Їм довелося залишити звичний затишний побут, дім, друзів, роботу, забрати найдорожче і поїхати туди, де не стріляють. Так на сьогодні коротко можна переказати історії сотень сімей із Донбасу. У них немає іншого виходу, окрім як спробувати розпочати життя наново.
Волонтери «Медіа-ініціативи» привезли допомогу сім'ї Бехерєвих у Бабинці Київської області. У багажнику – продукти та маленька електроплитка.
Олеся з чоловіком приїхали сюди з Луганської області. У них вже є двоє діток - старша, Мілана, і молодший, Саша, появи на світ найменшого члена сім'ї очікують з дня на день.
«Ми приїхали до Києва ще в серпні. До 20 вересня жили у родичів. Але їм довелося забирати стареньких батьків із Криму. Там квартира і так не дуже велика, їх там четверо живе, а ще й ми, а ще і батьків туди привезти, бабусю з дідусем під 90 років...» - розповідає Олеся, яка нас зустрічає.
Будинок у Бабинцях знайшли за оголошенням в Інтернеті. Оренда коштує 2500 гривень за місяць. Щоб переїхати, довелося заплатити відразу за два місяці проживання та послуги ріелтора.
«Все, що відкладали, віддали за цей будинок. Якби ще чоловік не працював, то не знаю, як би я тут справлялася», - каже Олеся.
Мешканцям здали невеликий будиночок з двома житловими кімнатами, ванною, туалетом. Опалення пічне, у дворі стоїть сарай з дровами. А ось єдина у всьому господарстві кухня розташована в будинку господаря.
«Ми тиждень тому сюди перебралися. Зараз порядки наводимо. Перед нами сюди на літо пустили з Донецької області когось. Так вони обікрали будинок: меблі, техніку забрали», - розповідає Олеся, розглядаючи привезену волонтерами портативну плитку.
Виявилося, що господар житла часто їде кудись у справах, закриваючи на замок усе, що тільки можна, у тому числі й кухню. Тому мамі доводилося викручуватися, щоб у цей час приготувати їжу для дітей.
У кімнатах мало меблів, зате багато іграшок і речей, підготовлених для немовляти.
«Мені народжувати вже через кілька днів. Чекаємо цієї події. Думаю, буду «швидку» викликати, тут найближча лікарня в Макарові», - розповідає майбутня мама, тримаючись за поперек.
«Дитячі гроші не платять з липня, хоча я все переоформила ще у серпні. Запит на Луганщину нам начебто подали, але відповіді так і немає. Комусь пощастило - їм виплати перераховують. Тато у нас був шахтарем, нині працює будівельником. Не знаю, що б я робила, якби приїхала сюди сама», - продовжує вона.
Поки ми розмовляємо, Мілана і Саша влаштовують метушню з домашніми улюбленцями - цуценям і кошеням. Дівчинка навчається у другому класі. Гордо розповідає, що пішла в школу з п'яти років. «Я люблю малювати, тут покемони, поні всякі. Це мій улюблений альбом», - каже Мілана, показуючи нам альбоми. «У нас це сімейне, любов до малювання», - посміхається її мама, яка, до речі, має освіту дизайнера.
«Ми з Брянки Луганської області, 60 кілометрів від Луганська, поруч Стаханов, Алчевськ, Первомайськ. У нашому місті досі більш-менш тихо. У центрі серйозних воєнних дій не було, нічого не підривали. А ось на околицях, там, де Краснопілля, Вергулівка, там серйозніше було, там шахта постраждала, в яку снаряд влетів, дня три-чотири тому з чогось стріляли, навіть жертви серед мирних жителів. У мене тато там залишився і бабуся. Мама з братом тільки нещодавно сюди приїхали. А тато не хоче їхати», - продовжує Олеся.
За її словами, батько відмовився їхати, тому що містом пройшов слух про прийдешню «реприватизацію житла». Нібито всі, хто не був удома понад місяць, ризикують втратити усі права на нерухомість, яку планують вилучати «на користь тих, кому це більш потрібно».
Незважаючи на те, що після переїзду грошей не вистачало на найнеобхідніше, що рідні перебувають далеко і не в безпеці, а побут доводиться облаштовувати «з нуля», Олеся не скаржиться. Її сім'я починає нове життя там, де немає війни.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
