До кінця календарного 2006 року залишилися лічені дні. В такий час традиційно підбивають підсумки року, що минає, розставляють акценти, аналізують вчинки, роблять ті або інші висновки. Ми ж постараємося поглянути на ці 365 днів, що вже майже добігають кінця, під специфічним кутом: яким цей рік Вогняного Собаки був для вітчизняного політикуму?
Пригадаємо, що говорили з приводу року Собаки астрологи: 2006 рік обіцяв бути активним, плідним, діяльним, трохи метушливим. Людина в ці роки переймається своїм майбутнім, налаштована вельми пильно і повинна бути напоготові. Локально можуть виникати стихійні сварки, їх можна порівняти з бійкою в зграї собак. В цьому випадку, якщо суперників вчасно не розтягнути, то шкода, яку сперечальники можуть завдати один одному, буде значною. Дуже показове тлумачення, чи не так?
Політичний рік в Україні, безсумнівно, так само був насичений подіями, як і два попередніх. А іншим він і не міг бути, адже цього року наша країна перейшла (з багатьма застереженнями) на парламентсько-президентську модель правління, пережила парламентські вибори, що проходили за новою системою, і ще цілий ряд відносно малих політичних катаклізмів і перемог.
Подія року: Парламентські вибори. Вони задали темп політичного життя країни, відділили зерна від полови, залишивши в активній політиці тільки п'ять впливових партій, які представляють реальні симпатії електорату. Також в березні 2006 року було напрацьовано бузу для парламентської моделі майбутнього: схоже, що до 2011 року (якщо не трапляться позачергові вибори) Україна таки матиме двопартійний або в крайньому разі трипартійний парламент.
Жертва року: Володимир Литвин. Не остання людина в політиці, волею електоральної долі і, очевидно, власної заумної неощадливості, екс-спікер парламенту виявився поза активним політичним життям країни. Адже Володимир Михайлович, ретельно пестуючи в собі імідж урівноваженого і розважливого політика, небезпідставно мав намір проскочити до парламенту, і, отримавши «золоту акцію», розпорядитися нею на власний розсуд. «Не так сталося, як гадалося» – це про Литвина. За одну добу рейтинговий політик перетворився на маргінала, усуненого від політики на цілих п'ять років – термін для України просто астрономічний. Жалюгідна спроба нагадати про себе колишнього і про свої політичні амбіції – заява Литвина про те, що він у 2009 році буцімто піде в президенти. Резонанс – пару днів галасу в газетах, після якого про Литвина знову забули. Така вже доля політика в Україні – якщо ти не при ділі, значить ти пенсіонер.
Невдаха року: Віктор Ющенко. Точніше, невдахою Віктор Андрійович став ще в 2005 році, коли дав розгулятися «любим друзям», що дорвалися до влади. А в цьому році гарант зробив все можливе, щоб якомога точніше цьому іміджу відповідати. Перша невдача Глави держави – перегляд газових угод з Росією, які вилізли боком не тільки Україні, але й прихильній до неї Європі. Друга невдача – програні «Нашою Україною» вибори, через що Президент не отримав слухняної більшості у Верховній Раді, а отже втратив можливість руками «помаранчевих» парламентаріїв виправити Конституцію, підігнавши її під свої стандарти, і сформувати ручний уряд а-ля Єхануров і Ко. Третій прокол – розвал зліпленої на взаємних домовленостях «помаранчевої» коаліції і підписання Універсалу, який по суті став ще одним після Меморандуму актом політичної капітуляції Ющенка. І такий список президентських промахів можна продовжувати.
Абсурд року: до такого, на мій погляд, можна зарахувати розбрід і безладдя всередині пропрезидентської партії «Наша Україна». Так, в році, що минає, партія влади, як і її почесний голова, зазнали фіаско на багатьох фронтах. Але, здавалося б, саме ці біди і могли згуртувати «гнаних» навколо однієї ідеї, одного вектора. Однак такого, на жаль, не знайшлося. Партія не стала опорою Президенту, а Президент вирішив позбутися партії заради нового політичного проекту. Ющенко пішов на контакт із представниками бізнес-еліти Сходу України. Він почав прислухатися до їхньої думки щодо подальшої узурпації і капіталізації виконавчої влади, зміцнення політичного хребта президентського оточення, зважаючи на наростання протистояння з опонентами з урядового табору. Природно, що такий крен не міг залишитися непоміченим колишнім оточенням Президента, яке і дотепер має на нього опосередкований вплив, щоправда, не такий сильний, як в попередні два роки. В партії назрів розкол. Були два етапи з'їзду НСНУ, один ще більш неоднозначний, ніж інший, були марні спроби зберегти партію, яка двічі входила у владу. Не було тільки одного – бажання Віктора Ющенка хоч якось цьому сприяти. Недавня нарада в Пущі-Водиці з виборами Віктора Балоги і перенесенням завершального етапу з'їзду на лютий наступного року – це не вихід з кризи, а відстрочення кінця.
