Київський Рубікон українського політикуму

Особливістю парламентської виборчої кампанії, що недавно завершилася, стала обіцянка цілого ряду політичних сил («Наша Україна – Народна самооборона», БЮТ, Партія регіонів і Блок Литвина) змінити владу в столиці України. Обіцянки, треба сказати, дуже відповідальні, не виконати які – собі ж гірше. Адже ні для кого не секрет, що виборець у Києві – один з найсвідоміших в Україні, на виборах показує досить високу явку. І для того, щоб переагітувати киянина голосувати не за «любимого», а за «потрібного політика» політичній силі необхідно зробити щось, на перший погляд, надзвичайне, щоб добитися його розташування. Наприклад, змінити міського голову і склад міської ради. Якщо зробити це за якимись, нехай навіть дуже вагомими, причинами не вийде – все, пиши - пропало, кияни навряд чи довіряться солодкоголосим «мюнхгаузенам» наступного разу.

Безсумнівно, представники політичних сил, що замахнулися на таке відповідальне діяння як зміна діючого столичного градоначальника, не могли йти на це, не прорахувавши всі ризики. Якщо ніхто з них від своїх обіцянок до цих пір не відхрестився, значить незабаром від названих вище партій ми можемо чекати конкретних дій, направлених на перезавантаження київської влади.

Законодавча «зброя» мера

Передусім слід зазначити, що київський міський голова – посада настільки ж захищена від ризиків несподівано втратити владу, як і президентська. Всі ми чули, що Главі держави, крім описаних у Конституції причин, за якими він може залишити свій пост, Верховна Рада може оголосити імпічмент. Чули-то всі, але реальних механізмів, щоб запустити цей процес і довести його до кінця, по суті, немає. Однією з неодмінних перешкод, які обов'язково стануть на шляху в ініціаторів імпічменту, буде наявність в українському парламенті політичної сили, яка вірою і правдою захистить гаранта.

Практично те ж можна сказати і про столичного мера. Законодавчих способів усунути діючого градоначальника не так вже багато, та і їх, сказати по правді, можливо застосувати лише при сильному бажанні і політичній волі цілого ряду людей, включаючи депутатський корпус Верховної Ради і самого Президента. Помітьте – мова не про законодавчий механізм, а про наявність особових якостей, що говорить про те, що змістити міського голову передбаченими вітчизняним законодавством методами дуже і дуже складно. Але про все – по порядку.

Спосіб №1: недовіра меру, виказана 2/3 депутатського корпусу Київради.

Цей варіант був реальний влітку 2006 року, коли більшість ву міській раді столиці була у Блоку Юлії Тимошенко. Якби адепти Юлії Володимирівни проявили максимум партійної дисципліни, не піддалися спокусі приєднатися до Блоку Леоніда Черновецького і сформували на своїй основі дієву більшість, то зараз би доля мера була вирішена. Але відбулося те, що відбулося. У результаті маємо промерську більшість, яка при будь-якій спробі опозиції провести процедуру висловлювання недовіри Черновецькому з легкістю запобіжить цьому. Ні, звичайно, говорити про те, що «коаліція», що підтримує в Київраді градоначальника монолітна, і в ній не можна знайти людей, які піддаються переконанню, не можна. Ризик втратити лояльних до себе депутатів і рік тому, і тим більше сьогодні безумовно холодить кров персон, які засіли на Хрещатику, 36. У будь-який момент від промерської більшості можуть відколотися ті ж соціалісти або регіонали, і механізм оголошення недовіри столичному городничому буде введений у дію. Проте цього не відбувається. Причин тому, по суті, декілька. Якщо опустити законодавчі чинники (як та відсутність можливості застосовувати імперативний мандат на місцевому рівні), то залишається банальне – більшість, що підтримує Черновецького, тримається на користі. Адже ресурс у Леоніда Михайловича величезний, і найцінніше в ньому – дорогоцінна в прямому і переносному значенні київська земля. Нарізувати яку Черновецький може хоч гектарами – лише б одержувачі ділянок у Кончі-Заспі і інших заповідних землях Київщини не скупилися на підтримку градоначальника. Взаємовигода – вона і в Африці взаємовигода. Отже навряд чи в найближчому майбутньому цей спосіб «усунення» міського голови може бути застосований.

Спосіб №2: призначення перевиборів мера Верховною Радою.

Саме цей спосіб НС-НУ і БЮТ розглядали і розглядають як один з дієвих методів змінити владу в столиці України. Принаймні, на численних зустрічах з киянами лідер НС-НУ Юрій Луценко неодноразово заявляв, що парламентська демкоаліція одним з перших своїх законодавчих актів прийме постанову про проведення дострокових виборів київського міського голови. Відзначимо: якби все в цій справі залежало від Луценка і Тимошенко, то дана постанова була б безумовно проголосована. Проте вся маячня ситуації полягає в тому, що позитивне голосування з цього питання залежить не тільки від волі депутатів-коаліціонерів. Не останню роль тут гратиме думка Віктора Ющенка, який, якщо пам'ятаєте, ще жодного разу напряму не виражав свою незадоволеність діяльністю Черновецького. Крім того, для Ющенка Черновецький вигідний навіть більше, ніж який-небудь кандидат від «Нашої України», і, тим більше, від БЮТ. Не варто забувати, що київський градоначальник, будучи кандидатом у Президенти, був технічним кандидатом Ющенка, а потім забезпечив нинішньому гаранту певний відсоток голосів своїх виборців. Став у нагоді раз, стане в нагоді і в майбутньому – слідуючи такій логіці, Віктор Ющенко зможе приструнити тих людей з пропрезидентської політсили, які особливо рвуться перегризти горло Черновецькому . І тоді цей спосіб також виявиться невдалим.

Спосіб №3: місцевий референдум.

Нинішнє законодавство, що регламентує діяльність органів місцевого самоврядування, робить спроби відставити міського голову через референдум нереальними. Просто тому, що є в даному законі пункт, який затверджує, що реєструвати ініціативні групи по проведенню референдуму повинен… голова міської адміністрації. Звичайно, підписувати самому собі вирок Черновецький не буде. Що він не раз довів, відправляючи одну за іншою ініціативні групи геть. Отже, щоб зняти київського градоначальника шляхом референдуму, необхідно прийняти поправки до закону про місцеве самоврядування, які б передали право реєструвати ініціативні групи Центрвиборчкому. Зробити це можна тільки при працюючій Верховній Раді і за наявності достатньої кількості голосів депутатів. До того ж, підписати видозмінений закон повинен Президент. А на це, як не дивно, також потрібна політична воля, проявляти яку Глава держави спромагається лише по великих святах.

Спосіб №4: розділення повноважень мера і глави КМДА.

Ще один, на даний момент, не реальний для здійснення, метод. Прихильники розділення постів стверджують, що якщо Президент призначить на посаду голови КМДА свою людину, а той, у свою чергу, внесе до парламенту подання про перевибори мера, то зняти Черновецького буде просто як два на два. Але тут все упирається в «Закон про столицю України», видозмінити який дуже складно, оскільки норма, що говорить про те, що столичний мер автоматично призначається главою Київміськадміністрації була укріплена рішенням Конституційного суду ще при Олександрі Омельченку. Проте, як би складно не було змінити цей закон, зробити це можна. Інша справа, що роз'єднання постів подібне відкриттю ящика Пандори.Адже отримавши можливість міняти мера за внесенням представлення глави КМДА, призначеного Президентом, пост градоначальника стане розмінною монетою в руках тих, хто увійде в довіру до Глави держави і захоче нажитися на Києві і киянах.

Претендентів громадье

Складність ще і в тому, що одним призначенням дострокових виборів міського голови ситуація не вичерпується. Адже одного зсуву діючого градоначальника мало – потрібно, щоб його місце зайняла людина, яка припинить дерибан київської землі, наведе лад у житлово-комунальному господарстві, транспортній інфраструктурі столиці, зупинить хаотичну забудову Києва і так далі. Ось тут і криється, мабуть, найбільша небезпека для тих, хто напередодні дострокових парламентських виборів активно експлуатував тему перевиборів мера Києва і обіцяв киянам «нове життя». Річ у тому, що реальних кандидатів на пост столичного городничого, що володіє солідною підтримкою городян, немає, по суті, в жодної з перерахованих вище політичних сил.

«Наша Україна – Народна самооборона»: пропрезидентський блок потенційно може розродитися двома кандидатами. По-перше, це Юрій Луценко, який не приховував і не приховує своїх мерських амбіцій. По-друге, це колишній міський голова Олександр Омельченко, який ще не повідомляв про готовність йти на свій третій мерський термін, але, схоже, в список НУ-НС його узяли саме для цього. І в одного і в іншого є свої плюси і мінуси, які в тому або іншому ступені визначать вірогідність висунення єдиного кандидата від мегаблоку. Великий плюс Луценка в тому, що він – публічна фігура, що має добрий особистий рейтинг, і, до того ж, втілює силу, яка не дивлячись ні на що, користується підтримкою у солідної частини киян. Луценко може стати ефектним мером, але чи буде він ефективним – питання не з легких. Мінус Юрія Віталійовича в тому, що він «теоретик», а не практик. Навряд чи кияни довірять управління містом такому «романтику». Практичного досвіду управління столицею хоч відбавляй у Олександра Омельченка, але у багатьох киян залишився негативний осад від його діяльності на посту городничого. Що, по суті, робить ризиковим висунення його кандидатури від НУ-НС.

БЮТ: тут про ім'я єдиного кандидата прагнуть не говорити взагалі. Недавно в столиці з'явилися біллборди з Михайлом Поживановим, який, як відомо, пройшов у ВР за списками БЮТ. З рекламних конструкцій Поживанов робить конкретний «кандидатський» меседж, повідомляючи жителів столиці, що потрібно добиватися зняття нині діючого мера шляхом внесення змін у закон про місцеве самоврядування в частині референдумів. Але в блоці претензії Поживанова на пост градоначальника не коментують. Вірніше, не називають його своїм єдиним кандидатом. Схоже, що екс-мер Маріуполя – фігура технічна, пробна куля від БЮТ. Темнить з мерськими планами Микола Томенко, мовчить Олександр Турчинов. Якщо врахувати, що рішення в блоці приймаються одноосібно, то ім'я кандидата залежатиме від Тимошенко. Поки ж Юлія Володимирівна з ним не визначилася.

Партія регіонів: кандидатом у мери від неї якийсь час позиціонувався депутат Верховної Ради Василь Горбаль. Треба визнати, що він виконав солідну роботу по «імплантації» в розум киян, але навряд чи за такий короткий час зумів набрати достатню для висунення в мери кількість балів симпатій столичного електорату. А тому про висунення єдиного кандидата від ПР поки мові не йде.

Блок Литвина: від нього позиціонується Василь Пилипишин, голова Шевченківської в Києві райдержадміністрації. Його перевага (пост керівника центрального району столиці) – його ж слабкість, оскільки на прикладі життєдіяльності Шевченківського району виборці зможуть оцінити потенціал Пилипишина. Поки ж його відносно низький рейтинг не дозволяє мріяти про мерське крісло в найближчій перспективі.

Крім вищеназваних персон позмагатися за пост глави міста можуть Віталій Кличко і власне Леонід Черновецький. Причому в обох зараз майже ідентичний рейтинг, який, до речі, вищий, ніж у всіх приведених вище кандидатів. Головна інтрига зараз – які політичні сили поставлять у мерській гонці на Кличка, а які – на Черновецького.

(продовження триває)