Крок до компромісу?

Український політикум – як той капелюх фокусника, з якого ілюзіоніст під захоплений рев публіки витягує один за одним білих кроликів.

Якийсь час тому нас бавили одним «кроликом» - штовханиною перед електрощитовою Верховної Ради, що супроводжувалася істеричними заявами опозиції про майбутні дострокові вибори. Тиждень тому політичні циркачі провернули ще один трюк з капелюхом: витягнули на світ Божий угоду про єднання опозиційних сил у парламенті, і висунули, по суті, нездійсненні вимоги до коаліції. Викликавши, тим самим, ланцюгову реакцію, яка цілком могла обернутися політичною кризою в країні. Слава Богу, якось конфлікт погасили, до компромісу прийшли. Але не встигло населення країни зітхнути з полегшенням, як з того ж капелюха повалив цілий натовп «кроликів», заполонивши і змінивши контури політичної арени України практично до невпізнання.

Якщо відвернутися від алегорій, то мову поведемо про декілька гучних подій, які відбулися цього тижня в стінах парламенту, і за ними. Тим паче, що вони, так чи інакше, були взаємозв'язані між собою.

Отже, політична еліта країни за рік, що минум з моменту парламентських виборів, так і не завершила нелегкий шлях до консолідації і, відповідно, не приступила до рішення цілого ряду загальнонаціональних першочергових задач. Часу на це у панів-політиків не було: вони займалися, і на жаль, продовжують вправлятися в своїй улюбленій справі - діленні владних повноважень. Діяння ці зрештою завели їх в глухий кут, з якого було декілька виходів. Перший, еволюційний: прийняття поправок в Основний закон країни, і, як наслідок, рішення конфліктів на ґрунті того, хто в країні важливіший: президент чи прем'єр. У цього шляху, звичайно, безліч підводного каміння, на якому ми зупинятися не будемо. Другий вихід – революційний. Це – проведення дострокових виборів у Верховну Раду, які б, як сподівалися одні, і побоювалися інші, поміняли б розстановку політичних сил у парламенті кардинальним чином. З відповідним розподілом владних повноважень у виконавчій владі. У шляху цього було декілька побічних ефектів, головний з яких – створення обстановки в Україні, близької до революційної. Що, безсумнівно, породило б цілу низку системних криз. Але зараз знову ж таки не про це. І вихід номер три: консолідація, об'єднання роз'єднаних з різних причин політичних сил в єдине ціле з тим, щоб нарешті визначитися, яким курсом і до чого повинна рухатися країна.

Політреформенна лихоманка

Коли колишні представники помаранчевого табору зіткнулися з тим, що завойована ними наприкінці 2004 року влада спливає з рук, вони, звичайно, сполохали. Практично одночасно з боку Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко посипалися заяви про те, що зміни в Конституцію, які набули чинності з січня 2006 року, не зроблені, і, отже, Основний Закон потребує подальшого коректування і оптимізації. Обидва, і Президент, і лідер опозиції, роблячи подібні заяви, переслідували єдину мету. Віктор Ющенко, як Президент діючий, повною мірою випробував на собі, що таке парламентсько-президентський устрій республіки. І, як і всяка владолюбна людина, захотів повернути собі привілеї, якими з вікопам’ятною жвавістю користувався його попередник Леонід Кучма. Юлія Тимошенко старалася на перспективу: розрахунок лідера БЮТ полягав у тому, щоб, висунувши свою кандидатуру на виборах президента-2009, перемогти і правити країною, маючи в руках всю повноту влади. Тобто, і Віктору Андрійовичу, і Юлії Володимирівні обрізані президентські повноваження були не до душі. Ми чудово пам'ятаємо потуги зазначених персон через Конституційний суд довести неспроможність нині діючого Основного Закону. Зараз можна констатувати, що всі спроби змінити Конституцію з боку Президента і опозиції закінчуються нічим. З одного боку зусилля Ющенка і Тимошенко наштовхуються на глуху коаліційну «стіну», для якої дані зміни украй протипоказані. З іншого, недавно сформований Конституційний суд не став «скальпелем» у руці Президента, чого так побоювалися представники урядової більшості – дана судова інстанція не поспішає радувати Банкову висновками про некоректність прийнятих у 2004 поправок. Отже, цей шлях вирішення політичної кризи зараз блокований. І невідомо, чи буде запитаний взагалі: адже для того, щоб приймати зміни в Конституцію, потрібно провести всеукраїнський референдум. Не говорячи вже про те, що до цього треба створити конституційну комісію, яка зайнялася б визначенням слабких місць діючого Закону, і визначила, які саме поправки в нього потрібні. Поки про це тільки говорять, не приймаючись за справу.

Виборчого «кіно» не буде?

Схоже, сценарій дострокових виборів, цієї панацеї для Президента, який втрачає владу , опозиції і політичних партій, що залишилися за бортом нинішнього парламенту, може бути найближчим часом значною мірою підкоректований. По-перше, щоб піти на позачергові вибори Віктору Ющенку потрібні підстави. Достатньо вагомі не тільки для населення України, але і для наших геополітичних партнерів – США, Західної Європи і Росії. А їх, за винятком банального жадання влади, по суті і немає. Запевнення «народних рупорів» Юрія Луценка і Миколи Катеринчука, що віщає за замовленням президентського оточення, приправлені соковитими звинуваченнями з боку БЮТ у тому, що уряд і підтримуюча його більшість у Верховній Раді приватизовують владу в країні, де-юре безґрунтовні. Тобто, для українців зрозуміло, що в політичних верхах не було і немає «поганих» і «добрих» можновладців. І факти, за допомогою яких формулюють свої докори опозиціонери, на перевірку виявляються дутими і погано пахнуть банальним передвиборчим популізмом. Безсумнівно, приватизація влади йде. Але як з боку уряду, так і з боку Президента і опозиції. Причому, неозброєним оком це видно як на вищому, так і на найнижчих, місцевих рівнях.

