З початком навчального року традиційно актуальною стає тема дитячого здоров'я. Адже хвороба не щадить навіть найменших – щороку в Україні народжується приблизно 5 тисяч малюків з вродженими вадами серця. І деяким потрібно робити операцію у першу ж добу після народження. Про те, як в Україні рятують дитячі серця і чому кількість самих українців зменшується, кореспондент ForUm`у запитав у одного із кращих дитячих кардіохірургів України Василя Лазоришинця.
На серце дитини впливає екологія і спосіб життя батьків
- Коли у дітей діагностують вроджений порок серця?
- Сьогодні лікарі можуть діагностувати порок серця у майбутнього немовляти вже на 12-14 тижні вагітності, коли проводиться перше диспансерне обстеження вагітної жінки. Серцева трубка (із неї потім виростає серце) формується і починає битися на 19-у добу вагітності, а на 72-у добу серце вже склалося і можна поставити точний діагноз. На 20-22-му тижні проводиться ще одне обстеження, для уточнення діагнозу.
Для порівняння: раніше у вже народженого немовляти було чотири небезпечних ознаки: тахікардія, відсутність пульсу на ногах, шум у серці і синюшність. Це у 80% випадків давало можливість поставити діагноз порок серця.
Зараз ми розробили рекомендації з пренатальної діагностики вроджених вад серця. Там є пороки, не сумісні з життям, при яких існує дуже великий ризик і можна переривати вагітність за медичними показаннями.
- Чому у таких крихітних малюків уже діагностують порок серця?
- Є маса чинників, здатних вплинути на здоров'я дитини. Найосновніші – це екологія, спосіб життя та шкідливі звички батьків. Далі йде спадковість і різні інфекційні захворювання, якими хворіла майже кожна людина: так звана торч-інфекція, пов'язана з репродуктивним здоров'ям, плазми, хламідії. Це все може створювати тло, на якому цей порок проявляється. Є і фактори, які впливають безпосередньо на серце. Наприклад, якщо жінка під час вагітності перехворіла на кір, то у 100% випадків у дитини буде та чи інша вада серця.
- Ви говорите про спадковість. А чиє здоров'я більше впливає на дитину – материнське чи батьківське?
- Хромосоми діляться навпіл – 23 батьківські та 23 материнські. Але тут є цікавий момент. Ми проводили з американцями дослідження, коли потрібно було обстежити дітей з певною вадою серця. І вони кажуть: нам батьків не треба досліджувати, тільки дитину і маму. Виявляється, у США біологічне батьківство підтверджується тільки у 60%. Це серйозний науковий факт.
Як відомо, у євреїв беруть національність тільки по матері, і в цьому є своя логіка. Мабуть, вони про це подумали ще 5 тисяч років тому.
- А після операції дитина стає абсолютно здоровою чи є якісь обмеження?
- У 80-90% випадків дитина стає абсолютно здоровою. Але є такі вади, як, наприклад, одношлуночкове серце, де немає можливості зробити його фізіологічно здоровим. А є синдром гіпоплазії, де ми формуємо цей шлуночок, і потрібно виконати ще дві операції. У цілому, якщо вчасно і добре прооперувати, то ці діти абсолютно здорові.
- У яку суму обходиться операція батькам малят?
- З 2003 року дітей ми оперуємо повністю безкоштовно.
- Чи змінюється кількість Ваших пацієнтів з року в рік?
- За статистикою, вона приблизно однакова. Ми у змозі «переварити» 800-900 операцій на рік, центр професора Ємця робить на рік 1300-1400. Є ще 8 центрів. Центр серця у Києві робить 150, у Львові теж 150, Донецьк почав активно оперувати. Всі разом ми робимо 2-2,5 тисячі операцій. А щороку народжується по 5 тисяч дітей з вродженими вадами серця.
- Тобто поки Ви все одно не встигаєте?
- Поки не встигаємо. Але з часом ситуація поліпшується, тому що всього в Україні 24 центри, які проводять операції на серці. Ось чим пишаюся, так це тим, що на моїй батьківщині, у Закарпатті, ми у 2012 році відкрили кардіохірургічний центр, де працюють мої учні. Вони виконують понад 200 операцій на рік.
- За якими критеріями визначається, хто буде лікуватися за державний рахунок, а хто – за свій?
- Ми укладаємо меморандум з губернатором, і там визначено порядок направлення. Це вирішує керівник охорони здоров'я області, а далі вони направляють пацієнта до нас.
- Значить, є якась черга з таких діток?
- Ні. Немає ніякої черги ні для кого. Особлива увага – дітям, які перебувають у критичному стані, вони приймаються відразу ж. Були випадки, коли довозять дитину, а серце вже зупинилося. Ми починаємо з реанімації, запускаємо його, підключаємо штучну вентиляцію легень, і діти виживають, виконуємо певні маніпуляції, і вони живуть.
- Ви робите операції внутрішньоутробно?
- Ми не робимо, але у світі проводяться такі операції.
- А чому в Україні не роблять?
- Ми не встигаємо прооперувати навіть тих, хто вже народився. Однак і у нас є успіхи. Я вже говорив, що є такий порок «синдром гіпоплазії лівих відділів серця». Ми зробили у нашому інституті першу успішну операцію у 2010 році. Успішну... тому що спроби були з 90-х років, але ці діти, на жаль, не виживали. З такою вадою в країні народжується 200-250 осіб на рік. Вони живуть до 10 діб. І ось ми почали їх оперувати. Зараз у нас є 12 пацієнтів, які вижили. Одна дівчинка перенесла вже другий етап операції. Там відсутній один шлуночок і одна висхідна аорта, яка несе кров до всіх органів, і навіть до коронарної артерії, яка живить серце. Кров іде ретроградно із легень і піднімається вгору в аорту, і тільки так харчується коронарна артерія. Коли ця протока закривається, кровотоку нема, настає серцева слабкість, і дитина помирає.
- Скількох діток вдається врятувати?
- Коли я прийшов у 1993 році, то при деяких вадах після операції вмирало 27%. Сьогодні на 900 операцій – це 1,8%. Різниця велика, але і за однією десятою стоїть чиясь дитина, чийсь син, чиясь дочка, чиясь родина. У цілому по інституту на 5 тисяч операцій – 1,3% летальності.
Охорона здоров'я тільки на 10-15% може допомогти людині бути здоровою
- Наскільки добре сьогодні фінансується українська серцева хірургія?
- В Україні на охорону здоров'я виділяється 3,2-3,4% валового національного продукту. ВООЗ вважає, що якщо держава виділяє менше 5%, то країна приречена на вимирання, що у нас і відбувається: населення зменшилося на 7 мільйонів.
У серцевій хірургії ми оперуємо дуже мало, незважаючи на те, що за останні 5 років кількість операцій відчутно збільшилася. Раніше було 6900 на рік, а у цьому році – 17 тисяч. Тобто прогрес є, і значний, але це всього 50% того, що потрібно робити.
У цьому році нашому інституту виділили достатню кількість коштів і на устаткування, і на вироби медичного призначення. Єдине, чого нам не вистачає, це медикаменти. Але одна справа батькам купити ліки за 400-700 грн, і зовсім інша – клапан за 8 тисяч гривень чи асигинатор за 6 тисяч гривень. Все дороге ми закупили.
А з минулого року президент академії дав завдання розробити квотування. Кожен інститут укладає договір з 27 регіонами, і вони мають можливість направити пацієнта на лікування за бюджетні кошти.
Всі наші заклади лікують за рік 150 тисяч осіб, із них 44 тисячі ми зобов'язані лікувати за рахунок бюджету. Це за квотами і погоджено з міністром. Таким чином, допомога стає доступною і наближеною до регіонів.
- За даними МОЗ, українці найчастіше вмирають саме від серцево-судинних захворювань. Чому?
- Так, це 66% смертності. Але із 680 тисяч осіб, які померли за минулий рік, розтини проводилися тільки у 250 тисяч. Тобто це 25% від загальної кількості померлих, і там причина смерті «серцево-судинні захворювання» підтвердилася лише у 45%. Якщо будемо ретельніше підходити до статистики, то і цифри будуть інші. Зрештою, всі вмирають від зупинки серця.
Але у Європі цей показник зовсім інший. Проблема України ще й у тому, що наші люди приходять із занедбаними формами, не діагностуються. Вони просто не хочуть лікуватися.
- Українців стає все менше, і хворіють вони все частіше. Ми зникаємо як нація?
- Стан здоров'я українців визначається багатьма факторами. Ми вже говорили: екологія – 40% впливу, спосіб життя, харчування, спадковість. Охорона здоров'я тільки на 10-15% може допомогти людині бути здоровою. Інші 85% залежать від цих чинників. Плюс шкідливі звички.
Ще Пирогов говорив: майбутнє – за медициною профілактичною. Спосіб життя і харчування спочатку треба налагодити, плюс своєчасна діагностика. Якщо у людини підвищений тиск, вона повинна знати про це, знати фактори ризику і вживати ліки, щоб його нормалізувати.
У цілому за тривалістю життя ми на одному з останніх місць. Але я б не сказав, що нація зникає. У 2006 році у нас народилося всього 360 тисяч і померло 780 тисяч, а за 2011 рік народилося 541 тисяча і померло 680 тисяч чоловік. Баланс вирівнюється.
- Ви стали заступником міністра, коли в Україні почалася епідемія свинячого грипу. Що тоді сталося насправді: занадто завзята інформаційна кампанія чи були вагомі підстави для паніки?
- Мене призначили головою оперативного штабу, коли вже пройшло 2,5 тижня. А ситуація була така. Спочатку думали, що це звичайний грип, але потім підтвердився каліфорнійський штам, який прийшов до нас через Європу із Мексики. І коли десятками почали вмирати бідні і багаті, старі й молоді, то дійсно почалася паніка, через яку українці почали масово скуповувати медикаменти.
Тоді ми працювали у цілодобовому режимі протягом 2 місяців, поки все не стабілізувався.
Ми відпрацювали протоколи лікування, виїжджали в осередки (Львів, Тернопіль, Чернівці, Івано-Франківськ). Захід зачепило, тому що там були сильні снігопади, а населення було ослаблене і активно контактувало з Європою.
Крім того, ми тоді, вперше в Україні, виходили і показували: де і скільки людей померло. Раніше ніхто і ніде це не показував.
- На Вашу думку, у кого кваліфікація вища – у українських чи у зарубіжних лікарів?
- Кваліфікація у лікарів зараз практично однакова в усьому світі. Можуть бути відмінності у технологічних особливостях. У Німеччині, наприклад, 80% операцій проводиться міні-інвазивно (малотравматично).
- З точки зору досвідченого лікаря, українські ВНЗ добре готують майбутніх медиків?
- Погано готують. Переддипломна підготовка ще хоч на якомусь рівні. Ми все підганяємо під Болонський процес, а Болонський процес – це шлях до відтоку кадрів. Післядипломна ж підготовка взагалі непридатна. Хірург, який відучився 3 роки в інтернатурі, приходить у практичну охорону здоров'я і нічого не може зробити, тому що його не допускали до столу і не вчили.
Щоранку – операція
- Василю Васильовичу, чому Ви вибрали саме дитячу кардіохірургію?
- Все життя мріяв бути офіцером. А потім між 9-м і 10-м класами мій брат отримав травму, і я його доставляв у лікарню, де мали оперувати. І тоді я вирішив, що стану лікарем і обов'язково – хірургом, бо бачив, як оперували, допомагали брату. Закінчив школу із золотою медаллю і одразу вступив до інституту. Приблизно через місяць після початку навчання лекцію нам, першокурсникам, читав Амосов. Він тоді захоплювався кібернетикою і сказав: все, ви можете кидати медицину, тому що ми зараз розробляємо машини, які будуть ставити діагноз, розписувати лікування. Лікарі як такі стануть не потрібні. А ми, як діти, повірили цьому і почали замислюватися, що ж робити. Потім вирішили, що все одно будемо вчитися. Для того щоб вивчати хірургію по-справжньому, я з четвертого курсу, коли вже можна було офіційно працювати, пішов працювати операційним медбратом.
- Як же В встигали вчитися і працювати?
- Працював я ночами.
- А спали коли?
- Коли і як доведеться. Чергував з чотирьох дня до восьмої ранку, а потім відразу – на заняття. І так три роки. Після інституту поїхав до Чернігова за розподілом. А там замість хірургів потрібні були патанатомії (патологоанатоми. - Ред.), довелося проходити інтернатуру з патанатомії.
У 1984 році, там же, у Чернігові, почав працювати серцево-судинним хірургом. Через три роки зрозумів, що потрібно рости, кудись рухатися, тому що гаму операцій, яку там виконують, освоїв. І я поїхав до інституту Амосова. На той момент найперспективнішим напрямом була дитяча кардіохірургія, де можна було розвиватися, отримувати якісь знання і рухатися вперед, тому я і вибрав цей напрям.
- Ви багато вчилися і стажувалися. Тобто лікарю, щоб розвиватися, потрібні гроші?
- Перше моє стажування відбулося, як тільки я прийшов на посаду завідувача відділення. Мені тоді пощастило, тому що інститут очолив видатний учений, академік Геннадій Васильович Книшов, який почав з того, що відправив кілька бригад на навчання за кордон. Моя бригада потрапила у США, і ми стажувалися протягом 6 місяців. У нас (в СРСР. - Ред.) перша операція при вроджених вадах була проведена Амосовим у 1960 році, а взагалі операція на серці – у 1955-му. І хоча тоді уявлення про хірургію вроджених вад серця були неправильні, але вже був створений такий базис, що шлях, який наші колеги проходили за 25-30 років, ми пройшли за 2-3 роки.
Ми – це я маю на увазі себе і професора Ємця як керівників підрозділів дитячої кардіохірургії. Повернувшись, ми зрозуміли, що оперувати потрібно не кілограми, як раніше, а патологію.
Є вада, коли у першу добу після народження потрібно зробити дірочку у міжпередсерцевій перегородці, тому що якщо не зробити – дитина помре через кілька діб. Деякі вади, прості, потрібно до місяця прооперувати, до півроку. У нас 4,5-5 тисяч дітей на рік народжуються з вродженими вадами серця. І якщо їх не оперувати на першому році життя, то від 40% до 70% помирає. На сьогоднішній день я виконав десь 5500 операцій тільки на відкритому серці.
Крістіан Бернард, який вперше зробив трансплантацію серця у 1967 році, за все життя зробив більше 60 пересадок серця і 1000 операцій на відкритому серці, і пишався цим.
- Ви щодня проводите операції?
- Працюючи завідувачем відділення, звичайно, оперував більше, бо була така можливість. Я робив і дві, і три операції на день. Виконував 300-350 операцій на рік. А оскільки з 2004 року я став ще і начальником управління Академії Медичних Наук, а з 2008-го по 2010-й працював заступником міністра, потім першим заступником міністра охорони здоров'я, то оперувати вдається менше, але все одно щоразу, коли бував у Києві, вранці йшов в операційну.
- Виходить, у Вас день починається...
- …З операції. Щоранку.
- Ви, практикуючий лікар, обіймали посаду першого заступника міністра. Між лікарем і чиновником МОЗ існував конфлікт?