Розчарування року: Юлія Тимошенко. Про неї можна сказати: «почала за здравіє, а звела за упокій». Популістська риторика, на якій Юлія Володимирівна в'їхала в парламент нового скликання, зіграла з нею злий жарт. Маючи після парламентських виборів 129 депутатських багнетів і величезний потенціал, Тимошенко не змогла перебороти власні прем'єрські амбіції і в результаті залишилася ні з чим. Коаліція, за яку вона ратоборствувала, розвалилася, місця в коаліційному уряді ні їй, ні її соратникам не дісталися, та й сам БЮТ скотився в нелегітимну поки що парламентську опозицію. Що дивує: після таких проколів у Юлії Володимирівни не знайшлося чим відповісти: кожна її ініціатива, як, наприклад, докази незаконності діяльності уряду Януковича, насправді виходила дутою провокацією, яку політичні опоненти відразу спростовували, виставляючи Тимошенко на посміховище. Очевидна непродуманість вчинків і ініціатив леді Ю з боку її політтехнологів може, як це не дивно, врешті-решт, перетворити лідера БЮТ в таку собі Вітренко-2.
Переможець року: Віктор Янукович.Це так само очевидно, як і те, що Віктор Ющенко – однозначно політичний лузер. Дивіться: за короткий час теперішньому прем'єру вдалося реанімувати не тільки себе, але й свою політичну силу, за лічені місяці наростити рейтинг, тріумфально виграти вибори, стоїчно перенести гризню за владні повноваження між БЮТ, СПУ і «Нашою Україною», створити парламентську більшість, виторгувати собі, зазнавши при цьому незначних втрат, прем'єрське крісло, а також розставити на важливі урядові пости своїх людей.
Альянс року: Парламентська коаліція Партії регіонів, СПУ і КПУ. На перший погляд суперечливе політичне утворення, проте виконала ряд важливих функцій. Віктор Янукович став прем'єром і сформував прагматичний Кабмін. Олександр Мороз отримав посаду спікера і став третьою в країні самостійною політичною фігурою, що має можливість формувати власну політику. Комуністи ж отримали те, від чого були усунені досить довгий час, – владу. А загалом парламентська більшість стала тим інструментом, який періодично закручує гайки Президенту Ющенку, що намагається відновити прокучмівські повноваження.
Колізія року: Горезвісна «війна указів», в яку виявилися втягнуті канцелярії Кабміну і Президента. Війна ганебна, яка безсумнівно шкодить політичному іміджу країни, але неминуча, зважаючи на невідповідності, закладені в поправки до Основного закону. Причому обидві сторони протистояння визнають, що розрулити колізію може лише один орган – Конституційний Суд, але із зверненням в нього не квапляться, продовжуючи перманентно обмінюватися суперечливими постановами і указами.
Візит року: безумовно, таким можна вважати приїзд в кінці грудня в Україну Президента Росії Володимира Путіна. Епопея із заманюванням в нашу країну Глави сусідньої держави могла б лягти в основу якогось телесеріалу. Володимир Володимирович, як вередлива леді, довго фліртував з Віктором Ющенком, щоразу знаходячи «відмазки», щоб відстрочити або перенести візит на невизначений час.
На початку року йому було не з руки їхати в гості до українського колеги: саме тоді в Україні розгорівся газовий скандал. Весною були вибори і Путін цілком резонно заявляв, що його приїзд міг бути використаний різними політичними силами, у тому числі і проющенківською, в своїх шкурницьких інтересах. Влітку в Росії проходив саміт країн «Великої вісімки» і російському гаранту ніколи було обговорювати з Ющенком проблеми мови, делімітації кордонів і базування Чорноморського флоту. Та й у Віктора Андрійовича теж турбот вистачало: тут і формування нової, несподіваної для гаранта парламентської коаліції, і вимучування Універсалу національної єдності, і подальше призначення Віктора Януковича прем'єром. А восени в Україні почалося протистояння двох виконавчих гілок влади – президентської і урядової, скандальне чищення міністерських лав, горезвісна війна указів – одним словом жахи, в які Путіну втручатися, певна річ, не хотілося. Тому остаточна дата візиту ВВП відсунулася майже до кінця року. Безумовно, під час російсько-українських переговорів було піднято багато актуальних тем, але, мабуть, стільки ж залишилося незайманими. Однак те, що Путін все ж таки приїхав в Україну, свідчить, що крига у відносинах наших країн рушила. Щоправда, в який бік цей рух, стане зрозуміло вже в новому році.
Інтрига року: Одвічне питання – хто кого подужає – президент прем'єра чи прем'єр президента? Списів навколо цього було зламано чимало, але розв'язка, схоже, переноситься на рік наступний. А значить нам буде про що поговорити в новому році.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом