Ті, хто вчився у радянській школі, мабуть, пам'ятають розповіді вчителів про кремлівські вежі з рубіновими зірками. Їх, говорили вчителі, видно здалеку. Яке ж було розчарування автора цих рядків, коли він, приїхавши на Київський вокзал столиці СРСР у тисяча дев'ятсот вісімдесят якомусь році, не побачив ні зірок, ні веж.

Але наш репортаж – не про московські зірки, а про найвищу споруду Києва та України – київську телевізійну вежу. Її, на відміну від зірок Кремля, дійсно видно практично з будь-якої більш-менш відкритої точки Києва та околиць. Та й функції у неї не ідеологічні, а суто утилітарні – забезпечення зображення у наших телевізорах та звуку у радіоприймачах. Але від цього вона не стає менш цікавим об'єктом архітектури.

 
 
ForUm відправився подивитися, як поживає київська телевежа сьогодні, адже наступного року їй виповниться 40 років. Вік нашої високої і стрункої дами, звичайно, поки дуже не поважний, але все ж поваги заслуговує.
 
 
Екскурсію і цікаву розповідь нам забезпечив головний інженер Київської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку і телебачення Микола Якович Приходько.
 
 
Телевежа розташована в історичному місці Києва, на Сирці. Поруч – Бабин Яр, Лук'янівський меморіальний комплекс. Ще до Другої світової війни це була околиця міста, зараз же дві зупинки метро – і ви у центрі.

Телевежа – об'єкт режимний, а тому охороняється. Відзначившись на контрольно-пропускному пункті, заходимо у двір, вірніше, на велику територію з технічними будівлями навколо башти. По дорозі розпитуємо про історію її появи.

Трохи історії

- Звідки раніше велася передача сигналу? - запитуємо у головного інженера.

- Звичайно ж, телебачення у Києві існувало і до 1973 року, коли будівництво вежі було завершене. Передавальний телецентр розташовувався поблизу Хрещатика, на вулиці Малопідвальній. Там теж була телевізійна вежа, але у порівнянні з нинішньою виглядала вона карликом і мала зовсім інший вигляд – трикутної ажурної металевої піраміди з гострими кутами.

Наша телевежа заввишки 380 метрів, але унікальна вона тим, що побудована без єдиного болтового або заклепувального з'єднання. Усі її частини пов'язані між собою за допомогою електрозварювання. Це – найвища суцільнометалева зварна вільностояча вежа, - розповідає Микола Якович.

- А як її зводили, за допомогою вертольота, крана? - цікавимося ми.

- Ні. Вертоліт не було задіяно. Будували методом підрощування – зверху вниз. Починали з середньої частини вежі від позначки, де закінчується ґратчаста частина і починається трубчаста антенна частина.

 
 
 
 
Верхні частини конструкції піднімали на потужних домкратах, під них заводили наступні. Потім до центральної частини вежі приєднали чотири опори і звели їх у посадочні місця фундаменту. Так вишка зросла до 240 метрів. Потім з цієї позначки відбувалося нове підрощування. При цьому частини щогли антен – на фото труби з «голками» – піднімали на своєрідному ліфті, який розміщувався по центру вежі (металевого стовбура, як зараз, не було, його змонтували в останню чергу). Першою піднімали саму верхівку, потім інші частини щогли у спадному порядку.
 
 
 
Заходимо в одну із виробничих будівель поблизу вежі. Тут розміщені передавачі телевізійного сигналу метрового діапазону, це канали 2, 4, 7, 9. Говорячи більш зрозумілою мовою, звідси до антен вишки подається зображення і звук телеканалів: Першого національного, 1+1, Інтер і 2+2. Також тут розміщені передавачі нижнього УКХ діапазону. На них ведуть мовлення на Київ і область канали національного радіо.

Людині, яка не посвячена у тонкощі радіофізики, приміщення з передавачами нагадує бойлерну: в очі кидається велика кількість труб.

 
 
- Насправді це не труби, а фідери, простіше кажучи, спеціальні кабелі, по яких сигнали від вихідних каскадів підсилювача радіосигналу йдуть до антен телевежі, - пояснює Микола Приходько. - Їхні розміри обумовлені великою потужністю сигналу, яка доходить до 50 КВт. Для порівняння: стандартний кип'ятильник має потужність всього 1 КВт.

- А скільки всього електрики споживає телевежа і скільки потужності випромінюють сумарно всі антени на щоглі? - цікавимося технічними подробицями.

- На місяць ми платимо «за світло» близько 560 тис. грн, тобто споживаємо більше півмільйона кВт/год електроенергії. Стандартний будинок споживає всього 100 кВт/год.

Пікове ж навантаження перевищує 500 кВт. Що стосується потужності випромінюваних радіохвиль, то сумарно всі діапазони видають більше 300 кВт, - відповів Микола Якович.

Обладнання у цеху передавачів метрового діапазону модернізувалося за майже 40 років практично все, крім вихідних каскадів підсилювачів високої частоти. Вони, як і раніше, працюють на електронно-вакуумних лампах, як більшість радянських телевізорів. Але тільки лампи ці разів у десять більші за розмірами і разів у сто – за потужністю. Одна тільки нитка розжарювання споживає близько 800 Вт.

- Міняти це обладнання немає ніякого сенсу, адже у 2015 році Україна, відповідно до міжнародних зобов'язань, відключить аналогове ефірне телебачення. Передавачі метрового діапазону тоді стануть практично не потрібні: цифрове телебачення транслюється переважно у дециметровому діапазоні, - пояснив головний інженер.

І ось по асфальтовій доріжці ми наближаємося до «цвяха програми» – телевежі. Звертає на себе увагу галерея, що веде від будинку з передавачами до входу у вежу. Вона являє собою металевий навіс метра три завширшки.

- Галерея – це міра безпеки. Коли на вулиці ожеледиця, зледеніння, ходити біля вежі можна тільки під навісом, оскільки з висоти падають шматки льоду, - пояснив призначення галереї Приходько.

Біля входу у вежу ще один пост охорони. Далі – коридор і ліфт.

 
 
На вигляд ліфт, як у звичайній дев'ятиповерхівці. Відмінність у тому, що його стіни не обписані «наскальним живописом», а ще – у швидкості руху. Ліфт рухається значно швидше звичайного, зі швидкістю 4 м/сек. Сідаємо у ліфт і менш ніж через хвилину ми на висоті 200 метрів, на другому ярусі вежі. Виходимо на майданчик, у вухах шум через перепад атмосферного тиску і швидкісний підйом. Тут зупинка іншого ліфту, який піднімається ще вище – майже на 320 метрів. Далі – неможливо, бо стовбур вежі стає занадто вузьким.

Є на вежі і сходи, розбиті для безпеки на секції по 7-8 метрів заввишки. Якщо ліфт ламається, працівники телевежі змушені підніматися на роботу ними. «І такі випадки, - запевняє Микола Якович, - були не раз».

 
 
Круглий зал розділений на сектори, на зразок стадіону, тільки всі сектори однакової форми. Підходимо до вікна, дивимося вдалину, вниз і переконуємося у влучності висловлювання, що Київ – величезне село.
 
 
 
Не в образу киянам, але з висоти місто здається не таким уже і великим. До Троєщини і Борщагівки рукою подати, а Майдан і Поділ і зовсім поруч. Будівля телецентру на вул. Мельникова, у народі «Олівець», здається будиночком, зібраним із дитячого конструктора.
 
 
 
Та що говорити про Київ, якщо дамбу ГЕС у Вишгороді видно, як на долоні.

Однак від захоплень переходимо до справи.

На другому ярусі вежі працюють люди на «найвищих» у прямому сенсі слова в Україні посадах. Їхні робочі місця підносяться над столицею на дві сотні метрів.

Ярус складається із двох поверхів. Тут розташований цілий комплекс апаратури: передавачі аналогових і цифрових телеканалів, радіопередавачі верхнього УКХ діапазону та інше обладнання. В окремій кімнаті біля основи телевежі розташована апаратна – Центр контролю та управління радіо і телебаченням. Це мозковий центр телевежі і концерну РРТ у цілому. Сюди стікаються всі вхідні та вихідні сигнали телерадіокомпаній, здійснюється розподіл сигналів і цілодобовий контроль їхньої якості. Крім того, за допомогою цієї апаратної тележурналісти здійснюють перегін, тобто передачу відеоматеріалів як до Києва, так і зі столиці в інші міста і країни.

 
 
«Взагалі, вежа – як Ноїв ковчег. У тому сенсі, що на ній багато всякого обладнання. Адже телевежа становить інтерес з точки зору передачі сигналу на частоті ультракоротких хвиль і вище. Ці частоти поширюються прямолінійно, тільки у межах прямої видимості. Тобто чим вища антена, тим далі йде сигнал від неї і більше радіус зв'язку. Крім теле- і радіомовлення, з вежі здійснюється прийом-передача сигналів радіорелейних ліній (величезні «прожектори» без скла – це і є антени радіорелейного зв'язку). Також вежа забезпечує міліцейський і митний зв'язок, Київенерго, ДАІ та багатьох інших відомств. Користувалися її послугами навіть таксисти. З телевежі здійснюється і передача даних бездротового Інтернету. А ось антен мобільних операторів немає – для них величезна висота не потрібна», - розповідає Микола Якович.
 
 
Висота антен вежі забезпечує передачу якісного телесигналу на віддаленні до 90 кілометрів (це для трьох 50-кіловатних передавачів метрового діапазону). Цікаво, що безпосередньо під телевежею розташована так звана мертва зона, прямий сигнал туди не потрапляє, тільки відбиті, і щоб «подивитися телевізор», потрібно шукати місце, де антена «зловить» сигнал. Загалом, виходить майже як у приказці – «швець без чобіт».
 
 
Вежа, як і будь-яка будівля, потребує догляду та ремонту. Раз на 5 років її фарбують «з голови до ніг». Роблять це промислові альпіністи. Причому на щоглі, де антени, фарбування здійснюють тільки вночі, оскільки для цього потрібно їх відключати. Двічі на рік, як правило – в останній понеділок травня і серпня, на телевежі проходять загальні профілактичні роботи. Вони тривають з п'ятої ранку до другої дня.

«Проте всім не догодиш. Після кожного відключення на профілактику ми отримуємо багато дзвінків глядачів, які просять змінити час відключення, бо вони у цей час звикли дивитися телевізор», - сміється Микола Якович. Раз на п'ять років телевежа проходить і технічне обстеження.

Кияни знають, як ошатно виглядає телевежа вночі, коли на ній включене підсвічування. Однак такою красою жителів Києва балують не часто. Запитуємо, чому.

- Справді, на вежі система освітлення складається більш ніж із сотні прожекторів. Уся вона у робочому стані. Однак святкове підсвічування – справа дорога. Прожектори споживають понад 200 кВт потужності. Ми колись пропонували місту взяти на себе витрати з утримання ілюмінації, але відповіді не отримали. До речі, колись давно на верхівку вежі у свята піднімали державний прапор. Зараз це вже неможливо через велику кількість антен і цілодобову роботу передавачів, - відповідає Приходько.

Від розмови про естетичні нюанси переходимо до прозаїчних, але не менш цікавих. На 200-метровій висоті є санвузол. Як на таку висоту подають воду?

- Ніхто раніше цього не питав, - трохи здивувався запитанню Микола Якович, - хоча питання важливе. Вода подається під тиском понад 20 атмосфер (для порівняння: у шині автомобіля всього 2 атмосфери) у величезний бак, а вже звідти надходить у крани і бачки. А також опускається по трубах у нижній зал на висоту 80 метрів. Там стоїть редуктор, що зменшує тиск: адже не подаси у кран воду під тиском 12 атмосфер, - роз'яснив він.

Головний інженер розповів ще кілька цікавих подробиць. Виявляється, при сильному вітрі верхівка телевежі розгойдується з боку в бік, відхиляючись до 3 метрів від повздовжньої осі, хитавиця трошки відчувається навіть у верхньому ярусі. А от блискавки не становлять для вежі ніякої небезпеки, адже вона влаштована так, що грозовий розряд, потрапляючи у щоглу, стікає по ній у землю.

Ми не випадково на початку нашого репортажу згадали про Москву. Бо, завершуючи екскурсію, Микола Якович розвінчав два міфи, пов'язаних з Білокам'яною.

Українська Вікіпедія стверджує, що спочатку київська телевежа проектувалася для Москви і мала проектну висоту 500 метрів, однак проект забракували і відправили до Києва, зменшивши висоту до 380 метрів.

- Це напівправда, - стверджує Приходько. - Дійсно, ескізний проект українських конструкторів брав участь у конкурсі проектів на будівництво Останкінської телевежі, але не виграв. А неправда у тому, що висотність занизили з політичних міркувань. Гнатися за висотою у півкілометра у Києві не було сенсу, адже місце, де стоїть наша вежа – це пагорб, який безкоштовно піднімає телевежу на багато десятків метрів над Дніпром і взагалі над місцевістю навколо столиці. Тому вона спочатку і проектувалася на теперішні 380 метрів, але напрацювання конкурсного проекту, звичайно ж, використовувалися.

Суть другого міфу у тому, що на київській телевежі мав бути розміщений ресторан, як у Москві на Останкінській вежі.

- Це не так. В Останкіно ресторан був передбачений проектом. Там існує 7 ліфтів, які обслуговують ресторан та екскурсії, а технічні служби з ресторанним комплексом розділені і користуються іншими ліфтами. Обслуговуючий персонал і відвідувачі ресторану не пересікаються з технічним персоналом вежі. У нас же ліфтів усього два. Як у такому разі евакуювати людей у ​​випадку НП?

Втім, теоретично ресторан можливий і у нас. Адже сучасне обладнання займає набагато менше місця, і на другому ярусі можна знайти вільні площі під невеликий заклад громадського харчування. Але реалізація цієї ідеї обійдеться у десятки мільйонів доларів, оскільки потрібно буде будувати зовнішні підйомники.

На цій пізнавальній ноті ми закінчили екскурсію на найвищу споруду в Україні. Побажаємо нашій телевежі залізного у прямому сенсі слова здоров'я, а її співробітникам – того ж, але у сенсі переносному.

ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

весна/осень
1560 грн.
1963