«Я багато чого чекав», - сказав він і додав: «Але життя завжди вносить свої корективи в наші плани. В останні два-три дні роботи Верховної Ради сподівався, що прийде понеділок, і я поїду відпочити в Сваляву. Води попити днів десять. Останні два роки жодного дня не був у відпустці».
Кажучи про найближчі плани, віце-прем'єр підкреслив, що першочерговою задачею для нього є налагодження взаємодії між центром і регіонами. «Адже я маю посаду віце-прем'єра з регіональної політики», - пояснив Рибак.
Крім того, віце-прем'єр розповів про свою сім'ю: «Батько родом з Житомирської області, села Слободище. Мати - з села Грушківка, що на Черкащині. Зустрілися вони вже в Донецьку, після війни. У батька чотири класи освіти, він пройшов всю війну. В мами - два класи».
Згадуючи дитячі роки, Рибак уточнив: «Своє дитинство я провів, мотаючись між цими двома селами. Батьки садили мене на потяг і відправляли, щоб я без глузду по місту не тинявся. Самі розумієте, місто шахтарське, люди різні. А шахтар є шахтар. Я в Донецьку багато чого надивився. Пам'ятаю, йде якось робочий з величезною сумкою, повною грошей. Отримав 12-14 тисяч рублів зарплати. А тоді за 9 тисяч машину можна було купити. Ось йде він, п'яний в дим, а дружина вже назустріч, з качалкою напереваги. Посварилися, він візьми і шпурни сумку. Гроші так і полетіли у всі сторони. Ми, малі, давай допомагати збирати... І по пару купюр собі в штани ховаємо. І таке було. Батько з мамою працювали, тягнули нас трьох - у мене є старший брат і була молодша сестра».
«Жили ми бідно, - продовжив віце-прем'єр, - Мати, бувало, вишивала на білому полотні якісь квіточки і несла його продавати на базар, щоб купити в будинок продукти. Батько працював на шахті, але там отримав травму і пішов на водоканал. Книг у будинку не було. Добре, поряд був розташований Будинок культури, куди я бігав у бібліотеку. Було, що й школу пропускав: потрібно було корову пасти. Тому, коли я закінчив вісім класів і зібрався йти в дев'ятий, батько мене викликав на серйозну розмову. Дивлюся, а у нього на очах сльози. Каже, що не буде в мене дев'ятого класу, не потягну я. Йди, мовляв, у будівельний технікум, одержуватимеш 18 рублів стипендії, я накину рублів шість, салом і картоплею забезпечу.
Ось так я і потрапив в Ясиноватський технікум, став вчитися, у мене з'явився інтерес до спеціальності. А потім армія. Там я, до речі, і одружувався. В самоволці».
Рибак також повідав про те, як познайомився з майбутньою дружиною: «Мою майбутню дружину, яка такожж вчилася в будівельному технікумі, незадовго до його закінчення розподілили до Тюмені. Я їй говорю: "Яка Тюмень! Нікуди ти не поїдеш. Нумо давай негайно одружуватися! Житимеш з моїми батьками, поки я служу". А місцевий ЗАГС був недалеко від гауптвахти. Сам-то думаю: якщо піймають, то все пропало. Паспорта немає, тільки військовий квиток. Пришли до реєстраторки, а вона нам: чекати потрібно. Але ми дали їй рублів десять і швиденько розписалися. Відправив дружину до батьків. Отже до мого повернення жила вона в маленькій кімнатці з сестрою. Там тільки два ліжка і поміщалося. Потім ми з нею по знімних квартирах микалися. Я працював, вчився в Донецькому державному університеті на економіста. Тільки років через п'ять після армії отримав квартиру. Ми її так чекали, що першими зі всього будинку заселилися».
За його словами, наступного року вони відзначатимуть сорокаріччя спільного життя. «В нас двоє дітей - старший син і дочка. Син - депутат Київської міськради, в нього вже доросла дочка. Молодша ще не замужем. Говорить, що, якби їй зустрілася така людина, як батько, тут же вийшла б за нього», - сказав Рибак.
Згадуючи про свій перший заробіток, Рибак розповів: «Тоді я працював майстром у Донецькому будівельному управлінні. Пам'ятаю, отримав 105 рублів. Дорогою додому зайшов у магазин, купив півкіло любительської ковбаси. До цих пір її дуже люблю. Взяв пару кілограмів бичків, портвейн. Прийшов додому, сіли з сім'єю і разом відзначили мою зарплату».
