Перевиборча палиця про декілька кінців

Зараз, після двох з половиною місяців з дня проведення позачергових виборів у Верховну Раду, є привід стверджувати, що задумане Президентом Віктором Ющенком перезавантаження політичної системи України, широко анонсоване Главою держави, результатів не дало. Більше того, новий алгоритм політичних відносин у парламенті (коли головну роль у законодавчому процесі відігравали б фракції, а не ситуативні групи «за інтересами»), про який так пікся Гарант, на ділі виявився недієздатним.

Нагадаємо, що формальним приводом для Президента розігнати Верховну Раду п'ятого скликання стало порушення Конституції в частині формування парламентської більшості. У квітні 2007 року Віктор Ющенко «піймав» антикризову коаліцію у складі Партії регіонів, КПУ і СПУ на тому, що на певному етапі більшість збільшилася за рахунок депутатів-перебіжчиків з демократичних фракцій. Використавши як аргумент до розпуску парламенту норму Основного закону, в якій говориться, що коаліцію можуть формувати фракції політичних партій, а не окремі депутати, Глава держави, по суті, запобіг дуже небезпечному для себе процесу, результатом якого могло стати створення більшості в 300 депутатських голосів. Відомо, що така коаліція може з легкістю долати будь-які президентські вето, і, що головне, ставити питання про недовіру Главі держави. Політична інтрига Віктору Ющенку вдалася. Своїм указом про розпуск ВР він не тільки обеззброїв парламентську більшість, а й фактично підготував підґрунтя для реваншу демократичних сил за програш (насамперед пропрезидентської «Нашої України») на парламентських виборах 2006 року і провал процесу створення демкоаліції влітку минулого року. Одночасно гарант убезпечив себе від зростаючого впливу уряду Віктора Януковича, який, завдяки конституційним змінам зразка 2004 року, отримав ширші повноваження, звузивши такі Президента. Підкреслюємо: всю цю кампанію з розгону і переобрання парламенту та перепризначення Кабміну Ющенко виправдовував можливістю переформатувати систему, насамперед, законодавчої гілки влади. Тобто, не допустити в майбутньому ситуативних союзів у Верховній Раді, зробити парламент максимально прозорим, коли будь-якому пересічному громадянинові зрозуміло: ось – коаліція, а ось – опозиція. Перша служить підтримкою виконавчої гілки влади в особі обраного нею уряду. А друга здійснює раціональний контроль над діяльністю більшості і Кабінету міністрів. Проте події коаліціади, спікеріади, і, потім, прем'єріади показали, що ефект вийшов кардинально протилежним очікуваному Президентом.

Застосувавши в минулий вівторок «ручну» систему голосування, парламентська коаліція обрала прем'єр-міністром Юлію Тимошенко. Ця подія була цілком очікувано, причому, як коаліціонерами, так і представниками опозиції та членами фракції Блоку Литвина, що не визначилася зі своїм парламентським статусом. Звичайно, ризик чергового провалу кандидатури Тимошенко літав у парламентському повітрі до, і, особливо, під час поіменного голосування. Адже, якщо в стані БЮТ всі як один підтримували свого лідера, то з їх коаліційним сателітом в особі фракції НУ-НС було не все так однозначно. Всіх представників демкоаліції мучило питання: чи не виявиться у складі помаранчевої фракції «зрадника», чи вистачить голосів для обрання ЮВТ прем'єром?

