Друге пришестя Юлії Тимошенко на пост прем'єр-міністра України, як завжди, з трагедії перетворилося на фарс.
По-перше, вже за декілька днів до повторного голосування по її кандидатурі, Юлія Володимирівна в яскравих фарбах змалювала картину свого повернення. Мовляв, прийшов час навести в країні порядок, а для цього не гріх і розкладачку в прем'єрський кабінет притягти. Мабуть, хотіла таким чином наврочити, щоб прем'єром не ставати. Спочатку здавалося, що їй це вдасться.
Вдасться, тому що Єхануров раптом (тому що недруг) в черговий раз відмовився голосувати за пані з косою, пославшись на те, що, мовляв, не до кінця узгоджений склад майбутнього Кабміну. Фото Юрія Івановича, що розмовляє з кимсь по стільниковому, обійшло весь світ. Цей хтось виявився вельми удачливим дипломатом, тому що коли голосування почалося, Єхануров сказав «за». Втім, до цього моменту ми ще дійдемо.
А починалося все з ідіотської, як на мене, процедури голосування руками. Справді, в Раді чого тільки не побачиш, але це перейшло всі межі. Після голосування №1, коли помаранчевим довелося розігрувати з себе бідних-нещасних, мовляв, «картка не спрацювала», довелося хочеш не хочеш цю роль грати і далі. Щоб, так би мовити, не палити всю бригаду. Накликане на себе (бо не рий яму іншому) «ручне» голосування пройшло в кращих традиціях демократів-анацефалів. До відрази довго називалися ПІБ нардепів, спочатку від БЮТ (всі «за»), потім від НУНС. Добре ще, що т.з. «меншість» пішла назустріч глядачам телеканалу «Рада» і не почала реєструватися. Інакше б на їх «проти» пішли ще дві години.
Загалом, нудьга неймовірна. Голова рахункової комісії називав повне ім'я депутата, камера довго шукала його обличчя в сесійній залі, депутат говорив «за». Турчинов назвав цей процес «фіксацією».
По суті, можна було відразу «відфіксувати» Єханурова і хто там ще «найрозумніший». Але за що боролися, на те й напоролися.
Людина на букву «Є» сказала «за», зірвавши оплески помаранчевої частини зали. Слідом за ним пішов і Жванія, після чого стало ясно, що сюрпризів не буде. «Стриманість» Плюща передбачали, а Сподаренко таки залишився в лікарні. Разом 228-2=226 голосів. Якщо мені пам'ять не зраджує, такого легковагого прем'єра у нас ще не було. Але у будь-якому випадку це – рекорд на всі часи. Тепер його можна тільки повторити.
Після обрання Тимошенко прем'єром, коаліція все в тому ж режимі відмахала руками за звільнення Януковича і за затвердження нового складу Кабміну. До речі, коли голова рахункової комісії утретє почав читати довжелезний алфавітний список депутатів від коаліції, з'явилося наполегливе бажання цей список зменшити втричі. Насправді, навіщо нам така орава кнопкодавів? Реальних голів», що «говорять, в кожній фракції, навіть у комуністів, не більше десяти. Ось і залишити цей полтиник (5х10=50). Заразом і Раду перенести в інше місце (на оболонь хіба?), зробити її компактнішою.
Про новий склад уряду говорити, за великим рахунком, нічого. Єхануров – міністр оборони, Луценко – знову міністр МВС. Цим сказано якщо не все, то багато що. Знаєте, Гриценко хоч і вніс свій внесок у справу розвалу української армії, все-таки є кадровим військовим (де його навчали військовій справі – інше питання). Але Єхануров. Втім, нам ще повезло. У росіян, наприклад, Міністерство оборони очолює випускник інституту торгівлі, колишній головний податківець Сердюков. А ось цікаво – якщо на Єханурова напнути кашкет а-ля Кузьмук, він буде схожий на генерала?..
За Луценка Юлії Володимирівні можна потиснути руку і подякувати. Тому що вже одне це кадрове призначення нового прем'єра показує: нудьгувати не доведеться. Особливо Цушку. Відомо ж, що Юрій Віталійович має до Василя Петровича такі відчуття, що їх можна порівнянні з душевними переживаннями стрільця-мисливця, що караулить у засідці дичину...
«А як же Янукович?», - запитаєте ви. А що Янукович. Як завжди, лідер Партії регіонів відобразив праведний гнів на обличчі в невідповідний момент, коли, висловлюючись футбольною мовою, все втрачено, окрім честі. Та й щодо честі – гризуть сумніви. Хіба своїми руками віддати перемогу заклятим ворогам (причому як мінімум двічі), а потім вести з ними переговори – це чесно? Як на мене, то ні. Коротше кажучи, Затулін правильно сказав: змінити імідж і зробити висновки. І більше б регіоналам таких, як Шуфрич. Ось людина – їм вже КРУ займається (мабуть, з подачі нового прем'єра) – а він нічого, підемо, говорить, на ще одні дострокові вибори. Борець!..
Добре з приводу регіоналів сказав політолог Видрін (який екс-нардеп від БЮТ): «Практика показує, що духовитих у них мало. Для того, щоб піти на дострокові вибори, потрібно мати волю Тимошенко, безстрашність Луценка і віру карми в свою місію Президента. А таких поєднань я поки у них не бачу». Як кажуть, ні відняти, ні додати.
З урахуванням того, що Тимошенко в світлі прийдешніх президентських виборів прем'єрство потрібне як рибі велосипед, героєм минулого тижня став… Володимир Путін. Нарешті президент Росії виразно і ємко озвучив свою позицію щодо України. А то раніше, розумієш, лише на дипломатичні фрази був спроможний, ніби «Росія готова працювати з будь-яким складом українського уряду» і тому подібне. Для початку Путін звинуватив США в розділі України на «прозахідну» і «проросійську» частини. Потім розійшовся і перекинувся на улюблену останнім часом економічну тематику, торкнувшись делікатної теми газових взаємин двох країн: «Якщо ви хочете когось підтримати, заплатіть за це. Ніхто ж платити не хоче. Я з одним колегою-європейцем розмовляв, міністром економіки. Я говорю: «Ну, платіть тоді». Він відповідає: «Що я, дурень чи що?». Я говорю: «А я що? Схожий на ідіота?».
Під кінець промови Володимир Володимирович заявив про те, що Росія півтора десятки років субсидувала економіку України низькими цінами на енергоносії. Власне, це твердження навряд чи хтось може оскаржити. Хіба що Зварич, який від імені всього НУ-НС обурився виступом Путіна і чогось там наговорив. Але, знаєте, довіри до Романа Михайловичеві особисто у мене в цьому випадку майже немає. Тому, якщо Путін чужу країну таки субсидував, то місцеві нафтогазові магнати своє ж населення – ні в якому разі. Ось і думайте тепер, чому у народу до «чужого» президента довіри більше, ніж до «своїх» буржуїв.
Взагалі ж, треба не чекати з моря погоди, а покладатися лише на власні сили. Це, між іншим, кожного стосується. До речі, Путін відмовився прийняти Україну до складу Росії. І знаєте, з яким формулюванням? «Для нас це тільки додаткове економічне навантаження».
Так жорстоко нас, «унікальних» і «працьовитих» спадкоємців трипільської культури, ще не опускали.
Кохаймося!
Завжди ваш
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом