Лівія: чому саме так?

Обнадійливий початок, жахлива течія і огидний кінець громадянської війни в Лівії залишив масу запитань – що це було?

Найбільш популярна серед версій подій в Лівії – нафтова. Мовляв, Захід схотів забрати лівійську нафту. До початку Лівійської кризи, станом на 16 лютого 2011 року, нафта коштувала 84 долари на біржі у Нью-Йорку і 101 долар в Лондоні за барель.

Протягом півроку під впливом головним чином лівійських подій нафта в на всіх світових біржах коштувала приблизно на 20 доларів дорожче. І це при тому, що світова криза, цунамі в Японії штовхали ціну на нафту зовсім в інший бік.

Світове споживання 2011 рік становитиме близько 32 млрд барелів нафти. Отже, ціна питання за півроку – 20 додаткових доларів на кожному з 16 млрд барелів, або 320 млрд доларів для світової економіки. США і ЄС споживають разом приблизно половину – отже їхні прямі втрати від підняття цін на нафту після подій у Лівії становлять близько 160 млрд доларів. А ще є ціни на газ, суттєво прив‘язані у Європі до цін на нафту. Втрати ЄС від підвищення цін на газ за довгостроковими контрактами становили ще близько 70 млрд доларів за півроку. Назагал виходять втрати західних країн на 230 млрд доларів.

Зрозуміло, що ніяка Лівія їм цього не компенсує. Тому що це кінцева ціна всієї лівійської нафти, видобутої за 5-6 років. Це не рахуючи собівартості, а також того, що до передвоєнного рівня видобутку Лівії (на рівні 1,6 млн барелів на день) цій країні ще навіть не місяці, а пару років, і то, якщо не буде чергового загострення.

При цьому немає жодних шансів, що новий лівійський уряд, яким би він не був профранцузьким і проамериканським, роздаватиме задарма нафту європейцям і американцям. Чистий річний «навар» американських і європейських компаній, які швидше за все потіснять інших у Лівії, буде на добрий порядок менше за багато років.

Отже, якщо не нафта (точніше, не тільки нафта) то що?

Захід міг спокуситися на колосальні валютні ресурси, зібрані Каддафі. За деякими даними, вони становлять до 200 млрд доларів. Але й тут просто так ці гроші ніхто не конфіскує. Їх буде передано новому керівництву Лівії, яке пустить їх на відбудову, з чого цілком можуть виграти західні компанії. Але й цей виграш вимірюватиметься максимум десятком мільярдів за кілька років.

Залишається, як це не парадоксально звучить для скептиків, ще один мотив – цінності Заходу.

Лівійський конфлікт – значною мірою «війна престижу». Треба було бачити, з якою неохотою західні країни ухвалювали рішення про операцію. Більшість країн НАТО фактично ніяк не брали участь в операції. Проте, відступати було нікуди: Захід не міг дати так просто захлинутися «арабській весні». Якби він це проковтнув, інші анти західні режими вели б себе ще більш жорстко у внутрішній політиці.

Після картинок із бомбардуваннями лівійських міст авіацією Каддафі Захід просто не міг по-старому вести з ним справи. Це означало б для Заходу втертися після плювка в обличчя від місцевого царька.

А вести справи треба, хоча б з огляду на сусідство і ту ж нафту.

Якщо переглядати заяви лідерів Заходу тих часів, складається враження, що західні країни до останнього розраховували на перемогу повстанців, не бажаючи втягуватися у війну. І почали діяти лише тоді, коли справи у повстанців пішли кепсько, а Каддафі пообіцяв провести штурм Бенгазі.

До речі, ця ж проблема престижу зумовила і російську реакцію на лівійські події, яка полягала у фактичній підтримці резолюції Ради Безпеки ООН, яка санкціонувала операцію.

Після колапсу, як здавалося, не менш міцних, ніж лівійський, єгипетського і туніського режимів, Москва розцінила заворушення в арабському світі як нездоланну хвилю, протистояти якій – собі дорожче.

Навіть Володимир Жириновський через тиждень після початку повстання 22 лютого заявив: «Зміни неминучі. В арабському світі і на Близькому Сході – справжня революція. Ситуація змінилася, і люди не хочуть жити так, як жили 10, 20, 30 років тому… Задумайтеся про майбутнє своєї держави. Відмовтеся від марних спроб придушити народну волю», – звернувся Жириновський до Каддафі, попутно запропонувавши йому притулок у Росії.

Очевидно, просто не було враховано, що спинити революційний рух у невеликій 6-ти мільйонній, розділеній на клани країні легше, ніж, приміром, у 80-ти мільйонному Єгипті. Тим більше, якщо мати колосальні гроші, на які можна найняти півАфрики.

Нафта і валютні резерви Каддафі – далеко не вся правда у цьому конфлікті. Лівія володіє близько 3% запасів нафти у світі, що чимало, але значно менше, ніж, приміром, другі за величиною у світі венесуельські поклади нафти (15% світових запасів). Але Уго Чавеса ніхто так і не бомбить. Може, тому що він теж не бомбить свою опозицію?

Не кажучи вже про те, щоб бомбити Норвегію, яка постачає в ЄС 18% його газових поставок за «кусючими» цінами.

Водночас, ймовірно, Лівію «підвели» розміри. Країна, втричі більша за Україну своїми пустельними територіями, має заледве 6,5 млн населення. Питання повалення єгипетського президента Хосні Мубарака на Заході навіть не стояло, вочевидь, не лише тому, що в Єгипті стріляли в маніфестантів, а не бомбили їх, а тому, що Єгипет – це 80 млн населення. В Алжирі – 35, у Сирії – 21. Лівія тут «слабка ланка».

Що стосується самого Муаммара Каддафі, то його, судячи з усього, підвела крайня концентрація влади. За 42 роки сприйняття реальності у всевладного правителя, оточеного «підданими», вочевидь. дещо притупилося. Поблизу лідера Джамахірії не виявилося людини, яка могла б йому пояснити, як у світі (насамперед на Заході) буде розцінено стрілянину по опозиції з гармат і літаків та оголошена ним «чистка будинку за будинком» з метою «знищити пацюків».

Право на великі помилки і великі дурощі мають лише великі нації, та й то до часу.

Події в Тунісі і Єгипті деякі журналісти назвали «революціями Фейсбуку», натякаючи на роль соціальних мереж в організації протестів. Хоча арабські телеканали «Аль-Джазіра» та «Аль-Арабія» зіграли в реальній мобілізації протестуючих куди більшу роль.

Доречніше буде назвати повстання в Лівії «революцією мобілок з відеокамерами»…

Півтора місяці трансляцій на арабських телеканалах та «ютуб» результатів бомбардувань та обстрілів міст лівійськими як ніщо інше сприяли мобілізації проти Каддафі міжнародної спільноти, включно з Лігою арабських держав. Каддафі, судячи з усього, зрозумів роль пропаганди у своїх проблемах, але було вже пізно.

Теорія матеріального детермінізму всіх і вся поставлена в глухий кут тим фактом, що Лівія – одна з найбагатших країн Африки. Що цим лівійцям було треба – питають численні журналісти з Росії, і перелічують, іноді перебільшуючи, соціальні досягнення Джамахірії.

Якщо людям треба тільки їсти, то чого цим повстанцям не вистачало, що вони ще й підставлялися під кулі і снаряди? Не інакше як всесвітня змова.

Хоча насправді арабські народи переростають свої традиційні архаїчні державні структури і стають досить динамічними країнами, де думка суспільства важить більше, ніж учора.

У величезній за територією пустель Лівії (майже в три рази більшої за Україну) в 1964 році проживало 1,6 мільйонів людей, у 1986 – 3,6, а зараз – 6,5 мільйонів. Вік майже половини населення Лівії – до 15 років.

По суті, це країна молоді і підлітків. А революції, як відомо, справа молодих, іноді навіть «гаврошів».

Цікаво, що спецпредставник президента Росії Медведєва по Африці сенатор Михайло Маргелов заявив, що «в початку лівійських подій не було якоїсь визначальної ролі країн Заходу».

Можна припустити, що якби Лівія була розташована подалі від Європи – десь на пару тисяч кілометрів південніше, та в неї не було б нафти й багатомільярдних резервів за кордоном, навряд чи до подій там проявили б такий інтерес.

Однак, матеріалізм – це лише частина багатогранної правди. Він іноді може ставити питання, але не завжди дає на них правильну відповідь.

Це – спроба побіжного аналізу. А ще є підсумок. Головний урок лівійських подій для України має полягати в чіткому усвідомленні того, у який гріх і біду влада може завести народ своєю несправедливістю.