Понад місяць тому, коли ще був «живий» перший указ Президенту про розпуск парламенту, деякі гарячі голови з українського політикуму не відмовляли собі в задоволенні прорікати похмурі прогнози про те, що Україна може закрутитися у коловороті громадянського протистояння. Причому, ці «пророцтва» звучали з такою частотою, що політики, які їх робили, мабуть, піддалися самогіпнозу і увірували, що силовий варіант виходу з політичної кризи цілком реальний. Їх думці протистояли ті, хто вважав і вважає понині, що розв'язати «проблему 2 квітня» можна шляхом компромісу. Весь цей час відкритим залишалося єдине і найважливіше питання: чи домовляться учасники конфлікту мирно, чи все ж таки задіють силу?
На жаль, за ті тижні, які пройшли з моменту підписання першого указу Віктора Ющенка, відповідь на згадане вище питання так і не була знайдена. Хоча зі сторони здавалося, що політичні опоненти знаходяться за лічені міліметри від того консенсусу, який би задовольнив усіх, в самий останній момент знаходилася причина, за якою цей консенсус віддалявся на багато тисяч кілометрів. На це були свої, об'єктивні і не дуже причини, але всі вони, як це не сумно констатувати, ніяк не відповідали бажанням єдиного, як говорить Основний Закон, джерела влади в Україні – народу.
Компроміс з викривленим обличчям
Випробувавши всі мирні способи виходу з політичної кризи (суди, апеляції до світової спільноти, круглі столи, робочі групи, і, нарешті, переговори тет-а-тет), два крила влади, що протистоять одне одному – прем'єрське і Президентське – схоже, таки переступили ту тонку межу, за якою іншого виходу, окрім силового, немає. Хоча ще позавчора здавалося, що все йде на лад: робоча група, діяльність якої досить затяглася, виробила, за заявою опозиції, необхідні зміни до законів. Ющенку і Януковичу залишалося тільки одне: зібратися востаннє, причому, неважливо в якому форматі, і визначити остаточний варіант дати дострокових парламентських виборів. Потім – третій указ, про який Віктор Андрійович згадував ще 4 травня, з'їзди, подача політичними партіями списків у ЦВК, початок виборчої кампанії, і, власне, вибори. Але те, що відбулося вчора після полудня, перевернуло все з ніг на голову, і змусило засумніватися в здатності українських політиків знаходити компроміс без того, щоб руки не прстягалися до ефесів шабель.
А передувала вчорашній катавасії одна знакова подія: Президент призначив першим заступником секретаря РНБО бютівця Олександра Турчинова. Звичайно, коаліція сприйняла це призначення як натяк на те, що гарант вирішив серйозно посилити свою команду представником радикальної опозиційної сили зовсім не для того, щоб Олександр Валентинович сприяв як його нинішній начальник Іван Плющ, мирному врегулюванню конфлікту. Якраз навпаки: як помітив перший заступник лідера фракції Партії регіонів Василь Кисельов, «після призначення Олександра Турчинова першим заступником глави секретаря РНБО будуть спроби здійснити силовий варіант вирішення конфлікту». Проте, якийсь час через, коли стало відомо, що призначення Турчинова ймовірно обмовлялося на зустрічі Ющенка і Януковича, з вуст представника уряду Володимира Радченка прозвучав «одобрямс» новоспеченому заступнику Плюща. Правда, віце-прем'єр не став прогнозувати, що поява одного з лідерів БЮТ у пропрезидентській команді посприяє швидкому вирішенню кризи, але і про можливий силовий варіант, старт якого спровокував би Турчинов, говорити не побажав.
На позавчорашній зустрічі Президент і прем'єр заслухали звіт робочої групи і розійшлися геть. При цьому, як стверджувала спочатку Юлія Тимошенко, а потім – В’ячеслав Кириленко, сторони досягли домовленості щодо остаточної дати перевиборів. Правда, лідери БЮТ і «Нашої України» навідріз відмовилися оприлюднити цю дату. А Віктор Янукович зауважив, що він «категорично виключає застосування силового варіанту, як способу вирішення політичної кризи»… до того ж, слова прем'єра про те, що в «силовому варіанті не зацікавлений ні Президент, ні опозиція, і, безумовно, ні коаліція, ні я, як прем'єр-міністр», давали привід для оптимізму – компроміс таки знайдений, і дату виборів ми почуємо з дня на день. Проте, Віктор Ющенко від миролюбних тез відмовився. У своєму зверненні до народу Президент ні словом не обмовився про неможливість силового варіанту, а лише повідав про те, що Конституційний Суд у його нинішньому стані не може виконувати функцію збереження верховенства Основного Закону держави. Навпаки, він вирішив напустити на КС Генпрокуратуру. Але, як показали наступні події, виконувати вказівку Глави держави новий-старий генпрокурор Святослав Піскун, мабуть, відмовився.
Чим не переворот?
Ланцюг подій четверга, 24 травня, підтвердив: не порозумівшись з Піскуном (а, отже, так і не підпорядкувавши собі ще одне силове відомство), Гарант зважився на відчайдушний крок – видав указ про звільнення Святослава Михайловича. Причому, мотив для усунення Піскуна був вибраний досить-таки сумнівний: як сказав Іван Плющ, на частку якого випало донести до народу черговий опус Глави держави, Генпрокурор не склав з себе депутатських повноважень, і був звільнений за сумісництво. Але, як стверджує депутат фракції Партії регіонів Тарас Чорновіл, Піскун склав повноваження ще 14 травня, і, отже, підстава для звільнення Генпрокурора не коштувала виїденого яйця. Але Святослав Михайлович, схоже, здорово спутав карти Віктору Ющенку, відмовившись остаточно перейти під Президентський штандарт. За що і був публічно «страчений».
Але Піскун не став виконувати указу Гаранта, і спробував повернутися до виконання своїх обов'язків. Проте, його крісло вже було зайнято іншим: зявився указ Ющенка про призначення в.о. генпрокурора «народного самооборонця», прокурора АР Крим Віктора Шемчука. З цієї миті в ГПУ встановилося двовладдя. Піскун «повалив» Шемчука зі свого поста і своїм наказом відправив його до рідних пенатів – прокуратуру АРК. Паралельно з-під пера Святослава Михайловича з'явився наказ про відкриття кримінальної справи «через події, які мали місце навколо спроб усунути Святослава Піскуна з посади Генпрокурора». Варто відзначити, що повертався звільнений Генпрокурор в будівлю на Різницькій за допомогою спецпідрозділу «Беркут», яким командував глава МВС Василь Цушко.
Одночасно з подіями в Генпрокуратурі пожвавилася Банкова. У другій половині дня Президент зібрав у себе підлеглих йому силовиків. Коаліція припустила: у Ющенка готуються до державного перевороту і узурпації влади. А той же Цушко публічно закликав світову спільноту «переконати Президента в необхідності забезпечення конституційного порядку, демократичних принципів і верховенства закону в державі». Тим часом, в.о. генпрокурора Віктор Шемчук, як повідав новий глава Держохорони Валерій Гелетей, ухвалив рішення порушити кримінальну справу за ст. 109 «Насильницьке захоплення державної влади», основним фігурантом якого, напевно став Василь Цушко – другий, після Піскуна, який не підкорився волі Ющенка силовик.
Пізно ввечері в Секретаріаті Президенту відбулося ще одне засідання Гаранта з силовиками. Як повідав глава Міноборони Анатолій Гриценко, без термінового засідання РНБО не обійтися. Воно, за словами міністра, потрібне для того, щоб врегулювати конфлікт, який, особливо після подій в ГПУ, нині на списі. За словами міністра виразно вгадувалося бажання Віктора Ющенка оголосити надзвичайний стан і ввести таки пряме Президентське правління –, мабуть, саме для цього і роздувався описаний вище конфлікт.
Віктор Янукович, який виступив пізно ввечері після екстреного засідання Кабміну в досить різкій формі (чого з ним не траплялося ніколи!), підкреслив, що провокації з боку урядовців Секретаріату Президенту привели до посилення протистояння і конфлікту, що в майбутньому може привести до громадянської війни. Глава уряду закликав Гаранта одуматися і не йти на поводу у своїх консультантів і порадників з опозиційних партій, а зробити все можливе, щоб не допустити громадянського протистояння в Україні.
Хто перший схаменеться
Отже, політична криза все таки, не дивлячись на численні прогнози політиків і експертів, досягла тієї межі, переступивши яку Україна неминуче опиниться в стані громадянської війни. Один необережний рух зі сторони Президента або прем'єра може вилитися в танки на вулицях, якими, до речі, марять останні дні представники радикально налаштованих політичних сил.
Що привело до нинішньої ситуації? Тотальне небажання йти на поступки. Причому, як з одного, так і з іншого боку. Немає дати виборів – є громадянське протистояння – саме цей результат читався з самого початку політичної кризи. До певного часу політики не вдавалися до крайніх заходів, тому як розуміли – доведи вони Україну до війни, і не знести їм голови, причому, не тільки в політичному значенні. Навряд чи народ, понад міру стомлений від протистояння у верхах, став би братися за зброю, щоб захистити чиїсь політичні і економічні інтереси – часи нині не ті. І ось цю дуже важливу деталь повинні зрозуміти і прийняти і Президент, і прем'єр. Першим особам держави не до лиця чванитися своєю військовою і політичною перевагою, коли на карту поставлений добробут країни. Їм потрібно знову, в рамках РНБО, круглого столу чи інших політичних консультацій, сідати і домовлятися, причому ПУБЛІЧНО, оскільки час тіньових домовленостей однозначно закінчився. Неважливо, хто першим подасть руку – в цій ситуації навряд чи який українець вважатиме бажання Президента чи прем'єра йти на компроміс політичною слабкістю...
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом