Колективний Нерон

Історія знає досить прикладів коли уряди намагаються посіяти ворожнечу і сепаратизм у сусідніх або важливих для них країнах. А щоб знайти випадки, коли влада сіяла ворожнечу і намагалася посварити між собою громадян своєї ж країни, ще потрібно пошарудіти в архівах.

Як виявляється, такі випадки все ж були в багатостраждальній світовій історії.

У ніч з 18 на 19 липня 64 року н.е. згоріла тодішня «столиця світу» – Рим. Як повідомляють античні історики, його підпалимв сам імператор, чи то щоб розвеселитися, чи щоб побачити муки великої кількості людей, чи задля того, щоб створити декорації.

За пожежею він спостерігав з безпечної відстані, одягнений в театральний костюм, грав на лірі і декламував поему про загибель Трої.

Як пише римський історик Гай Светоній Транквіл, Нерон «ні до народу, ні до самих стін Вітчизни не знав жалості».

Після дій влади нарпередодні Дня Перемоги не може не виникнути підозра, що від повторення Римської пожежі Україну поки рятує виключно те, що більшість споруд у країні належить депутатам і міністрам.

Комусь аналогія з Нероном здається натягнутою? Тоді вчитуйтесь:

· «Нерон розділив на загони, тих, хто йому плескають. За командою з понад 5 тисяч найманців одні плескали, немов шаруділи. Інші – «жолобками», ще інші – складаючи руки «цеглинками». Багатьох він відзначав друзями чи ворогами в залежності від того, щедро чи скупо вони йому аплодували» (Нічого не нагадує?).

· «Один з його банкетів обійшовся у мільйон сестерцій, а з рожевою водою ще дорожче» (Якби Нерон взнав, скільки коштує гоп-ца-дрі-ца-гоп-ца-ца українських олігархів та їхньої обслуги, він міг би луснути від заздрощів).

· «Даючи доручення про здирства він промовляв: «А що мені потрібно, ти знаєш» і «Будемо діяти так, щоб ні в кого нічого не залишилося» (Так нині «представники від Партії регіонів дуже поспішають збирати данину з усього бізнесу).

· «Він заборонив пурпур і сам підіслав з пурпурною фарбою до лавочників, а потім відібрав у лавочників їхні лавки» (Поміняв, так би мовити, їм форму декларації).

· Як пише Светоній, «серед усього цього особливо дивною і примітною була та байдужість, з якою він сприймав нарікання і прокльони простих громадян» (списано немов із Голованівського лісу).

· «У розпач голоду він прислав з Олександрії корабель з піском» (У розпач кризи, коли в країні без ліків умирають люди, влада витратила понад 100 мільярдів гривень на Євро-2012).

· Нерон переслідував християн (Влада почала рейдерське захоплення храмів «неканонічних православних» (тобто не затверджених у КДБ).

· «Від декого я чув, ніби він був твердо переконаний, що немає на світі людини хоч в чому-небудь чистої, і що люди лише таять і вправно приховують свої вади: тому тим, хто зізнавався йому у розпусті, він прощав і всі інші гріхи» (Ще рано для аналогій? А відео з депутатами і бізнесменами не горить).

· А ось як усе скінчилося: «Тим часом прийшли вісті, що збунтувалися й інші війська. Дізнавшись про це під час бенкету, він порвав донесення, а сам став просити преторианских трибунів і центуріонів супроводжувати його у втечі. Але ті чи то ухилялися, або прямо відмовлялися, а один навіть вигукнув: «Чи так уже сумна смерть?» Тоді він почав міркувати, чи не піти йому прохачем, чи не вийти йому в чорному вбранні до народу, щоб з трибуни в гірких сльозах молити прощення за все, що було, а якщо упросити не вдасться, то випросити собі хоча б намісництво над Єгиптом. Готову промову про це знайшли потім в його скриньці; утримав його, мабуть, страх, що його розтерзають раніше, ніж він дійде форуму. Він схлипував і весь час повторював: «Який артист гине!» (Можливо, саме тому влада планомірно знищує армію?)

Чим далі, тим більша ймовірність, що в нашого всепрощаючого народу прощання з режимом відбуватиметься в стилі Коліївщини.

Тим часом провокація з червоними прапорами до Дня Перемоги явно вдалася. Вона була змайстрована так, що просто не могла не вдатися.

Місяць розпалювання теми у ЗМІ, найбільше – на телеканалі голови СБУ. Ще звезені попри заборону суду провокатори – і справу зроблено.

Адже більшість громадян України є прямими родичами й нащадками учасників Другої світової війни з радянського боку. Часто навіть на Західній Україні частина сімей була в УПА, а частина – в Радянській армії. Водночас, абсолютна більшість громадян є родичами й нащадками жертв злочинів, здійснених під червоними прапорами. У Росії нині 24% населення пам‘ятають своїх репресованих родичів. А скільки не пам’ятають? В України, разом із жертвами Голодоморів, цифра нащадків постраждалих від злочинів, здійснених під червоним прапором, сягає, напевно, 80-90% (крім, хіба що, нащадків недавніх прибульців, предки яких також могли постраждати раніше, у себе на батьківщині).

У таких умовах розкол проходить всередині голови – за принципом – хто що більше зумів запам’ятати, у той час як пам’ятати дозволялося тільки вибірково. Хтось більше запам’ятав слова шкільного вчителя, хтось свого діда, а комусь загиблий на війні батько чи дід уже нічого не міг розказати.

В умовах одночасної і травматичності, і героїчності історії для 90% населення країни вкидати тему червоних прапорів – є не чим іншим, як ганебним провокаторством, цинічною політтехнологією, спрямованою на розкол і розшматування країни. Мовляв, якщо влада за прапори, і їх вивісить більшість країни, то нас (владу) підтримує більшість країни. Усе це – з тієї ж теми, що й малювання нинішніми можновладцями карт розшматованої України на виборах 2004 року. Мовляв, якщо не виберете мене, спалю країну.

Тим часом, у попередні роки, ветерани безперешкодно ходили з тими прапорами, з якими вони хотіли.

Тим часом громадяни і просто провокатори б‘ються за різнокольорові прапори. Решта з цікавістю спостерігає і мимоволі забуває про пенсії, про офшори, автомобілі, мільйонні вілли в Європі.

Найправдивіше ідею описав голова Донецької ОДА Близнюк («Народ може і без їжі, головне щоб він довіряв владі») і «дирижер» Верховної Ради Михайло Чечетов («Коли ветерани побачать червоні прапори, для них це буде кращою таблеткою, ніж може навіть і ліки»).

Тож, усе менше ветеранів, і все більше фальші. Їм так і не дають схаменутися. Прапор, під яким вони справді воювали і під яким режим убивав їхніх рідних – це їхній «ідеал». Мовляв, а життя ваше, хлопці, нічого не варте, на тлі наших «Мерседесів».

Між тим, найкращим подарунком ветеранам, і живим, і загиблим, було б припинення обкрадання їхньої землі, за яку вони віддали життя, припинити окрадати їхніх дітей, онуків і правнуків.

Справжній патріотизм влади міг би початися з того, щоб припинити жерти цю країну. Бо це саме робив і Адольф Гітлер.

Олександр Палій