Вчора від отриманого під час полювання поранення на 56-у році життя помер народний депутат України, один з лідерів Партії регіонів Євгенії Кушнарьов.
Біографія
В України мої батьки приїхали з Росії. Мій батько – Кушнарьов Петро Михайлович народився в 1924 році в селі Яковлєво на Смоленщині. В цьому селі половина жителів носила прізвище Яковлєви, а половина – Кушнарьови. Дід мій загинув у 1943 році, при звільненні Лисичанська. Батько, інвалід II групи ВВВ, помер в 1996 році. Моя мама – Кушнарьова (Лук’янчикова) Серафима Тимофіївна народилася в російському селі Мраково, в самій глибинці Башкирії. Дід мій – Тимофій Олексійович родом з Курської області, а бабуся – Варвара Федорівна Шведчикова – з потомствених оренбурзьких козаків. Мама померла в 2000 році. Поховані батьки в Харкові, місті їх юності, де вони познайомилися в післявоєнні роки і де народився я 29 січня 1951 року.
Батько був юристом, мати – педагогом. Причетність до справ громадських, до потоку життя за стінами дому була визначальною рисою вдачі і матері, і батька. Вони були людьми з чіткою громадянською позицією. Це передалося і мені.
Після закінчення в 1973 р. Харківського інженерно-будівельного інституту, працював на Харківському заводі залізобетонних конструкцій.
Партійну роботу я розпочав в 1981 р. в Компартії України. В 1989 році став одним з засновників демократичної платформи Комуністичної партії України в Харкові. Відкрите протистояння з старою владою стало серйозним випробуванням для мене, моєї сім'ї і друзів. Було все: загрози, шантаж, обливання брудом. Але ми витримали. Харків'яни ще довго пам'ятатимуть багатотисячні мітинги на захист демократії, які проходили на головній площі міста.
На початку 90-х я був серед тих, хто закликав людей відмовитися від старої системи і стати на шлях, який не міг бути легким, але обов'язково мав привести до кращого життя. І я постійно відчуваю свою частку відповідальності за те, щоб ті надії, які ми зародили у людей, закликавши їх стати на демократичний шлях розвитку, виправдалися. А на сьогодні вони ще в повній мірі не збулися. Дуже хочу, щоб і мені самому після якогось часу, а тим більше моїм дітям і внукам не було соромно за те, що робив у своєму житті Євгеній Кушнарьов.
Результатом подій тих бурхливих днів в 1990 році стали перші в історії незалежної України демократичні вибори. На них мене обрали в міську раду, яку я очолив. А в 1994 р. вперше харків'яни безпосередньо самі обрали мене мером.
У 1990 році я став народним депутатом України першого скликання, брав активну участь в розробці Конституції і Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
З 1994 року по 1997 рік – Президент Асоціації міст України.
Роль лідера, напевно, і є звичний для мене стан, в якому я найповніші себе реалізую, хоча я вмію працювати і в команді. Напевно, саме ці якості та ще властивий мені бойовий дух сприяли моєму професійному успіху.
З грудня 1996 року до листопада 1998 року я очолював Адміністрацію Президента України. Перебуваючи на цій посаді, був головою Комісії з державних нагород України, заступником голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, членом Ради національної безпеки і оборони України.
Заснований мною в1994 році Харківський Фонд підтримки молодих дарувань вже більше 10 років допомагає юним талантам знайти свій шлях у житті.
У 1995 році я очолив Народно-демократичне об'єднання «Нова Україна», а в 1996 році став одним з засновником Народно-демократичної партії (заступником, а з часом першим заступником керівника партії).
До рідного Харкова я повернувся в жовтні 2000 року губернатором Харківської області. На цій посаді успішно працював чотири роки – до грудня 2004р, втілюючи в життя гасло «Відродимо велич Харківщини!»
Я завжди підтримував ідеї європейського регіоналізму, які передбачають активізацію ресурсів розвитку областей. Мені вдалося зібрати команду професіоналів і вивести Харківську область, яка у той час серйозно відставала від середніх показників по Україні, на рівень лідерів серед регіонів України. З багатьох ключових позицій Харківщина поступалася тільки Києву, а за темпами залучення іноземних інвестицій впевнено посідала перше місце в країні. Цьому сприяла активна робота з розширення і поглиблення зв'язків Харківської області з регіонами близького і далекого зарубіжжя. У той час Президент України назвав Харків «столицею нових українсько-російських відносин».
Потім був час, коли трошки дратувало, що мене постійно називають екс-губернатором. Я замислився, чому саме так, а не колишнім Головою Адміністрації Президента або екс-мером Харкова? Адже це теж етапи мого життя. Можливо, я запам'ятався людям тим, що робив на посту губернатора, і цей період життя, ця посада найповніша і, сподіваюся, яскраво висвітила в суспільній свідомості Євгенія Кушнарьова?
Починаючи з березня 2001 року – депутат Харківської обласної ради, а з грудня 2004р. до лютого 2005р., я був її головою. Саме в цей час нова влада розв'язала проти мене політичні переслідування.
В цей час президентських виборів 2004 року я як керівник Харківської обласної організації Народно-демократичної партії підтримував кандидата в Президенти України Віктора Януковича. Після другого туру виборів, коли Політвиконком НДП, всупереч рішенню з'їзду партії, дозволив «вільне голосування» членам партії, вийшов з НДП.
Під час так званої «помаранчевої революції», яку особисто я вважаю організованим переворотом, мені і моїй команді, завдяки досвіду, енергії і відчуттю відповідальності за харків'ян, вдалося зберегти мир і спокій у регіоні. Події грудня 2004 року ще раз показали, що революція не може народити нормальну владу. Адже це вже доведено дуже багатьма попередніми суспільно-політичними потрясіннями. Революції можуть підштовхнути суспільство до глибоких трансформацій, але безпосередньо плодів завоювань - стійкості, ефективності, а головне, моральної влади відразу досягти неможливо.
Рік після «помаранчевої революції», напевно, був найважчим у моєму житті. І річ, навіть, не у випробуваннях, через які довелося пройти, а в розчаруваннях. Їх було дуже багато ... І в конкретних людях, і відносно всього, що відбувається сьогодні в Україні.
В житті не можна ні до чого пристосовуватися. Насправді, дуже легко знайти компроміс з власною совістю і навіть з оточуючими, якщо життя без проблем ставити на перше місце. Але я так жити не хочу і не буду. Я докладаю чимало зусиль для того, щоб залишатися самим собою, щоб не розчаруватися в житті, не втратити віру в себе і в людей, зберегти сили. Можливо, стало набагато менше рожевих відтінків в оточуючому мене світі і, відповідно, в моїх оцінках всіх подій.
У той час коефіцієнт зради навколо мене зашкалював. Але, на щастя, справжні друзі мене не зраджували. Відвернулися, як я тепер розумію, попутники, яким було вигідно, тепло і комфортно біля мене доти, доки я був при владі. А коли поряд зі мною стало незручно, неспокійно і навіть жахливо, вони втекли, обмотуючись на ходу помаранчевими шарфиками, припадаючи на коліна, обливаючи брудом мене і вихваляючи моїх опонентів. Чи повинен я про це жалкувати? Думаю, я повинен бути щасливим, що така сірість, такий бруд, які мене оточували раніше і виявилися в певних умовах, сьогодні від мене набагато далі, ніж це було вчора.
У грудні 2004 року разом з однодумцями ми заснували опозиційну політичну партію «Нова демократія», на її з'їзді в січні 2005 року я був обраний її Генеральним секретарем.
У листопаді 2005 року ІІ з'їзд партії «Нова демократія» одноголосно ухвалив рішення про об'єднання з Партією регіонів.
19 листопада 2005 року я вступив в лави Партії регіонів. З 3 грудня 2005 року - член Політради Партії регіонів, керівник виборчої кампанії, а на сьогодні – заступник керівника фракції Партії регіонів у Верховній Раді.
З січня 2006 року - голова Всеукраїнської громадянської організації «Рух «Нова демократія».
Центральна виборча комісія 5 травня 2006 р. зареєструвала мене депутатом, обраним у Верховну Раду на виборах 26 березня.
Я пишаюся тим, що маю високі державні нагороди: орден Ярослава Мудрого V, IV, III ступеня, церковний орден Св. Володимира ІІ і I ступеня, орден Нестора Літописця І ступеня, французький орден Почесного Легіону, ордени і медалі інших іноземних держав.
У листопаді 2004 року видана моя історико-краєзнавча книга «Сто кроків Харківською землею». А в листопаді 2005 року – документально - публіцистична книга «Кінь рудий. Записки контрреволюціонера».
Я кандидат економічних наук.
Одружений, у мене двоє дітей і двоє внуків.
Мої захоплення – робота, друзі, футбол, рибальство.
Хочу ще додати, що якщо умовно поділити життя на успіх і неуспіх, які завжди в ній присутні і є сусідами, то мені здається, що лінія успіху у мене набагато довша. Але успіх – це не щось дароване і несподіване, а все-таки результат того, що тобі дали батьки, що ти виховав у собі сам, твоєї працьовитості, цілеспрямованості, здібностей.. І якщо я вибрав для себе суспільну кар'єру, то, напевно, у мене немає підстав краяти себе, що я займався не своєю справою або не зміг у ній нічого досягти. А найголовніше – у мене ще попереду, сподіваюся, багато часу.
