Недавно прочитав в Інтернеті про те, що в Донецьку на першотравневі свята кілограм молодої української картоплі «потягнув» аж на 50 грн. за кілограм, тоді як всього пару років тому вартість цього традиційного, звичного всім продукту, складала лише 5 гривень за кіло. Тобто, буквально вдесятеро менше, ніж тепер.
На превеликий жаль, цей факт (як і безліч інших) свідчить про те, що сьогодні з українською економікою далеко не все так благополучно, як хотілося б. І для того, щоб хоч якось відвернути увагу народу від цієї нещасної, багатостраждальної теми, в ефір все частіше вкидаються різні ідеологічні контраверсії. Одним з таких «рятівних кругів» стала тема червоного прапора під час святкування Дня Перемоги.
Прапор Перемоги… Далеко не справжній, зовсім не той, що був на Рейхстагу - з нього було зроблено декілька копій. Але, однак, це символ. Справді символ. Хоча після розвалу Радянського Союзу, Росія, наприклад, вибрала для себе символом імперський прапор, а Україна - прапор народної республіки. Так невже ж червоний прапор - це єдине, що об'єднувало нас, сьогодні вже колишні радянські республіки?
Абсолютно очевидно, що ні, а значить, дозвіл на використання радянської символіки в день святкування 9 травня - перебір. Так само як і аргументація того, що це буде приємно ветеранам, які билися в роки Великої Вітчизняної війни під червоним прапором. Що в цьому хорошого - мені, на жаль, незрозуміло.
Мені здається, достатньо було б обійтися лише прапором Перемоги, без всякої реклами, яка сьогодні приємна і на руку лише КПУ. Тим більше, всі ми прекрасно розуміємо, що теперішні комуністи разюче відрізняються від тих, що були за радянських часів. Теперішні комуністи - всього лише політичні діячі, що спекулюють на ностальгії людей старшого покоління, а тодішні, загалом, цілком і повністю самі були захоплені, «хворі» на свою ідеологію.
Ще декілька слів напередодні Дня Перемоги мені хотілося сказати з приводу «пам'ятної» заяви російського прем'єра Володимира Путіна про роль України і українців у Великій Вітчизняній війні.
Тоді, коли її було зроблено, обуренню українців, а особливо представників багаточисельних українських політичних партій, не було межі. Мені, історику, теж було не дуже зрозуміло, що мав на увазі російський лідер, оскільки заява ця була зроблена без якої-небудь аргументації, наскільки я пам'ятаю, і - головне, абсолютно не відповідала дійсності. Можливо, пан Путін цими своїми словами просто хотів зробити приємне своїм співвітчизникам. Не знаю.
Свого часу, коли Україна виявилася повністю окупована, а ворог дійшов до Головного кавказького хребта, Волги і Сталінграда, фронт тримала саме Росія, яка дійсно вистояла, оскільки надія залишалася лише на неї. Але - вистояла Росія, а не режим, який у 1941 році, опинившись віч-на-віч з німецьким нацизмом, програв! Свідоцтво тому - величезна кількість радянських людей (за 1,5 роки 5,5 млн. чоловік), узятих німцями в полон.
Усі вони опинилися в полоні не випадково, не в результаті якогось раптового нападу, а тому, що не хотіли боротися із зовнішнім ворогом. Причина цьому проста - власний внутрішній ворог, що «подарував» своєму народові розкуркулення, Голодомор, великий кривавий терор і депортації. Звичайно, люди не хотіли боротися.
Лише після того, як стало відомо, що перші 5,5 мільйонів військовополонених померли в німецьких таборах з голоду (із самого початку німці ще не зіткнулися з проблемою трудових ресурсів і тотальної мобілізації), а не від того, що табори, в які вони потрапили, були «таборами смерті», радянські люди прийшли до висновку, що сталінський режим - їхній єдиний порятунок. Тоді ніхто не знав про існування плану «Остом», про те, що вся територія повинна підлягати або германізації, або депортації населення, або прямому знищенню, щоб Велика Німеччина створювалася від Балтійського моря до Чорного.
Тоді ця війна стала Вітчизняною для всіх, саме тоді в ній стався перелом. І тут як приклад доречно пригадати двічі відданий Сталіном наказ - «Ні кроку назад!» з обов'язковою побудовою загороджувальних загонів позаду військ. Якщо у 1941 році солдати бігли не назад, а вперед - задаватися в полон, то під Сталінградом вони вже боролися - і перемогли!
Для Росії, можливо, це, по-справжньому велика перемога, що перетворила СРСР з усіма державами, що зневажалися, в одну з двох наддержав. Але для України - це, насамперед, день Пам'яті… про тих багатьох мільйонів українців, які віддали свої життя за перемогу і мирне небо над головами своїх рідних. Так, День Перемоги - це свято. Зі сльозами на очах... І мені б хотілося, щоб мої співвітчизники про це пам'ятали.
Станіслав Кульчицький
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
