Українське кіно офіційно веде свою історію з вересня 1896-го року. Тоді фотограф Альфред Федецький зняв у Харкові кілька хронікальних сюжетів. З тих пір наше кіно пережило і радянські держзамовлення, і глобальну русифікацію, і перебудову, і прихід незалежності... Де ж воно зараз? Начебто існує. Іноді ми чуємо історії про те, як наші фільми перемагають у зарубіжних конкурсах, або як знімають талановиті стрічки випускники університету ім. І.К.Карпенка-Карого... Але, на жаль, майже нічого не бачимо.
Про те, як починався і як живе сьогодні сучасний український кінематограф, а також, чого йому не вистачає, щоб вийти на світовий рівень, ForUm дізнався у відомого українського актора, режисера, сценариста і продюсера Віктора Андрієнка.
- 8 вересня наша країна відзначає День українського кіно. Ви вважаєте, нам є що святкувати? В якому стані зараз сучасний український кінематограф?
- Так, це свято, але свято зі сльозами на очах. Наші професіонали - другі режисери, оператори, сценаристи і так далі - йдуть з кіно туди, де їм платять. А ті, хто залишається, часто працюють не на совість. Більшість акторів йдуть у серіали, де грають дуже поверхнево - або переграють, або так, позначками десь. Ніхто не працює над образом. Я з цим часто стикаюся і на кастингах, і під час зйомок. У нас зараз, на жаль, такий час, що не багатьом навіть цікаво працювати в кіно у принципі. Хіба що у фінансовому плані. А ось таких божевільних (у хорошому сенсі цього слова), які можуть всю ніч залишатися безкоштовно на знімальному майданчику заради одного кадру, - дуже мало.
- А от ви знаєте, найсмішніше, що зараз вже складно сказати, що заважає. Раніше кричали: «Немає грошей!», «Дайте грошей - я переверну світ». Тепер кажуть: на тобі гроші - йди перевертай. Зараз в Україні у запуску всього 18 картин (з них п'ять дитячих). Особисто я не впевнений в успіху всіх. Почекаємо виходу і побачимо. Ось їхнім творцям уже не можна буде сказати, що їм не дали грошей або не підтримали.
Взагалі, щоб було з чим порівнювати, нам потрібен не один фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь», який став подією, а хоча б двадцять подібних фільмів. І ще потрібно боротися з американським кінематографом. А робити це можна за допомогою двох речей - ментальної історії, прийнятною для українців, і простоти. Саме у цьому сила, а не в параді атракціонів.
А ще я особисто стикався з такою ситуацією, що державний продукт ніхто не бере. Тобто його ніхто не хоче рекламувати, навіть Перший національний телеканал просить грошей. Фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» створив прецедент, на підставі якого Міністерство культури прийняло рішення про безкоштовну популяризації свого продукту. І це повинні бути не тільки бігборди, а реальна допомога від усіх телеканалів. Тобто поступово все вирівнюється. Є бажання, є спроби, а надія вмирає останньою. Головне, щоб у нас вистачило творчих сил.
- Як йдуть справи з Вашою картиною «Іван Сила»? Коли вона з'явиться на великих екранах?
- Для мене було несподіванкою, що наш з Ігорем Письменним сценарій зайняв перше місце на «Коронації слова», і що ми виграли тендер на виробництво фільму зі стовідсотковим державним вливанням. Я, правда, шокований, це найстрашніше, коли на твої плечі лягає така величезна відповідальність. І я дуже хочу, щоб в Україні відродилося кіно. Тому в даному випадку я дуже вдячний Міністерству культури і особисто міністру, а також пані Копиловій. Мені журналісти часто ставлять запитання: «Вам затримують зарплату?». А я відповідаю - ви не повірите, я сам у шоці від того, що здобув величезну довіру і гроші йдуть дуже чітко: здали документи - отримали.
Наша мета - десь у середині лютого зробити всеукраїнську прем'єру фільму, а дітям його показати на березневі канікули. У цьому фільмі буде багато автобіографічного, а ще ви побачите нових Ольгу Сумську та Миколу Луценка, а також справжню Софі Лорен неореалізму - юне дарування Іванку.
- Ну, «Шоу довгоносиків», звичайно, не кіно, але воно створило ситуацію, за якої двадцять людей-професіоналів не пішли продавати кофточки на базар і не спилися, а змогли залишитися фахівцями. Ми зберегли цих людей, і далі вони пішли в кіно, передавати досвід молодому поколінню.
- Ви не дуже любите згадувати той час?
- Ні, чому, я його згадую. Просто той період можна назвати часом, коли в Україні щось зароджувалося. Воно, скоріше, виживало. І, знаєте, вижило. Завдяки абсурдному гумору, який з'являється у людини в екстремальних ситуаціях. Моторошну кризу з 1991-го по 1997-й рік ми дійсно подолали завдяки гумору. Як би хто не ставився до «Шоу довгоносиків» і «Мамаду» - ці передачі були, вони підтримували людей, а багатьом навіть врятували життя. Були люди, у яких не залишилося ні родини, ні роботи, і вони просто чекали вихідних, щоб подивитися ці комедійні шоу. Я їх не можу назвати шедеврами, але радий, що хоч якось допомагав співвітчизникам. Пам'ятаю, тоді мене біля церкви зустрів один чоловік і сказав: «Вікторе Миколайовичу, спасибі вам за ці півгодини відпочинку, коли я не думаю, де дістати грошей, щоб вижити».
А взагалі, я дуже радий, що зараз на московські гроші ми створили хорошу базу фахівців, яких з 1991-го по 1999-й рік активно знищували. Тоді все розпродувалося, і найстрашніше, що молодих людей, які могли стати добрими помічниками тим же операторам або режисерам, взагалі не виховали. Їх просто не пускали до «годівниці», і ми втратили ціле покоління. А завдяки російському кінематографу і телебаченню, яке стало знімати на території України, ми відродили цих молодих людей, ці молоді таланти. Ось приклад з життя: у мене на зйомках зараз є прекрасний молодий гример - Льоля Поліщук, яку оцінили навіть фахівці, що працюють з Михалковим. Ця дівчинка три роки пропрацювала у «Великій різниці», практично з нічого створювала на диво точні образи, які і глядачі, і продюсери назвали шедеврами. І тепер я дав їй можливість показати себе у великому кінематографі. Головне, що у неї є бажання.
- Так, велика. У Росії є «мандрівники», як я їх називаю, а є професіонали. Там на професіоналів виявляється величезний пресинг. Якщо актор прийшов перевірятися на кастинг, йому можуть проводити по 3-4 кастинги на день. А нашим найчастіше - байдуже. Ось він приходить на кастинг, а йому абсолютно паралельно, потрапить він у фільм чи ні. Приходить - і лівою п'ятою все. Нещодавно потрапив до мене на кастинг один актор з обласного театру. Не міг зробити елементарних речей. Я йому хотів роль дати у фільмі і пояснював, який образ мені потрібен, а він мене замість цього чомусь став вчити, як знімати.
- А Ви самі як розслабляєтеся?
- Я їду в «місця сили», як я їх називаю. Це Лумшори, Малий Маяк у Криму, острів Хортиця у Запоріжжі. На Хортиці, приміром, можна взимку піти покупатися в Дніпрі, і не замерзнути, а почуватися чудово.
- Вам вдалося відпочити цього літа?
- Всього три дні. Не виходить чисто фізично через роботу над фільмом.
- Коли ми презентували «Івана Силу» у Каннах, то возили з собою плакат Івана Сили, на якому зображений Дмитро Халаджі, який тримає гирю. Такий же плакат на час зйомок розмістили на вході до Чернівецького музично-драматичного театру. І якось у перерві вийшов загримований Діма на вулицю, а до нього підійшов хлопчик і попросив сфотографуватися. Після згоди зробив знімок біля плаката, тицьнув у нього пальцем і сказав: «А ви схожі!»
- Як, по-вашому, чи потрібно знімати справжнє кіно?
- Як казав Стівен Спілберг: «Коли знімаєте, просто розповідайте історії, тільки зробіть їх цікавими». Але крім цього, потрібно ще розповідати глядачам ту історію, яка подобається особисто тобі, - і успіх обов'язково прийде.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом