Коаліційне дежав’ю

Знову сідаючи за клавіатуру комп'ютера, щоб в -надцатий раз написати про формування коаліції демократичних сил, я ловлю себе на думці, що щось подібне вже відбувалося у дуже недавній історії, літочисленням якої стала «помаранчева революція». Причому, і імена учасників коаліційного дерибану (а інакше цю псевдодемократичну процедуру ділення портфелів вже і не назвеш), і їх дії викликають, схоже, не тільки у мене, а й у більшості українців відчуття, що десь ми все це вже бачили.

Адже дійсно, все це ми вже спостерігали! І досить недавно – всього лише рік з гаком назад. Якщо бути ще точніше – в січні 2005 року, коли Віктор Ющенко отримав таки президентський жезл, а разом з ним – виняткове право на формування головного виконавчого органу влади в країні – Кабінету Міністрів. Саме тоді опозиція, що дорвалася до влади, зіткнулася з першим, по-справжньому складним завданням: як поділити між собою владу так, щоб і собі вдосталь повноважень відшматувати, і у союзників по Майдану не було мотивів кричати на всю Україну про утиск прав на місце біля керма. На перевірку виявилося, що повалити колишній правлячий режим – це тільки «квіточки». А що робити з країною, більшість населення якої цілком справедливо чекала від політичної сили, що перемогла, змін до кращого, екс-опозиціонери, мабуть, не знали.

На манежі все ті ж

Тоді, в січні 2005 року, гризня за владні кабінети була майже такою ж жорстокою (якщо не жорсткіше), ніж зараз. Багато хто з нас цього не помічали, оскільки все ще перебували в ейфорії від тієї революції, що відгриміла концертами і феєрверками всього декілька місяців тому. Більшості українців тоді здавалося, що повільність, з якою переможці взялися за розподіл керма влади, цілком виправдана: старий режим залишив після себе масу негативу, і ось тепер революціонери вирішують, хто і на яку ділянку роботи піде, щоб розчищати ті завали, що накопичилися за роки правління Кучми. А насправді відбувалося те ж, що і зараз: Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Олександр Мороз відчайдушно боролися між собою за пост прем'єра. Що цікаво - методи претенденти на посаду голови Кабінету Міністрів використовували аналогічні сьогоднішнім. І Тимошенко, і Мороз, і навіть Ющенко діяли двома шляхами: офіційним і тіньовим. Публічно герої «революції» розкланювалися один перед одним, запевняли у вічній дружбі і відважували компліменти: мовляв, тільки ви Юліє Володимирівно (Олександре Олександровичу, Петре Олексійовичу) – краща кандидатура на пост прем'єра. А неофіційно, через підручні парторганізації в регіонах і через усунених від влади політиків ті ж «друзі» брали один одного за горло, наводячи купу доказів, чому Тимошенко або Мороз негідні крісла глави уряду. Не відставав і Президент, який формально готував пост прем'єра Юлії Тимошенко, але через своїх людей вкидав інформацію про те, що главою Кабміну цілком можуть стати «нашеукраїнці» Анатолій Кінах або Петро Порошенко. Уловлюєте зв'язок з нинішніми подіями?

Звичайно, що ці стусани ліктями нервували решту учасників поділу, які цілком обґрунтовано вважали, що за декілька годин стояння на сцені Майдану їм мають відвалити яке-небудь тепленьке містечко на Грушевського чи Банковій. Країна до останнього моменту не знала, хто ж встане на чолі Кабміну, а призначення Тимошенко, яке Віктор Ющенко підписав, перебуваючи на трапі відлітаючого до Москви літака, красномовно свідчило: щось у структурі нової влади не так.

Негласне (а іноді і занадто голосне) протистояння союзників по революції в процесі розподілу влади вже тоді сигналізувало про майбутні «негараздах», які повною мірою виявилися лише після парламентських виборів 2006 року. Що цікаво: методи боротьби за ключові посади у виконавчій і законодавчій владі у представників помаранчевих сил, які фактично виграли вибори, мало чим відрізняються від тих, які вони застосовували рік тому.

Топчучись по демократії

Стандартна фраза, «а як добре все починалося» навряд чи підійде для опису початку процесу сколочування парламентської коаліції. Все тому, що з перших днів Віктор Ющенко дав зрозуміти: Юлію Тимошенко на посту прем'єра не бажає бачити не тільки він, але і його горезвісне оточення. Навіть не дивлячись на те, що БЮТ обійшов у парламентській гонці пропрезидентську «Нашу Україну», і, за всіма канонами демократичного жанру, саме Юлія Тимошенко мала право (за умови створення коаліції) першою вибирати пост. Але «нашеукраїнці» уперлися: хай прем'єром буде хто завгодно, але не Тимошенко. Кандидатура Юлії Володимирівни і стала тим каменем спотикання, через яке, по суті, ніяк не вирішується питання – чи буде сформована «помаранчева коаліція»?

Звичайно, учасники переговорів до певного часу приховували істинну причину, за якою пробуксовували майбутній парламентський союз. Але аж надто швидко лопнуло терпіння у тих, кому хотілося отримати заслужене. Спочатку представники БЮТ, а потім і соціалісти почали натякати, що коаліцію не хочуть конструювати саме «нашеукраїнці», у яких волею долі опинилася в руках «золота акція». Коли натяків виявилося недостатньо, члени згаданих партій заявили привселюдно: процес гальмує «Наша Україна». Вірніше, ті її представники, у яких з Тимошенко залишилися старі рахунки часів її першого прем’єрства. Коаліціанти від БЮТ і СПУ пішли ще далі – звернулися до Президента Ющенка, щоб він узяв на себе роль арбітра в коаліційному процесі. Ющенко з радістю погодився – і в цьому була його перша, і, можливо, головна помилка. Вийшло так, що, піддавшись на домовленості Тимошенко і Мороза, гарант вплутався в суперечливий процес і протиставив себе людям, завдяки яким він опинився при владі – тим самим, яких в народі звуть «будь-якими друзями». Загнаний в кут Ющенко спробував був умити руки, але було пізно. Його заяви про те, що коаліція – не дитячий сад, а коаліціанти – дорослі люди і самі повинні розібратися в своїх амбіціях, було достатньо слабим виправданням. Тим часом Тимошенко, узявши в ситуативні союзники Мороза, винайшла ще один трюк: з штабу БЮТ почали розповсюджуватися чутки, що «Наша Україна» таємно домовляється про створення коаліції з Партією регіонів. «Нашеукраїнці» спробували було спростувати ці відомості, що вийшло вкрай непереконливо: з одного боку, Роман Безсмертний заявляв, що ніяких переговорів з ПР не було і немає, а з іншого, Юрій Єхануров не виключав можливість такого союзу.

Пройшло півтора місяця, а коаліціанти, схоже, не просунулися ні на крок. Єдиним «досягненням» став скроєний з горем пополам 100-сторінковий Меморандум про створення коаліції демократичних сил, але навряд чи прописані в ньому істини коштують дорожче паперу, на якому вони надруковані. Адже головне питання – про розподіл посад – так і не вирішене. Більше того, воно залишилося головним інструментом для спекуляції абсолютно всіх учасників створення коаліції. Чого хоча б коштує інтрига з призначенням на пост спікера Олександра Мороза: за угодою сторін, посади в уряді і Верховній Раді повинні ділитися по черзі починає БЮТ, продовжує «Наша Україна», закінчує СПУ. Але в тому й заковика, що соціалісти, зачувши, що їх можуть залишити без ключових посад, мертвою хваткою вчепилися в посаду спікера, яка, на їх думку, повинна відійти Морозу. Аргументування представників СПУ просте: БЮТ одержує прем'єра, у «НУ» є пост президента, а СПУ потрібен спікер. І соціалістів вже не хвилює, що своєю вимогою вони порушують обумовлений порядок кадрового розподілу. А упираються вони тому, що Ющенко мав дурість (як це було в 2005) обмовитися, припустивши, що було б справедливим, якби спікером став соціаліст. І треба ж було такому трапитися, що паралельно почали звучати припущення про те, що спікерський пост уготований або Юрію Єханурову або Петру Порошенку! Соціалісти завили, і вимагали від Ющенка пояснення. Гарант пробурмотів щось невиразне про принципи демократії і знову закликав розбиратися з коаліцією без нього. Чим спровокував чергові непорозуміння в таборі коаліціантів.

Хто-хто на коаліційному сучку сидить?

Парадоксально, але нинішнім коаліційним колапсом країна зобов'язана знову ж таки Президенту. Вихід «Нашої України» з переговорного процесу – реакція на президентський вислів щодо можливого призначення головою ВРУ Олександра Мороза. «Нашеукраїнці» обурюються – який Мороз, коли наш вибір – Єхануров або Порошенко! Зрозумівши, що втрачати більше нічого, Сан Санич вилив на «союзників» відро помиїв, звинувативши пропрезидентську структуру у всіх смертних гріхах. Знову у промові лідера СПУ прозвучали натяки на створення коаліції НУ-ПР, але Мороз не заїкнувся про головне: що, використовуючи його, «Наша Україна» знову відсунула питання про призначення Юлії Тимошенко прем'єром на невизначений термін. А подальший цирк зі збором учасників коаліції на п'ять хвилин і демонстративний розгін у різні боки говорить про одне: з «помаранчевою коаліцією» якось не складається. Підтвердженням тому можуть служити слова Романа Безсмертного, який сказав, що «Наша Україна» не виключає можливості ведення переговорів про створення коаліції зі всіма переможцями парламентських виборів. Каверзу в словах екс-віце-прем'єра помітили? Адже переможців виборів не двоє або троє, переможець – один. Партія регіонів. Тобто, Безсмертний по суті підтвердив можливість створення помаранчево-біло-блакитної коаліції. І все це зрештою, схоже, робиться заради того, щоб тільки не допустити Тимошенко до влади. Навіть ціною розпуску Верховної Ради.

Чесно кажучи, від всіх цих коаліційних перипетій вже нудить. Захопившись сутичкою за портфелі, політикани випустили з уваги ту обставину, що Україна вже балансує на краю прірви. Про що там знову кричать політики? Про створення широкої коаліції? Боже, дай сили, щоб все це пережити!