Конфлікти між Росією і Білоруссю траплялися і раніше, але останній – найзначніший. Можна, звичайно, довго обговорювати до яких наслідків приведуть останні події, проте, важливіше спробувати відповісти на питання: як позиціонуватися українській владі до такого конфлікту?
Чи можна сказати, що розбіжності між країнами вирішені, якщо оцінювати останні заяви Путіна і Лукашенка. Чи це так? Чи на довго? Ця локальна дія направлена, швидше, на вирішення простої, але в той же час важливої задачі – відкриття нафтового вентиля для європейських країн. Але ж суть конфлікту не вичерпана.
Підгрунтя протистояння, яке полягає в підвищення цін на енергоносії для споживачів Білорусі, добре відоме. Але при цьому не зовсім зрозуміло, як далеко готові зайти сторони у відстоюванні своїх інтересів. Щоб це зрозуміти, необхідно розглянути основні моменти взаємостосунків двох країн.
Про стратегію Путіна продовжити своє перебування при владі говорили багато. І в якийсь момент, схоже, одне з рішень було знайдене. Це створення союзної держави на базі Росії і Білорусі і введення нової Конституції. Тоді Путін, досить легально, міг бути обраний на перший Президентський термін нової старої країни. Лукашенко, по-батьківськи виношуючи плани об'єднання з Росією і сподіваючись обійняти посаду глави нової супердержаву після старіючого Єльцина, надто охолов до цієї ідеї після появи молодого і енергійного Путіна. Тепер на об'єднанні двох держав можна ставити крапку і констатувати «облом» очікувань Путіна легально продовжити своє перебування при владі.
Росії не додає оптимізму і стратегічна переорієнтація Білорусі в бік Китаю. Починають говорити, що Білорусь стає основним європейським форпостом великої азіатської держави. Лукашенко цього і не приховує. В Білорусі на національному рівні запроваджуються різні китайські розробки, а в своєму останньому посланні парламенту, Лукашенко відвів декілька сторінок Китаю і лише декілька абзаців Росії. ЄЕС і США розуміють загрози країни висхідного сонця. Це розуміє і Лукашенко. Бути агентом і союзником майбутньої зверхдержави, це як купити за копійки акції маловідомої Microsoft десь на початку 80-их.
Стратегічним партнером Китаю бачить себе і Росія. І річ тут не тільки в альтернативному ринку збуту енергоресурсів, яким Путін лякає ЄЕС. Чисельність населення, колись великої країни, поступово і впевнено зменшується. На сьогодні існує реальна загроза нестачі росіян для утримання, у прямому розумінні, освоєних земель своєї неосяжної Батьківщини. Відносини з Китаєм є тим, ледь не єдиним, полігоном, де така маленька Білорусь може серйозно конкурувати з такою величезною Росією.
Варто також пригадати, що через Білорусь проходить «ядерний щит» Росії разом з системами ППО. Миттєво позбутися такого ресурсу – це вже пряма загроза національної безпеки.
При цьому, між двома конфліктуючими сторонами є міцні економічні зв'язки у вигляді товарообміну. Чим можна швидко замінити білоруську сметану, молоко, м'ясо, телевізори, меблі… Схоже, що і над цим зараз сушать голову в оточенні Путіна.
Росія потрапила в точку життєво важливого самовизначення. Останній публічний конфлікт, це конфлікт між двома системами державних цінностей. Між ставкою на транснаціональні корпорації (тобто бізнес-модель відношення з світом), і досвідом штучної підтримки економік, а відповідно і дружніх політичних режимів (радянська модель). Рішення, які вимагав час від російського керівництва у виборі моделі взаємовідношення з колишніми братами по союзу, приймати було до цього набагато легше. Відносинами з Киргизстаном або Вірменією, або, нарешті, Грузією можна було і пожертвувати ради грошей. Що і зробили. Але тепер випадок важкий. Як кажуть, клінічний.
Різкий розрив відносин з Білоруссю Росії вкрай не вигідний, а в чомусь і небезпечний, але і «батька» не може втратити обличчя і піти назад. Швидше за все сторони вичікуватимуть. Це як в «Кавказькій полонянці»: «Ось поспішати не треба. Чуєш, поспішати не треба, так».
Аналіз показує, що найімовірнішим рішенням для обох сторін буде таки налагодження відносин. Звичайно, теплими вони не будуть. Світ змінився. Але і ворогами дві країни не стануть. А ось ті країни, які почнуть займати будь-чию сторону, займуть явно невірну позицію.
Тому Україні найвигідніше бути, як це модно останнім часом, миротворцем. Тільки кому ж це робити. Зараз, як і кілька місяців тому, на Україні відсутній суб'єкт зовнішньополітичної діяльності. На цю роль претендують як мінімум Янукович, Ющенко і в якійсь мірі Мороз. Зрозуміло, що участь у такого роду миротворчих місіях при вдалому підсумку збільшує шанси героя на перемогу. Поки це рішення літає в повітрі. І, як, кажуть, хто перший той і встиг.
Оголошене перемир'я між Росією і Білоруссю не відміняє попередню тезу про доцільність миротворчої позиції України. Чи надовго перемир'я, якщо залишилася підстава конфлікту? Час покаже, наскільки Росія і Білорусь можуть мирно жити по-сусідству, і яку роль у відносинах цих країн відіграє Україна.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом