю влади: опозиціонери, якщо хочуть змінити статус, у жодному випадку не зроблять замах на глибинні реформи, закладені попередниками. Навряд чи виборці в таких країнах довірять стерно влади тим, хто захоче розвернути державний корабель назад, оперуючи гаслами про помилковість вибраного колишньою владою курсу. Значно розумніше внести деякі тактичні, середньострокові зміни в прийнятий стратегічний план розвитку країни. Звичайно, завжди є ризик помилитися з такими корективами, особливо, якщо вони торкаються економічних аспектів життєдіяльності держави і можуть бути продиктовані змінами світової кон'юнктури. Проте, трансформації ці, по суті, не такі небезпечні, адже вони не торкаються стратегічних основ розвитку держави, потрясти які, як було сказане вище, навряд чи наважиться навіть найрадикальніший опозиціонер. У той же час можновладці розуміють, що безладно проведені роки правління можуть обернутися програшем на чергових виборах. А тому головне для них - не миттєве збагачення себе і свого оточення, а реальна турбота про процвітання держави і його жителів. Простіше кажучи, спадкоємність, так само як і обопільна відповідальність влади і опозиції, є в таких країнах найнадійнішим показником стабільності.
Ще один аспект, який відрізняє розвинуті демократії: політична стабільність дає можливість без особливих потрясінь проводити в життя програми, розроблені партіями, що прийшли до влади. Тобто, політична сила, що виграла вибори, може формувати уряд, який, у свою чергу, матиме нагоду впродовж декількох років поетапно здійснювати ті або інші реформи, не побоюючись, що політичні конкуренти влаштують революцію або ініціюють перевибори.
У той же час, спокійно опочивати на лаврах можновладцям не дасть опозиція, функції якої полягають не стільки в тотальному контролі діяльності уряду, скільки в розробці альтернативних стратегій розвитку і управління держави, проведенні законодавчої роботи. У цьому – суть роботи так званого «тіньового уряду», який забезпечує дотримання демократичних норм, неухильне проведення озвучених владою реформ і так далі. Якщо ця робота проведена неупереджено, якщо критика «тіньового Кабінету міністрів» обґрунтована, і, нарешті, якщо в опозиції є реальна альтернатива того, як можна втілити в життя ту або іншу реформу, то можна бути упевненим: на чергових виборах виборець довірить управління державою опозиції. А у політиків, які відійшли від влади, буде час на те, щоб зробити висновки з власного невдалого правління, і, прийнявши форму тіньового уряду, розробити більш дієві способи управління державою. Щоб, не завдавши шкоди стратегічному розвитку країни, повернутися до влади на майбутніх виборах.
Україні спадкоємність не по зубах?
Скептики скажуть: про яку соціально-економічну стабільність в Україні може йтися, якщо політична складова нашого суспільства знаходиться в стані хаосу? У певному значенні цей докір вірний. Самі політики не втомлюються переконувати народ у тому, що все, що відбувається зараз у державі – лише прелюдія до нових виборів. Президента чи парламенту – не має значення.
Цивілізованої боротьби за владу, заснованої на перерахованих вище демократичних позиціях, не буде до тих пір, поки вітчизняні політики не зрозуміють, що головний принцип демократії – в спадкоємності і взаємній відповідальності влади і опозиції в країні. Які, у свою чергу, можуть забезпечити не тільки політичну, але і соціально-економічну стабільність держави.
Адже, що гріха таїти, стратегії розвитку України, по суті, немає. Жоден уряд не запропонував своєму народу детально розписаний стратегічний план на декілька років наперед. Ми до цих пір не знаємо, куди в геополітичному плані йде Україна. Не визначені не тільки зовнішні, але і внутрішні орієнтири. Країна живе передвиборними обіцянками, які, на жаль, так і не лягли в основу урядових програм.
Першим проблиском надії на становлення політичної стабільності в Україні могла стати конституційна реформа 2004 року. Але – не стала. Переформатування політичної системи країни виявилося невигідно тим, хто зараз при владі, і тим, хто на неї претендує в майбутньому. Про це можна судити, наприклад, на підставі багатостраждального законопроекту про опозицію, який би визначив діяльність і відповідальність парламентської меншості. Спочатку, як відомо, закріпити законодавчий статус опозиції хотіла Юлія Тимошенко. Не вийшло – перешкодив розпуску парламенту. Зараз на легітимізації парламентської меншості наполягає Партія регіонів. «Треба будувати в державі інститут опозиції, і треба, щоб опозиція була дієвою – тоді буде контроль над владою. За кожною сферою державного управління ми закріпимо надійного професіонала, який буде принципово і чітко контролювати цей напрям діяльності влади. А суспільство отримає механізм контролю через опозицію за діями влади. Це - головний принцип, який закладений у відносинах парламентсько-президентської моделі управління», - так змальовував задачі нової опозиції Віктор Янукович. Як відомо, слова лідера парламентської меншості не розійшлися із справою – наприкінці грудня ПР створила «тіньовий Кабмін», на першому засіданні якого Янукович повідомив про реальні ініціативи втілення контролю над діяльністю уряду – надати Рахунковій палаті слідчі функції, що дасть можливість опозиції здійснювати контроль за витрачанням коштів держбюджету. Серед інших «контрольних важелів» Янукович запропонував прийняти закони про спеціальні слідчі комісії.
Примітно, що глава Кабміну Юлія Тимошенко також вітає введення таких жорстких інструментів контролю над виконавчою владою. Так, під час зустрічі з Віктором Януковичем прем'єр озвучила пропозицію про створення робочої групи для роботи по удосконаленню «Закону про опозицію», яку лідер Партії регіонів підтримав. Ще одним кроком, що свідчить про реальний зсув у процесі налагодження цивілізованих відносин між владою і опозицією, можна вважати пропозицію Тимошенко закріпити в майбутньому законі представництво парламентської меншості в наглядових радах, а також закріпити за опозиціонерами пости заступників у міністерствах з контрольними функціями.
Наміри української влади і опозиції, направлені на встановлення взаємної відповідальності, безумовно, заслуговують похвали. Проте, говорити про те, що цей механізм запрацює найближчими місяцями, на думку автора, ще дуже і дуже рано. На це є свої об'єктивні і суб'єктивні причини. По-перше, перед Кабміном Тимошенко стоять надскладні економічні задачі, на рішення яких йтиме основна маса часу. До березня уряду потрібно скоректувати бюджет (на цьому дуже наполягає Президент Віктор Ющенко) – тільки одна ця обставина може поховати надії опозиціонерів на узгоджену роботу з Кабміном у частині контролю за його діяльністю. У Тимошенко і її підлеглих просто не буде часу ходити на засідання тієї ж робочої групи по удосконаленню закону про опозицію. По-друге, навряд чи Юлія Володимирівна зацікавлена в тому, щоб дати реальні важелі контролю над діяльністю Кабміну опозиції вже зараз, коли вона ще нічого, по суті, не зробила. До того ж, навіщо їй контроль опозиції, якщо над нею і так тяжіє «дамокловий меч» з Банкової? Що б не говорила на публіці ЮВТ, але в суто політичному значенні давати Віктору Януковичу такі козирі – не в її інтересах.
Ну і про встановлення спадкоємності влади в Україні, причому - в найширшому розумінні цього терміну, говорити, на жаль, також не доводиться. І передусім тому, що ні уряд, ні парламентська меншість не запропонували на суд громадськості єдиного бачення стратегічного розвитку країни... і, схоже, не запропонують. Принаймні, в найближчому майбутньому.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом