Зараз XXI століття. Минуло 20 років з часів падіння комуністичного режиму. Настала інша епоха, ми живемо в новій країні. Проте, і сьогодні в столиці України часто зустрічаються, немов примари з минулого, радянські символи - численні пам'ятники, барельєфи і бюсти, присвячені героям тієї країни, а також вулиці, названі на честь діячів епохи комунізму. Тепер багато хто з цих людей вважаються ворогами народу, зрадниками і навіть убивцями. ForUm побував біля основних і дізнався, як до них ставляться кияни.
Пам'ятник Леніну
«Відправити в архітектурне «гетто»
Якщо українські націоналісти шанують пам'ятник Тарасу Шевченку, то для комуністів іконою став постамент Леніна. Його полірована гранітна фігура заввишки 3,45 м (і це не беручи до уваги семиметрове підніжжя) знаходиться перед Бессарабською площею. Його відкрили відразу після війни - у 1946 році.
Мабуть, це один з найскандальніших комуністичних монументів. На нього кілька разів «чинили замах»: намагалися пошкодити або облити фарбою. І один з таких «подвигів» вдався - 30 червня 2009 року, в день народження головнокомандуючого УПА Романа Шухевича, член Конгресу українських націоналістів Микола Кохановський відбив Леніну руку і ніс. Тільки до кінця року пам'ятник відреставрували за кошти КПУ. З тих пір біля фігури вождя світового пролетаріату чергує цілодобова охорона. А в різні національні свята її підсилюють наряди міліції.
Були люди у формі і вчора. Однак на запитання кореспондента ForUm'у відповідати геть відмовилися. Лише один охоронець з вусами і густим амбре перегару кинув нам у слід, мовляв, наша країна - країна ідіотів: «Твоя «незалежна» гірше за Латинську Америку. Ось і трапляються подібні інциденти». На запитання, чи уцілів би монумент без захисту, чоловік послав нас... дізнатися про це у націоналістів.
«Ленін завжди живий! - проголошує пенсіонерка, прогулюючись неспішним кроком по бульвару. - Його хотіли знищити, а він все одно стоїть!». Втім, пожертвувати пару гривень на охорону пам'ятника вона відмовилася.
«З одного боку - це історія. З іншого, якщо пам'ятник вносить розкол у суспільство, можна його перемістити в інше місце, створити якесь архітектурне «гетто», - вважає киянка Наталя Коломієць.
Пам'ятник Мануїльському
«Його час минув - треба замінити кимось більш гідним»
Монумент Дмитру Мануїльському на 20 років молодший за пам'ятник Іллічу. Він стоїть на перетині вулиць Липська й Інститутська, зроблений у вигляді бронзової фігури, що стоїть на постаменті з граніту, висота - 5,1 м.
Більшість молоді не змогла відповісти - кому ж цей пам'ятник. Ще не прочитали на ньому напис: «Видатний діяч Комуністичної партії Радянської держави і міжнародного комуністичного руху». Втім, і після цього нічого проти нього не мають.
«Мені він не заважає - хай стоїть», - каже студент Владислав Галицький.
«Це глава Раднаркому, - не замислюючись, випалив киянин середніх років Олександр. - Чи потрібен він? Якщо в Італії є пам'ятник Беніто Муссоліні, чому б у Києві не залишити Мануїльського? Я вважаю, що історичні пам'ятки треба зберігати. Не всі, звичайно. Якщо, наприклад, монументів Леніна дуже багато, то залишити можна тільки один».
Старше покоління пам'ятає гріхи Мануїльського, і за це його дуже не любить. Йому не забули переслідування і цькування української інтелігенції: письменників Олександра Довженка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Максима Рильського та інших.
«Це Мануїльський - заступник голови Ради Міністрів УРСР, - відразу розпізнав пам'ятник пенсіонер Григорій Іванович у класичному капелюсі й довгому плащі, а ля детектив. - Цей монумент не потрібен Києву. Тому що його час минув. Усі радянські пам'ятники треба прибрати - поставити десь за містом. Хто хоче - приїжджай і дивись». На запитання, кого б він хотів бачити на його місці, він відповів, що поки такої честі ніхто не заслужив.
Колоритний 90-річний Василь Задоянний в австро-угорському картузі, на запитання «кому цей пам'ятник?» досить детально виклав мені біографію Мануїльського.
«У жодному разі не можна залишати цей пам'ятник, - категорично заявив пенсіонер. - В Україні має бути віддана пам'ять тим політичним діячам, господарникам або вченим, які робили все для зміцнення країни і благополуччя людей. Наприклад, таким, як Пилип Орлик. Також потрібно повернути повалені пам'ятники. Взяти хоча б того ж козака Іскру, що стояв на місці нинішньої гармати біля метро «Арсенальна».
Монумент Щорсу і коню
«Під кожен режим пам'ятників не наставиш»
Монумент Миколі Щорсу споруджено у 1954 році на бульварі Тараса Шевченка, на місці демонтованого пам'ятника графу Бобринському, ініціатору спорудження в Києві залізниці.
Особистість Щорса, вихідця з Чернігівщини, дуже суперечлива. Багато істориків схильні вважати, що йому приписав низку подвигів сам Сталін, щоб підтвердити міць радянської влади в Україні. Насправді ж, він нічого героїчного не зробив. Схиляє до цієї думки і вік полководця - вже у 24 роки його вбили пострілом у потилицю невідомі. При цьому, поглянувши на пам'ятник Щорсу, мало хто з киян зрозуміє, що помер Щорс зовсім молодим. Образ суворого чоловіка з густою бородою і вусами, який йому приписують, швидше за все, і є частина плану, який затіяв Генералісимус. Принаймні, у свідомість українців Микола Олександрович вписався як борець за владу Рад.
«Я вважаю, що трощити історію не слід, - вважає таксист Микола, який припаркував свій «Ланос» якраз біля коня Щорса. - Раз поставили - нехай стоїть. Місця усім вистачить, він нікому не заважає. Тоді був один час, сьогодні інший. Хто знає, що чекає нас завтра. Не будеш же постійно, під кожен режим, міняти пам'ятники. Не наставиш. Народ, якщо чесно, думає зовсім про інше - як прожити, а чи стоїть пам'ятник - для нього це питання десяте».
«Чесно? Не пам'ятаю я, хто це. Щодня проходжу повз нього на роботу, але ніколи не замислювалася, - збентежилася дівчина Ангеліна, в діловому костюмі. - Але він потрібен, нехай хоч щось у нас залишиться в пам'яті. Історію ж можна трактувати по-різному. Нехай сьогодні його хтось вважає ворогом народу, але ще живі сотні людей, для яких він герой. Він нікому не заважає, симпатичний пам'ятник - прикраса міста, стоїть в хорошому місці. Значить - заслужив».
«Це Щорс - герой громадянської війни, - пізнає наш пам'ятник краще за місцевих турист з Білорусі Сяргей. - Це наша спільна історія, не можна її розділяти на нашу і вашу. І Щорс - наш спільний герой, потрібно його вшановувати».
«Щорс - відстій, а от кінь гарний. Треба людину звалити, а тварину залишити», - пропонує студент Микола Романюк.
До речі, на честь Щорса ще названо і одну зі столичних вулиць.
Бюст Іванову
«Не велика честь для клерка?»
Зізнатися чесно, все життя ходжу біля цього пам'ятника - спочатку в садок, потім в університет, але ніколи не знав, чий це постамент. Втім, як і багато молоді. Зате місцеві жителі, які старші, пишаються таким монументальним сусідом. П'ятиметровий бронзовий красень тут оселився у 1976 році. Прямо на перетині вулиць Суворова та Іванова.
Андрій Іванов - радянський партійний діяч, очолював у Києві більшовицьку групу на заводі «Арсенал». Один з керівників Січневого збройного повстання у 1918 році. Похований у Києві в Радянському парку.
«Не велика честь для однієї людини? - задається питанням киянин Андрій Соколов. - Мало того, що іменем якогось клерка названо вулицю, так йому ще й споруджено пам'ятник», - обурюється він.
«Це історична особистість - її треба зберегти. Він за людей, за свободу боровся. І потім, якщо його забрати, кого на його місце поставити?»- дивується пенсіонерка Катерина Гопанюк.
Монумент учасникам Січневого повстання
Кому пам'ятник, а кому скейт-парк
Бронзову чотириметрову фігуру робітника відкрили в Маріїнському парку (тоді Радянському) у 1967 році, через багато років після січневих подій. На монументі напис - «Вічна слава учасникам Січневого збройного повстання 1918 року в Києві, загиблим у боротьбі за Владу Рад». Поруч розташована могила вищезгаданого Андрія Іванова.
«Ми не знаємо хто це, вперше в Києві. Напевно, якимось героям, якоїсь війни. Пам'ятник гарний, тому потрібен, - міркують студентки з Вінниці Наталя Григораш та Оксана Зименко, одягнені в строкаті наряди. - Кому б ми поставили пам'ятник? Напевно, всі хто заслужив, вже мають пам'ятники».
«Чесно кажучи, не знаємо хто це. Чи потрібен він? Думаємо так. Історична пам'ять. Та й потім - є де на скейті покататися», - зізнаються школярі Костя і Петро.
Монумент чекістам - бійцям Революції
«Пам'ятники, до яких ніхто не приходить - не потрібні»
Мабуть, виконуючи указ щодо насичення Києва радянськими символами, пам'ятник чекістам спорудили того ж року, що й учасникам січневого повстання - у 1967. Він розташований на Либідській площі (тоді - пл. Дзержинського) і являє собою прямокутну вертикальну брилу з червоного граніту, з висіченими на ній обличчями. Напис внизу говорить: «Мужнім чекістам, бійцям революції, вірним синам Батьківщини, полеглим в боях за владу Рад, пам'ять і вдячність народна». Цікаво, що більшість букв цього напису давно відірвали, і, мабуть, здали на металобрухт.
«Де це бачено, щоб посеред міста стояв пам'ятник убивцям?! - обурюється киянин Олексій Федорович. - Це все одно, якби в Берліні стояв пам'ятник Гітлеру».
«Мені вони абсолютно не заважають. Нехай собі будуть. Чекісти? Ну й що? Хто винищував невинних людей, а хто ні - не всі ж вони там такі були. І потім - армія - є армія, - не погоджується пенсіонерка Наталія Володимирівна.
«Ви знаєте, я тут років 20 живу, а біля пам'ятника так жодного разу і не побувала. Мені здається, що пам'ятники, до яких ніхто не приходить, не шанує - не потрібні. Їх потрібно прибирати», - вважає жінка бальзаківського віку.
«Я думаю, цей пам'ятник не потрібен, треба вже щось нове ставити, - переконана студентка Юлія Кривошея. - А то камінь без діла стоїть, хоч би хто приїхав на весілля пофоткатися. Треба знайти цим брилам більш гідне застосування. А на їхньому місці поставити, наприклад, Тараса Шевченка - його ніколи не буває багато».
Пам'ятник під Аркою Дружби народів
«Поки живі люди тієї епохи, пам'ятник потрібно берегти»
У 1982 році у Хрещатому (тоді Піонерському) парку відкрили «Арку дружби народів», зведену до 60-річчя заснування СРСР. Скульптурна композиція складається з трьох елементів: арки у вигляді веселки, бронзової скульптури двох трудящих і гранітної скульптури, що зображає сцену Переяславської ради. За задумом авторів, пам'ятник повинен символізувати єднання братніх народів: українців і росіян. Однак, після розпаду Радянського Союзу, в народі арку стали називати «ярмом».
«Ми ж раніше були однією державою. В Україні багато людей приїхали з Росії, тому я вважаю, що пам'ятник потрібно зберегти, - вважає туристка з міста Надим (РФ) Любов Кочнєва. - Принаймні, до тих пір, поки ці люди живі. На це місце приходять - дивляться. Напевно, подобається. Кожен пам'ятник у собі несе щось своє. І нехай навіть якийсь із них зараз несе в собі щось негативне, але давайте згадаємо, що в дитинстві для старшого покоління він був позитивним».
Вулиці-примари вносять плутанину у життя городян
Окремо хотілося б згадати про вулиці, названі на честь радянських героїв, а потім перейменовані нашими бравими депутатами на честь героїв нашого часу. Усе б нічого, якби перейменування відбулося не лише на папері, а й на самих вулицях - у вигляді нових табличок на будинках. Але, на ділі все відбувається якраз навпаки. Проблеми з правильним визначенням місця виникають у служб таксі, машин швидкої допомоги, туристів (особливо напередодні Євро-12), а також у простих городян.
Для прикладу візьмемо хоча б вулицю Червоноармійську, яку вже багато років тому перейменували у Велику Васильківську. Однак, по сьогоднішній день не знайти жодного будинку з табличкою, на якій зазначено нову назву вулиці. Навіть для нещодавно зведених будівель замовляють покажчики з назвою неіснуючої вулиці. І зрозуміти, чому так відбувається, - не важко. Усі звикли до такої назви і, повісивши назву «Б. Васильківська», підприємці ризикують залишитися без клієнтів, які заблукали в пошуках невідомої їм вулиці.
Ще більш заплутана ситуація на вулиці Комінтерну. Кілька років тому її перейменували у вулицю імені Симона Петлюри. І тепер на одній вулиці є таблички з абсолютно різними назвами. До того ж, для деяких людей ім'я Петлюри - як червона ганчірка для бика. Тому часто бачимо табличку з лайливими словами на адресу людини, на честь якої названо вулицю.
Фото Віктора Ковальчука
Сергій Одаренко,
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
1690
