Через кілька днів, а саме 3 листопада, у Києві відбудеться політична подія загальноєвропейського масштабу – 17-а сесія Конференції європейських міністрів, які відповідають за місцеве і регіональне самоврядування.
Імовірно, чиновники почнуть говорити про небачене зростання місцевої демократії в Україні, переконувати, що дрібні недоліки будуть ось-ось усунені реформою місцевого самоврядування, для якої вже майже готова «дорожня карта». І навряд чи у когось із них вистачить духу згадати, що така дорожня карта – реальна і професійна – існує вже рівно десять років. Саме вона, яка лежала на столі вже у трьох президентів, актуальна досі і не реалізована ні на йоту.
Назва її – «Рекомендація 102 (2001) про місцеву та регіональну демократію в Україні», прийнята вона була 13 листопада 2001 року Радою Європи. Читаю і плачу...
Однак що ж пропонувала Рада Європи Україні десять років тому?
По-перше: щодо того, що у нас уже десять років називається «адміністративно-територіальною реформою». Наполегливо рекомендувалося не починати її з перекроювання кордонів (щодо кордонів, то Рекомендація спеціально згадує положення Європейської хартії місцевого самоврядування – через референдуми!), а починати зі створення реального самоврядування на обласному та районному рівнях. З нормальними радами і нормальними виконавчими органами цих рад, з нормальними повноваженнями, відповідальністю і фінансовими можливостями, де начальство не призначається Банковою, а обирається населенням районів і областей, і роботу яких це населення схвалить чи ні на наступних виборах. Із усього цього не зроблено і півкроку.
По-друге, щодо Севастополя Рада Європи закликала якнайшвидше ухвалити передбачений Конституцією закон про це місто. Тут уже і без Європи є проблеми. Конституція однозначно заявляє: «Особливості здійснення місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України». (Проте закону цього досі немає, а тому, треба думати, що і особливостей немає). Враховуючи вищевикладене, все це означає, що у Севастополі має бути нормальний мер, нормальна міська рада з нормальним, без «особливостей», виконкомом і передбаченим загальним законом обсягом повноважень. Будь-які рішення Севастопольської міської державної адміністрації, які хоч трохи зачіпають коло повноважень хай і не існуючого чомусь виконкому, є незаконними. Верховна Рада за десять років переймалася навіть питаннями носіння населенням камуфляжних штанів, а до величезного міста руки так і не дійшли.
З Києвом ситуація не менш весела. Закон про Київ є. Веселий закон. У ньому детально розписано, хто призначає і звільняє першого заступника голови Київської міської державної адміністрації. Але ні слова про те, звідки береться сам голова. Результат (нехай європейські міністри розкривають роти від здивування) – Києвом керують голова КМДА та Київський міський голова – не голова ради, а саме міський голова. Обидва – головні.
Стаття 118 Конституції говорить: «Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації». Точка. Вичерпний список. Районні державні адміністрації міста Києва – незаконні формування, які узурпували владу. І зауважте, це не я кажу – Конституція.
Я уявляю собі новообраного і не зовсім ще підготовленого міського голову, який просить юридичний відділ принести йому закони про місцеве самоврядування. На ранок він у кабінет зайти не зможе. Крім очікуваного закону «Про місцеве самоврядування в Україні» у його кабінеті опиниться ще не менше 700 законів, де згадуються права і обов'язки місцевого самоврядування. Рекомендація ще десять років тому просить: прийміть єдиний муніципальний кодекс! Не до цього. Треба стрілки годинників туди-сюди тягати.
Є певні відмінності у трактуванні поняття фінансування. Рада Європи чомусь вважає, що «обсяг фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування відповідає функціям, передбаченим Конституцією або законом», а Верховна Рада вважає, що чиновники, лікарі, вчителі повинні отримувати зарплату і платити комунальні платежі за свої кабінети. Все решта – зайве. Все решта бюджетами не передбачається. Або майже не передбачається.
Можна читати далі. Це далеко не все. Європейці – народ ввічливий. Щоб не образити, виражаються м'яко, сподіваючись, що розумний зрозуміє. Вони шкодують, що «що в умовах системи централізованого державного управління деякі українські політичні сили все ще противляться будь-яким реформам, які включають децентралізацію державних повноважень на основі принципу субсидіарності». А ті сили вже десять років дуже успішно противляться. І галасують про те, що ми семимильними кроками скачемо до Європи.
Європейські рекомендації – це не спроба примусити всіх ходити строєм. Це щирі спроби допомогти зробити життя кожного громадянина щасливішим, зручнішим. Європейським. Методами, перевіреними на практиці у десятках країн, яким ми заздримо. І нам, здається, не до того.
Будемо святкувати подію загальноєвропейського значення. І десятирічний ювілей проігнорованого європейського документа...
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
