Ми багато років живемо, озираючись на Чорнобиль. Лякаємося кожного повідомлення про аварію на АЕС, навіть у далекій Японії. Однак далеко не всі знають, що ядерні об'єкти – це не тільки атомні станції і ядерні боєголовки, але і цілком мирні дослідні лабораторії, які не мають прямого стосунку до зброї та енергетики.
У Києві теж є профільний інститут, в одному із корпусів якого розташований ядерний реактор. ForUm вирішив на власні очі побачити це дітище вітчизняної науки і дізнатися, чи становить воно якусь небезпеку для жителів Києва, а також з’ясувати, для чого Україні потрібен Інститут ядерних досліджень – «ІЯД».
Непримітна будівля, прикрашена радянською символікою «мирного атома», розташована на столичному проспекті Науки. Вдалині видніється труба – це прискорювач частинок, «адронний коллайдер по-київськи». Він зараз не працює, тому що «їсть» багато енергії – 10 МВт. Для порівняння: цього вистачило б, щоб повністю забезпечити електроенергією понад 2 тисячі квартир.
Сам же реактор прихований від сторонніх очей у глибині лісопаркової зони, за двома парканами з колючим дротом. По периметру чергує озброєний наряд міліції.
До воріт установи ми під'їжджаємо на автомобілі головного інженера дослідницького ядерного реактора Володимира Макарівського. Пройшовши сувору пропускну систему, потрапляємо у будівлю, де і розташований Грааль столичної науки.
Володимир Макарівський показує макет активної зони реактора
Володимир Макарівський заспокоює: при розробці реактора вчені передбачили можливість подібної аварії. У разі диверсії, збою чи інших непередбачених обставин відбудеться миттєвий розрив трубопроводу – вся вода піде у грунт, а велика доза радіації потрапить в атмосферу. Але! Імовірність такого результату дуже мала – 0,000000001, тобто один на мільярд. Для порівняння: на атомних станціях імовірність аварії – один на десять мільйонів.
З пульта керування стежать за всіма процесами, які відбуваються у реакторі
«Вважається, що тяжких наслідків не буде. Максимум, що доведеться зробити при такому НП – це обмежити перебування жителів довколишніх районів на вулиці. Більш серйозну, ніж ми, загрозу несуть потенційно небезпечні об'єкти хімічних промислових підприємств, - переконаний головний інженер ІЯД. - У нас же чітко прописана санітарно-захисна зона у радіусі 300 м – тут не повинно бути житлових будинків, і зона спостереження у п'ять кілометрів. Ще, у межах двадцяти п'яти кілометрів, ми двічі на рік беремо проби ґрунту і досліджуємо їх на наявність впливу реактора».
Америка готова платити за роботу на низькозбагаченому паливі
В інституті ForUm'y розповіли: сьогодні реактор працює на низькозбагаченому діоксиді урану. За те, що Україна погодилася перейти на такий вид палива, Америка поставляє нам його за свій рахунок (фінансує цей проект міністерство енергетики США). На сьогоднішній день інститут уже отримав приблизно 200 паливних збірок. Ще стільки ж мають привезти найближчим часом.
«Як паливо ми використовуємо діоксид урану. Раніше він був збагачений на 90%, потім знизили до 36%, зараз же перейшли на низькозбагачене паливо нижче 20%, - пояснює Макарівський. - Це пов'язано з американською ініціативою ядерного роззброєння. Якщо уран збагачений нижче, ніж на 20%, з нього неможливо виготовити атомну бомбу».
У США давно побоюються можливості виготовлення і так званої «брудної бомби». У ній звичайна вибухівка змішана з будь-яким високорадіоактивним матеріалом. При вибуху хмара радіоактивного пилу здатна накрити велике місто і повністю вичистити її буде неможливо. Тому американці так завзято захищають наші об'єкти, звідки при неналежній охороні можна вкрасти матеріали, які можуть бути використані для виготовлення «брудної бомби».
У США настільки бояться викрадення контейнерів зі збагаченим ураном, що навіть металеву сітку-рабицю, якою огороджений наш інститут, привезли свою. Втім, не дарма: раніше був випадок, коли двоє підлітків пробралися у сховище високорадіоактивних відходів і прихопили з собою красиві ампулки, які потім зберігали деякий час у себе вдома. Після цього вибухнув скандал, навіть директора зняли.
Година роботи реактора обходиться у $1000
За словами Макарівського, при Союзі реактор працював 3-4 тисячі годин на рік. Це дорівнює приблизно ста годинам на тиждень. Зараз же робота реактора занадто дорого обходиться державі, і час його функціонування скоротили більш ніж удвічі – до 1-1,5 тис. годин на рік. І то, лише завдяки фінансуванню міністерства енергетики США. Інакше робота інституту і зовсім би зупинилася.
«Найбільше грошей потрібно на паливо. Під час роботи реактора у нього завантажується 218 одиночних стрижнів з ураном 235. Зараз їхню кількість знизили до 90, - каже Володимир Миколайович. - Один стрижень коштує 45 тис. доларів, за дві доби він вигоряє. Ось і виходить, що година роботи реактора обходиться у тисячу доларів».
В інституті мріють про «ядерні шприци»
Сьогодні в інституті виробляють короткоживучі ізотопи для потреб медицини, промисловості та досліджують вплив опромінення на конструкції промислових АЕС. Що і як виходить, ForUm'y розповів заступник головного інженера реактора Валерій Шевель. Він відповідає за роботу гарячих камер, у яких відбуваються процеси отримання короткоживучих ізотопів. У промисловості їх використовують для перевірки якості зварювальних швів, а в медицині – для виявлення пухлин в організмі людини. «Ми можемо ними забезпечити тільки лікарні Києва та області, оскільки період розпаду ізотопів усього 5 годин», - пояснює Валерій Миколайович.
Сьогодні ж співробітники реактора мріють про «ядерні шприци». «На заході вже давно так не роблять, у них ізотопи завантажують у так званий ядерний шприц. Медсестрі залишається тільки зробити укол. Ми також плануємо їхнє виробництво, як тільки з'явиться достатньо коштів для цього», - розповідає Валерій Шевель.
Біля мерії фонить більше, ніж біля реактора
І ось, нарешті, мене проводять до самого реактора. Для цього вдягаю білосніжний халат з емблемою «NATO» - National Nuclear Security Administration (Національна адміністрація з ядерної безпеки). Тепер я схожий на професора із популярних комп'ютерних ігор. Навколо панує таємнича атмосфера. Саме приміщення нагадує лабораторію божевільного вченого із ігор «Half life». Здається, що ось-ось з-за стінки виповзе монстр із паралельного світу.
Реактор якраз готують до запуску. Зовні він нагадує величезний бак. Його діаметр до трьох метрів, висота – до п'яти. Реактор оточує бетонна стіна товщиною з метр. До кришки веде металевий міст. Вгорі видно важку сталеву пробку вагою близько тонни (її піднімають за допомогою крана). Ця пробка закриває отвір, через який завантажують уранові стрижні.
Металевий циліндр праворуч – пробка, яка закриває отвір для завантаження стрижнів
«Зараз з реактором працює відділ нейтронної фізики. Вчені вимірюють перетин нейтронів, для їхнього затримання використовують спецловушки, - пояснює Володимир Миколайович. - А будиночки – це укриття для людей, виготовлені із водного або парафінового прошарку, що забезпечує належний захист вчених». Учений пояснив, чому укриття для людей виготовлені із такого, на перший погляд, ненадійного матеріалу: «Нейтрони співмірні за масою з атомом водню, який є у воді та парафіні. При зіткненні вони скидають енергію. А якби це був, скажімо, свинець, то нейтрон би відскакував від нього і відлітав, тобто існував би ризик ураження людини швидкими нейтронами».
Сірі коробки внизу реактора – захисні будиночки для вчених
Головний інженер дістає дозиметр, який фіксує усього 15 мікрорентген на годину. Це мене дивує, адже, наскільки я знаю, по Києву у середньому радіація приблизно 12 мікрорентген на годину.
«Біля реактора фонить навіть менше, ніж, скажімо, біля мерії з її гранітними плитами, де дозиметр фіксує до 30 мікрорентген на годину. Дозу, більшу цієї у тисячу разів, можна отримати під час завантаження палива у реактор і при роботі біля гарячих камер, - розповідає Макарівський. - Але і вона перебуває у межах норми. Отримати небезпечну дозу опромінення працівникам просто не дозволить автоматика».
І правда, при вході стоїть спецустановка для виміру отриманої дози. Зовні вона нагадує машину часу із фільму «Гостя із майбутнього». Втім, як би там не було, якусь дозу радіації працівники інституту все ж встигають накопичити, не дарма ж на пенсію ідуть на десять років раніше звичайних громадян.
Ядерні відходи зберігають у радянському бункері
Для зберігання твердих ядерних відходів в інституті є спеціальне сховище: бетонні бункери під землею. Їх побудували за радянських часів з розрахунку на великі обсяги відходів, однак зараз вони заповнені лише на десять відсотків.
«Відходи поділяються на низькоактивні, середньоактивні та високоактивні. Перші упаковуються і вивозяться на спеціалізоване підприємство «Радон» для утилізації. А для других і третіх зараз, наскільки я знаю, у Чорнобилі будується ядерний могильник. А поки ми їх зберігаємо у себе», - каже Володимир Миколайович.
Рідкі ж відходи – відпрацьована вода, яку використовували для охолодження реактора, самопливом стікає у спецканалізацію ємністю до 350 кубів. Потім вода очищається методом глибокого випарювання. Рідину, яка залишилася, бетонують і знов-таки відправляють на «Радон». Воду ж використовують повторно з технічними цілями. Втім, як запевняє Володимир Макарівський, її можна навіть скидати у Дніпро. Цього не роблять лише з метою економії, та й не хочуть лякати городян.
«Ми постійно доводимо держінспекції з ядерного регулювання, що можемо безпечно експлуатувати реактор. Також регулярно отримуємо на це ліцензію. Зараз вона у нас оформлена до 2012 року», - розповідає Макарівський.
Киян же сусідство з високорадіоактивними матеріалами явно не радує. Радіофобію жителів столиці цілком пояснює територіальна та історична близькість з Чорнобилем. У ForUm'у ж після екскурсії немає підстав не вірити вченим. Будемо сподіватися, що наші ІЯД надійно захищені.
Фото автора
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