Інша справа, що для наших зовнішньополітичних партнерів ситуація в Україні бачиться трохи інакше. Але це і зрозуміло: з Вашингтона, Брюсселя або Москви українська картинка має різні відтінки, залежно від інтересів тих, хто на неї дивиться. Проте, слід констатувати, що в даний час пертурбації в Україні не бажає ніхто – ні Захід, ні Схід.

Повернемося ж до подій внутрішніх. Знаковим моментом цього тижня стала ситуація з Юрієм Луценком. З одного боку спектакль з обшуком у його квартирі дуже вже змахував на вміло підстроєну піар-акцію з боку зацікавлених у зростанні популярності екс-міністра внутрішніх справ осіб. Дійсно, якби сценарій дострокових виборів все ж таки був схвалений на Банковій, то кращого старту для нього було складно б і представити. Гноблений владою герой – що ще потрібно для того, щоб підняти людей на барикади, і, зрештою, довести їх до виборчої урни з надією, що вони знову, як і в 2004 році, повірять «страждальникам» за народ? Проте спалаху народного обурення не відбулося. Ймовірно тому, що людина, від якої напряму залежить, чи закрутиться маховик дострокових виборів чи ні, змовчав. Віктор Ющенко відреагував на те, що відбувається зі своїм соратником настільки мляво, що підтвердив підозри в тому, що радикальний сценарій державного перевороту Главу держави більш не цікавить. Звичайно, гарант міг зірватися і протрубити збір – особливо якщо врахувати, що того ж дня коаліція знову «кинула» його з призначенням на пост глави МЗС Володимира Огризка. Але на той час, схоже, у Віктора Андрійовича вже був узгоджений інший план виходу з глухого кута. А тому пригоди Луценка в Секретаріаті Президента коментували з видимим небажанням. Адже ще тиждень тому гарант, заявивши про можливість підписання чергового Універсалу, дав зрозуміти, що не жадає крові і готовий до співпраці.

Ще один аспект – представники БЮТ разом зменшили виборчий запал. Якщо надія на президентський указ про розпуск парламенту жила в їх яскраво-червоних серцях до засідання РНБО, на яке, нагадаємо, Ющенко з'явився з величезним спізненням через зустріч з Віктором Януковичем і Олександром Морозом, то після відсутності реакції на провал кандидатури Огризко вона остаточно померла. БЮТівці зрозуміли, що Президент віддалився від думки рубати Гордієв вузол, і знову повернувся до пошуку компромісу.

Бізнес як шлях до примирення

Події, що відбулися у вівторок, 20 березня, остаточно розставили все по своїх місцях. Анатолій Кінах прийняв пропозицію Віктора Януковича ввійти до складу уряду, чим порушив зобов'язання опозиціонерів ні за яких обставин не співпрацювати з коаліцією. А з Секретаріату Президента спустили кандидатуру Арсенія Яценюка, якого Віктор Ющенко забажав побачити на посту глави МЗС.

Скорострільне затвердження наступного дня обох кандидатур дало мотив говорити про те, що на даному відрізку часу Президент і прем'єр досягли певного розуміння.

Звичайно, втрата Кінаха для пропрезидентської фракції «Наша Україна» болюча передусім через те, що за Анатолієм Кириловичем, лідером УСПП, стоять представники середнього бізнесу, завдяки яким Віктор Ющенко таки опинився в президентському кріслі. Відхід Кінаха в коаліцію фактично означав, що середній бізнес, який стомився чекати від гаранта обіцяних реформ, вирішив влаштуватися ближче до урядових структур, передусім, через бізнесові інтереси. Проте, для самого Анатолія Кириловича пост міністра економіки – сироватка політичного, а не чиновницького довголіття. Напевне, вчорашній соратник Президента вирішив, що в когорті Віктора Януковича у нього буде більше шансів забезпечити своє політичне майбутнє – при варіанті, якщо дострокові вибори все ж таки відбудуться.

Демарш Кінаха, безумовно, став свого роду детонатором. Про можливість приєднання до правлячої коаліції заговорили представники середнього і великого бізнесу у фракціях БЮТ і «Наша Україна». Мабуть, першими, хто може покинути опозиційний табір, буде група Богдана Губського і Петра Порошенка. А за ними потягнуться інші, для кого благополуччя власного бізнесу важливіше за політичні ідеали партій, за чиїми списками вони пройшли до парламенту.

Призначення Арсенія Яценюка говорить про те, що Віктор Ющенко досяг певного компромісу з урядом. Дружне голосування більшості за вчорашнього першого заступника Віктора Балоги – наочне свідчення того, що бізнесові інтереси у Януковича і Ющенка переважають над політичними. Яценюк, який сходу заявив про економізацію зовнішньополітичного курсу України, досить кваліфікований для того, щоб відстоювати саме економічні пріоритети нашої країни в світі.

Загалом, консолідуючий шлях на даний момент показує найбільшу свою живучість. Політичні суперники замість того, щоб ворогувати, шукають точки зіткнення в економічній сфері. Можливо, саме в цьому – вихід з досить тривалої політичної кризи в країні. Наскільки живучий цей варіант – покаже час.