Головна ж інтрига «18 грудня» полягала в іншому: чи зможе коаліція того ж дня обрати уряд. Причому, і прем'єрство Тимошенко, і формування її Кабміну були взаємозпов'язаними питаннями, позитивне вирішення яких залежало не від волі більшості, а від Президента. Взаємопов'язаність ця полягала в обопільних поступках, на які повинні були піти Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко. З одного боку, тільки Глава держави міг забезпечити леді Ю результативне голосування. З іншого - тільки від Тимошенко залежало, чи піде БЮТ на перерозподіл деяких урядових і відомчих посад на користь Банкової. Як показали події вівторків у парламенті, компроміс був знайдений. Президент пролобіював потрібних йому міністрів, після чого, як вважає політолог Володимир Фесенко, був відданий наказ ну-нсівцям, що «сумніваються», (Петьовка, Кріль, Плющ і Єхануров), голосувати за Тимошенко. Та ж, у свою чергу, отримала прем'єрський пост і підлеглих. Хоча відносно призначення останніх були певні побоювання. Вони ґрунтувалися на суперечності деяких кандидатур, запропонованих у персональний склад Кабміну з трьох сторін: гаранта (Єхануров, Кремінь, Оніщук і Огризко), НУ-НС (Мельник, Продан) і БЮТ (Васадзе). Звичайно, що найбільше суперечок викликали пропозиції Голови держави. Висловлювалися припущення, що Віктор Ющенко вніс таких кандидатів як Кремінь і Огризко спеціально для того, щоб створити напругу як усередині фракції НУ-НС, яка помітно відійшла від президентського фарватеру, так і в коаліції в цілому. Відомо, наприклад, що на посту міністра закордонних справ бачив себе Борис Тарасюк. Проте, його відкрите протистояння з головою Секретаріату Президента Віктором Балогою визначило міністерську долю лідера Руху.

Судячи з того, що Президент досить неактивно формулював свою позицію відносно майбутнього прем'єрства Тимошенко, можна припустити, що вказані вище припущення мали під собою підґрунтя. Ще раз зазначимо: створення цієї нервозності було продиктоване Банковою з єдиною метою – дістати певні пости в уряді з тим, щоб забезпечити противагу вірогідному посиленню політичних позицій Юлії Тимошенко. Зараз, коли персональний склад Кабінету міністрів затверджений, можна сказати, що така мета досягнута. Вже зараз виразно видно напрями, з яких Тимошенко змагатиметься в силі впливу з Ющенком, і навпаки. Взяти, наприклад, сферу палива і енергетики. Спочатку планувалося, що ПЕК контролюватиме БЮТ – за допомогою «свого» міністра і «своїх» же керівників НАК «Нафтогаз» і НАЕК «Енергоатом». Але в результаті досягнутого між Тимошенко і Ющенком компромісу, міністерство палива і енергетики очолив Юрій Продан, який до призначення на цей пост працював заступником голови СП з паливних питань. Звичайно, ЮВТ слід було створити противага Продану, щоб запобігти узурпації Президентом цієї галузі і не дати гарантові поставити своїх представників біля керма «Нафтогазу» і «Енергоатому». Функцію противаги в цій площині виконуватиме перший віце-прем'єр Олександр Турчинов. Він підтвердив, що в його повноваження входитиме кураторство над економічним (читай – паливним), фінансовим і силовим блоками Кабміну. До речі, про останній – той же Турчинов покликаний протистояти главі Міноборони Юрію Єханурову. Їм вже буде на чому зійтися: як відомо, Тимошенко заявила, що перехід на контрактну армію можливий вже в 2008 році. Тоді як Президент налаштований провести цю реформу в кінці 2009 – початку 2010 року. Ще одне цікаве протистояння намічається на зовнішньополітичному напрямі діяльності уряду. Так, віце-прем'єр з питаннях євроінтеграції Григорій Немиря візьме під контроль діяльність глави МЗС Володимира Огризка. Антагоністичних тем у цих персон буде багато: не таємниця, що Огризко дотримується принципу збереження дружніх відносин з Росією, тоді як Юлія Тимошенко, якщо судити з її риторики, як прем'єр, налаштована попсувати нерви нашим північно-східним сусідам з енергетичних і не тільки питань. Проте, головне чим займуться Немиря і Огризко в недалекому вже майбутньому – створення позитивного міжнародного іміджу своїх покровителів напередодні президентських виборів 2010 року.

Не все гаразд і з Партією регіонів та КПУ, які опинилися в опозиції . Ці дві політичні сили, схоже, ще перебувають у шоковому стані від усвідомлення того, що їм довелося скласти владні повноваження. Звідси – неузгодженість у діяльності колишніх союзників з антикризової коаліції. Є позиції, навколо яких регіонали і комуністи схильні об'єднати зусилля. Але є і питання, які роз'єднують екс-сателітів.

До першого, безумовно, можна віднести протистояння парламентській більшості. І ПР, і КПУ оголосили, що готові бути конструктивною опозицією. Крім того, Віктор Янукович вчора повідомив, що меншість здатна сформувати професійний тіньовий уряд, який візьме на себе завдання контролювати і пропонувати адекватну альтернативу рішенням чинному Кабміну Тимошенко. Також не варто забувати про те, що опозиція продовжує вести бої за розвал коаліції. Причому, в цьому плані в руках у представників меншості опинилася вельми дієва зброя – рівне з коаліцією представництво в ЦВК. Опозиціонери побачили можливість розвалити нинішню більшість і створити на її основі широку коаліцію. Вона полягає в тому, щоб не дати Центрвиборчкому в час, відведений законодавством, зареєструвати нових депутатів від БЮТ і НУ-НС, які прийдуть на зміну тим депутатам, котрі пішли в уряд. Наразі коаліція де-факто не має достатньої кількості голосів, щоб ухвалювати якісь рішення. Завдання регіоналів і комуністів – продовжити цей стан якомога довше. Зробити це можна, просто не створивши кворуму на засіданні ЦВК, на яке з тих чи інших причин можуть не з'явитися представники від ПР і КПУ. Представник Центрвиборчкому Михайло Охендовський підтвердив, що у комісії є законний місяць на розгляд і реєстрацію нових депутатів. Схоже, що це час опозиціонери використовуватимуть, щоб зруйнувати парламентську коаліцію.

Тим часом, намітилася проблема з висуненням єдиної кандидатури від опозиції на пост першого віце-спікера парламенту. Пропозиція депутатів більшості віддати другий за важливістю пост у Верховній Раді привів до відчуження в лавах опозиціонерів. Так, якщо спочатку вважалося, що у меншості є єдиний кандидат на цю посаду (комуніст Адам Мартинюк), але як тільки стало відомо, що Тимошенко не дотримала своєї обіцянки віддати одного з віце-прем'єрів опозиції, боротьба навколо крісла першого заступника Арсенія Яценюка загострилася. Спочатку окремі депутати від фракції ПР, а потім і її лідер Віктор Янукович, заявили, що конкуренцію Мартинюку може скласти Раїса Богатирьова. Звичайнео, що такий крок обурив комуністів, які погрожували розколом у ледве створеній опозиції. Потім пристрасті вщухли, і Петро Симоненко підкреслив, що кандидатуру Богатирьової КПУ розглядатиме тільки в тому випадку, якщо не отримає підтримки Мартинюк. Таким чином, душевної рівноваги немає і в стані опозиції.

Найкрасномовніше підтверджує тезу про провал спроби Віктора Ющенка переформатувати політичну систему позиція фракції Блоку Литвина. Не визначившись з парламентським статусом, литвинівці фактично нівелювали головну ідею Президента про створення такої Верховної Ради, де б правили бал не ситуативні групи, об'єднуючі голоси для лобіювання вигідних ним законопроектів, а коаліційні і опозиційні фракції, до яких можна було б пред'явити претензії як по суті змісту проектів законів, так і за процедурою їх ухвалення. Звичайно, що броунівський рух у Раді вигідно багатьом сторонам, у тому числі і гарантові. А отже, декларований принцип наближення до демократії знову відкладений в довгу скриньку. Заради задоволення владних інтересів і амбіцій.