- Не думаю, що існував конфлікт. Вся наша робота була спрямована на те, щоб захистити лікаря. Вони якраз і не знають деяких своїх прав. На жаль, медпрацівник – не захищена людина ні матеріально, ні юридично. Були розроблені 5-6 законопроектів, які зараз реалізуються. І слава Богу, що вони пригодилися і нова влада їх використовувала. Але зарплата у нас нікуди не годиться. Як може людина після закінчення інституту прожити на 900 грн?
- Ви кажете, що лікар не захищений, але факт лікарської помилки практично неможливо довести у суді...
- У нас суспільство не дозріло до цього. На Заході мій колега отримує 1 мільйон 300 тисяч доларів на рік. У нього 50% відразу йде на податки і майже 30% – на страховку від лікарської помилки. Найсуворіший вирок – це той, який виносять колеги. Є асоціація, яка вирішує – позбавити його ліцензії чи ні.
- Як Ви справляєтеся з такою відповідальністю?
- Я вже звик до цього. Хірург – це диригент у команді. У кожній операції нас бере участь 9 осіб. Це 2 асистенти, операційна сестра, анестезіолог, анестезистка, 2 людини перфузіоніста. І хірург повинен бачити все, встигати все, щоб не виникло непередбачених ситуацій.
- Заходячи в операційну, Ви розумієте, що у Ваших руках чиєсь життя. Як Вам вдається відключити емоції?
- Природно, розумію. Це моя робота. Якщо будуть трястися руки, то я погано її зроблю. Ми всі проходимо певні етапи навчання. У мене наймолодше відділення в інституті, незважаючи на те, що всі вже зі ступенями. У середньому вік 34-35 років.
- У процесі операції або після неї Ви сумніваєтеся у своїх рішеннях?
- Чим більше досвід у хірурга, тим більше він знає, що потрібно зробити, щоб було правильно. Але одна справа, коли ти знаєш, що робити теоретично, а інша – якщо ти пройшов довгий шлях.
- У Вашій практиці були помилкові рішення?
- Якийсь відсоток помилок є завжди. Але якщо ти розумієш, яка на тобі відповідальність і за що ти відповідаєш, то ти розумієш, що ніякої помилки допустити не можна. Найголовніше для хірурга – до останнього вірити в успіх. У мене був випадок, коли повністю розпиляли серце навпіл, і хірург, який оперував, опустив руки. Я тут же з другого столу перемився і прийшов, все зробив, і ми врятували дитині життя.
- Як Ви знімаєте напруженість?
- У мене є два хобі. Це спорт і полювання. Граю у футбол і у великий теніс. А як починається сезон – йду на полювання.
Довідка: Василь Васильович Лазоришинець нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, є членом-кореспондентом Національної Академії Медичних Наук України, обраний 13.09.2010 р. за спеціальністю дитяча кардіохірургія, доктор медичних наук (2002 р.), професор (2004 р.). Також заслужений лікар України (1999 р.), лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки (2005 р.), хірург вищої категорії, заступник директора з наукової роботи ДУ «Національний інститут серцево-судинної хірургії ім.М.М.Амосова НАМНУ» (2003-2008 рр..), завідувач відділу хірургічних методів лікування вроджених вад серця у новонароджених та дітей молодшого віку (з 1993 р.), заступник міністра охорони здоров'я України (з 2008 р. по 2009 р.), перший заступник міністра охорони здоров'я України (2009-2010 рр.), начальник лікувально-організаційного управління АМН України (2004-2008 рр. і з 2010 по теперішній час).
Також провідний науковець у галузі кардіохірургії, відомий як один із піонерів створення і становлення школи кардіохірургії новонароджених в Україні. Саме він вперше на пострадянському просторі застосував практику обміну досвідом з провідними кардіохірургічними клініками Європи та США. Під керівництвом і за безпосередньої участі Лазоришинця в Україні вперше успішно виконана операція «Норвуд 1» при синдромі гіпоплазії лівих відділів серця, що є підтвердженням високої хірургічної майстерності.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
