Роль посла України у ФРН, найпотужнішій і найвпливовішій державі ЄС, не лише почесна й відповідальна, а й також і дуже складна. Особливо в період агресії проти України з боку Росії, щодо якої у Німеччини є особливі сентименти. В ці часи Андрій Мельник сприймає свою дипломатичну службу як своєрідний бій. Бій за інтереси України.

Ми спілкувалися з паном послом напередодні 30-річчя дипломатичних відносин між Україною та ФРН, а також за місяць до 7-ї річниці відомої Мінської зустрічі Нормандської четвірки. Про це, а також про очікування від нового уряду Німеччини після першого місяця його роботи, свої взаємини зі ЗМІ та багато іншого Андрій Мельник розповів у інтерв’ю Укрінформу.

НІМЦІ ДОБРЕ РОЗУМІЮТЬ ХРЕСТОМАТІЙНИЙ ПОСТУЛАТ, ЩО «УКРАЇНА – НЕ РОСІЯ»

- Пане посол, 17 січня виповнюється 30 років з моменту встановлення дипломатичних відносин між нашими країнами. Якщо в кількох фразах підбити підсумок, з чим ми підійшли до цієї дати?

- Якщо зовсім стисло, то, на мою думку, головним результатом є те, що ми не лише раз і назавжди повернулися на політичну мапу світу, а й сприймаємося німецьким суспільством як справді повноцінна незалежна держава, яку все частіше помічають, гучний голос якої все більше чують, і яку реально сприймають. Ми про себе дійсно змогли потужно заявити: політична еліта Німеччини, журналістський бомонд, експерти й насамперед – пересічні німці знають, що існує Україна, яка має свої цілі та впевнено торує свій шлях. Ми можемо цим направду пишатися.

Інше питання, чи завжди дослухаються до нас у Берліні? Найбільшим, як на мене, викликом є, те, що Україну досі не до кінця розуміють, німці подекуди вважають, що ФРН може собі легко дозволити не рахуватися з нашими інтересами як суб’єкта міжнародної політики. Гадаю, що в цьому – наше головне недопрацювання останніх 30 років: ми ще не спромоглися заявити про себе як про велику культурну європейську націю, як впливовий суб’єкт історії. А саме від цього значною мірою залежить і політичне визнання.

Нашій Незалежності трохи більше трьох десятків, але ж у тій же Німеччині ми є давно, понад 100 років тому Україна мала в Берліні свою дипмісію, яка достойно представляла наші інтереси, – до речі, так само за пекельних умов, коли нашу державність намагалася знищити Росія.

Тільки ледачий не говорить сьогодні про культурну дипломатію, але реально ми як держава робимо недостатньо. Та ж Німеччина, якій, погодьтеся, не потрібно рекламувати своїх філософів, письменників, художників, композиторів, витрачає щороку щонайменше – тільки через бюджет МЗС – понад 1 млрд євро на промоцію власної культурної спадщини. Мільярд! Це складає близько 17% всього бюджету відомства. А наші видатки на культурну дипломатію досі ледь дотягують до 0,17%, тобто у відносних цифрах це у сто разів менше. Хоча насправді мало б бути все навпаки.

Поки ми кардинально не змінимо цей стан справ, поки шедеври українських композиторів не стануть невід’ємною частиною репертуару оперних театрів і філармоній у Німеччині та світі, поки німецькі школярі не вивчатимуть наших письменників і поетів, причому як класиків, так і сучасників, допоки нашу історію розглядатимуть крізь призму Росії чи інших колоніальних держав – усі наші справедливі політичні вимоги наражатимуться на таку ж стриману реакцію, як це, на жаль, часто має місце сьогодні. Це дуже взаємопов’язані речі.

Отже, німці нас бачать як самобутню і дійсно незалежну націю і державу, яка викликає інтерес чи захоплення, але лише зараз, дуже повільно починають визнавати українців як повноцінного суб’єкта історії.

- А чи не сприймають нас як об’єкт міжнародної політики в орбіті інтересів Росії? Чи присутнє ще таке сприйняття?

- Рештки такого постколоніального сприйняття України у німецькому суспільстві все одно нерідко проявляються, на жаль. Однак не в тому плані, що ми залежні від Москви, зовсім ні, тут радше навпаки – є дуже чітке розмежування між Україною та Росією. Хрестоматійний постулат Леоніда Кучми, що «Україна – не Росія», німці насправді добре розуміють, причому дуже буквально. І це чудово.

Але мене реально виводить із себе, коли я й досі іноді читаю в німецькій пресі, що «Україна – це пострадянська республіка».

ВОСЬМИРІЧНА ВІЙНА ЗА ДВІ ГОДИНИ ЛЬОТУ ВІД БЕРЛІНА НЕ ЗАТОРКНУЛА ЗА ЖИВЕ НІМЕЦЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

- Але, якщо бути чесними, інтерес до нас останніми роками викликаний здебільшого спочатку Майданом, а потім війною… Ви вже 7 років працюєте в Берліні, як змінюється ставлення німців до нас?

- Ви маєте рацію: дійсно, саме Майдан спричинив якісно новий сплеск інтересу до України з боку німецького суспільства і політичної еліти. І це прекрасно. Цей дух Революції гідності й досі присутній у сприйнятті у ФРН українців – попри всі потоки бруду кремлівської пропаганди, яка займається дискредитацією нашого прагнення до свободи.

Але ви так само, на жаль, маєте рацію і в тому, що останні роки саме розв’язана Москвою війна проти України перебуває тут у центрі уваги громадськості. Ця війна звичайно стала шоковим моментом і холодним душем не лише для українців, але й для німців, хоча цей шок поступово притуплюється, німецька громадськість звикає до цього перманентного стану російсько-української війни. І це насправді жахливо.

Адже саме війна якщо не блокує, то точно гальмує рух України по всіх стратегічних треках справжнього визнання, стримує нас у досягненні головних цілей – членства в НАТО («навряд чи можливо, допоки триває збройний конфлікт») і ЄС (подібна логіка), а також і в розвитку економіки (спробуйте переконати німецьких інвесторів вкладати капітал у державу, якій Путін постійно загрожує новою інтервенцією).

Саме тому ця російська війна має бути якнайшвидше зупинена.

- Що ми робили не так на зовнішньополітичному, зокрема, німецькому треку? Німеччина 8 років каже, що стоїть на нашому боці; Меркель особисто «продавила» в ніч з 11 на 12 лютого 2015 року комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу (подейкують, що це вона після 17 годин перемовин у Мінську заявила, що ніхто з Нормандської четвірки не піде з кімнати, поки документ не буде підписаний), і раптом виявляється, що уряд Меркель, за нашою спиною, блокує отримання нами оборонної зброї від інших країн по каналах НАТО і так далі… Мабуть ми очікували від Берліна занадто багато та намагалися не помічати те, чого не хотіли бачити?

- Ну, по-перше, давайте не будемо драматизувати. Ми весь час дуже емоційно сприймаємо такі новини.

- Але ж зрада…

- Так, у нас будь-який пчих – це одразу ж зрада. І ця людська емоція більш ніж зрозуміла, коли ти покладаєшся на свого друга, довіряєш йому майже сліпо. А потім – бабах! При цьому ти навіть не замислюєшся, що цей друг має свої прагматичні інтереси. І що вони можуть буди діаметрально протилежними до наших.

Це була наша, певною мірою, наївність (і вона, до речі, залишається в багатьох випадках), коли ми вважаємо, що наші партнери за нас усе повирішують, причому в руслі саме українського бачення. Ми делегуємо іншим мандат розрулювати надскладні ситуації. Водночас ми подекуди забуваємо, що маємо справу з однією із найпотужніших держав, яка переслідує власні національні інтереси та має дуже непросту історію, що безпосередньо торкається також і України.

Ініціатива Ангели Меркель, з якою вона виступила 7 років тому, – це була справді подія історичного масштабу. Німеччина сама вирішила зробити це, ніхто ж її не просив…

- А чому Меркель зробила це? Тому що Німеччина відчувала свою відповідальність у Європі як найпотужніша країна?

- Пані ексканцлер відійшла від політичних справ, і я хотів би вірити, що вона про це сама ще напише книгу. Я думаю, світ би виграв, якби пані Меркель видала свої мемуари.

У чому була її мотивація, ми можемо тільки здогадуватися. Думаю, що головним стимулом було, швидше за все, бажання запобігти повномасштабній війні у центрі Європи, яка б точно дісталася й самої Німеччини. Це був свого роду інстинкт запобігання великій глобальній катастрофі, уникнення гуманітарної трагедії – з неминучими наслідками також і для Берліна.

Хоч як це парадоксально звучить, але німців ця російська інтервенція особливо не зачепила, вони у широкому загалі не відчувають, що ця кривава війна у самому серці нашого континенту досі триває. Навіть масового припливу біженців з України до ФРН не було, хоча ними й лякали на початку місцеву громадськість (йшлося реально про кілька тисяч шукачів притулку, з яких, за нашими оцінками, близько сотні його отримали).

Тож маємо дійсно абсурдну ситуацію: майже восьмирічна російська війна, яка за дві години льоту від Берліна день і ніч лютує на українській землі, так і не заторкнула за живе німецьке суспільство, так і не зачепила його больовий нерв.

Отже, перша мотивація – все ж запобігти великій війні, локалізувати її. Тоді Меркель діяла в інтересах Європи, України, але так само – і самої Німеччини. Використавши свої довірливі контакти з Путіним.

БЕРЛІН ТАКОЖ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТЕ, ЩО ВСІ МИ ОПИНИЛИСЯ ПЕРЕД РОЗБИТИМ «МІНСЬКИМ КОРИТОМ»

- І Францію залучила…

- Французький президент Франсуа Олланд, думаю, був залучений, тому що поодинці такі масштабні речі запустити було б занадто складно.

Цей німецько-французький тандем став фактично першим серйозним тестом, наскільки «європейський мотор» може не лише бути успішним у політичній чи економічній сфері, а й зможе відігравати ключову безпекову роль.

Можна, звісно, додумувати й інші мотивації, згадати, що пані Меркель у студентські часи бувала на Донеччині. Тобто, безумовно, були моменти, які стосувалися її особисто. Мабуть, це також тоді спрацювало.

Мабуть, додалися й симпатії до українців, які боролися за свою гідність, адже ще зовсім свіжими були рани Майдану, зберігався шок від бліц-анексії Криму. Не виключено, що канцлерка керувалась й ідеалістичними цілями, щоб справді допомогти, не дати Путіну захопити ще більше територій України, ми ж добре пам’ятаємо ситуацію: влітку – Іловайськ, у січні 2015-го – Дебальцеве, Донецький аеропорт...

Отже, я думаю, що й альтруїстичні мотиви теж мали місце.

Можливо, це було дійсно спонтанне рішення. І за цю мирну ініціативу Меркель ми мали б бути, в принципі, вдячні. Хоча остаточні оцінки, звісно, давати поки що рано, адже російська агресія йде повним ходом, вона ні на мить не припинилася. Нині ж полум’я великої війни Кремля може спалахнути з новою силою.

Чому пані Меркель не вдалося за ці сім років довести справу до успішного завершення? На це запитання поки немає однозначної відповіді.

- Їй і Нормандський саміт не вдалося зібрати до кінця каденції, хоча дуже хотілося…

- Для Ангели Меркель останні місяці її каденції були – з точки зору її особистого сприйняття триваючої війни, – напевно, гіркими. Путін її черговий раз обманув, пообіцявши організувати саміт Нормандської четвірки. Не думаю, що пані Меркель досі почувається комфортно, розуміючи, що російський Левіафан і далі погрожує знищити державність України.

Саме Німеччина і канцлерка особисто відігравали ключову роль усі ці останні роки як єдиний посередник – разом із Парижем. А тому Берлін також несе відповідальність за те, що мирні переговори у Нормандському квартеті зайшли у глухий кут, за те, що всі ми опинилися перед розбитим «мінським коритом». Не американці й не британці здійснювали щоденний кризовий менеджмент.

Тож, мабуть, мала місце певна наївність з нашого боку, що Україна занадто покладалася на геній німецького розуму. Хоча ми бачили з перших же днів, що Мінські домовленості – дуже суперечливі, й реалізувати цей документ саме так, як він був сформульований, виявиться справжньою сізіфовою працею.

НОРМАНДСЬКИЙ ПРОЦЕС ПОЧАВ ПРОБУКСОВУВАТИ ПІСЛЯ ВІЙСЬКОВОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ РОСІЇ В СИРІЇ

- Меркель неодноразово повторювала, що українське врегулювання для неї є особистою справою. З боку нового уряду вже лунало, що Німеччина відчуває особливу відповідальність за Нормандський формат. Але наскільки, на вашу думку, нова влада буде зацікавлена продовжувати своє медіаторство?

- Хоча Нормандський формат і не згадується у коаліційній угоді, новий уряд з перших же днів сигналізував, що Берлін готовий вжити додаткових кроків задля реанімації цього важливого переговорного майданчика. І це насправді добра новина. Водночас при цьому не можна ігнорувати негативний досвід минулого. Адже Німеччина наважилася «розрулити» не просто якийсь там збройний конфлікт: йдеться про найбільший воєнний виклик для безпеки в Європі та світі після Другої світової війни, прямою стороною якого вперше є постійний член РБ ООН із правом вето.

Німеччина не могла не розуміти, що йдеться про вищий пілотаж дипломатичного мистецтва, про справжню «бундеслігу міжнародної політики». І коли кажеш «А», то треба передбачати і «Б», і «В», щоб довести справу до успішного кінця.

Адже те, що Нормандський процес почав пробуксовувати, тупцювати на місці, стало зрозуміло – принаймні для мене особисто – ще восени 2015 року, відразу після того, як Росія здійснила масштабну військову інтервенцію в Сирії. Саме тоді Лавров прямо за нормандським столом переговорів вихвалявся, що йому щойно подзвонив держсекретар США Керрі, що, мовляв, Росія знову в грі. Саме відтоді, як Росія почала сирійську воєнну кампанію, і розпочався великий російсько-американський стратегічний торг.

І від цього часу все, що відбувалось у форматі Нормандії, почало ставати дедалі формальнішим. Зникло відчуття, що РФ дійсно зацікавлена у виконанні Мінських угод. Не думаю, що й самі посередники в нормандській четвірці не помітили, що вся позитивна динаміка в один момент змінилася. Я добре пам’ятаю всі ці численні зустрічі й переговори в Берліні протягом 2015 року, ледь не що два тижні, ту атмосферу, яка панувала, коли Росія була буквально затиснена в кут, змушена була маневрувати, щось пропонувати, домовлятися. Реально йшли повноцінні переговори. Після вторгнення в Сирію сам процес формально залишився, але момент був втрачений. Чому Німеччина, яка не могла не відчувати цього всього, не скоригувала курс своєї посередницької місії, сказати важко…

- У Німеччини була криза біженців у цей момент, яких, до речі, Меркель запустила в країну ні з ким не порадившись, на хвилі емоцій…

- Але ж це все взаємопов’язано. Звідкіля прибули всі сотні тисяч біженців? Левова частка – саме з Сирії, де Росія розпочала нову масштабну криваву війну. Думаю, згодом ще з’являться інсайдерські дані, які виведуть на поверхню все те, що досі залишається прихованим.

До речі, багато хто з німецьких оглядачів вважає, що саме ця криза з біженцями і стала початком кінця політичної ери Меркель.

Всі ці події мали, очевидно, негативний вплив і на Нормандський формат, який дуже часто працював на холостому ходу.

Що буде далі, ще, мабуть, зарано говорити. Навряд чи Нормандську четвірку «забули» згадати в коаліційному договорі суто «випадково». Адже у нового уряду є розуміння, що успішне продовження цієї посередницької місії неминуче означатиме і кардинальну зміну й стратегії, і тактики, має передбачати набагато більш наступальний, проактивний, жорсткий курс щодо Кремля, аніж це було за часів Великої коаліції (ХДС/ХСС і СДПН – авт.).

У НОВОГО УРЯДУ НІМЕЧЧИНИ Є ШАНС ДОСЯГТИ ПРОРИВУ В НОРМАНДСЬКИХ ПЕРЕГОВОРАХ

- Але ж канцлер Шольц уже безліч разів повторив, що треба реанімувати формат, і навіть анонсував, щоправда, неконкретно, зустріч незабаром…

- Безумовно, ця нова риторика нового канцлера Олафа Шольца і нової глави МЗС Анналени Бербок є позитивною. Добре, що Норманді, принаймні на словах, живе. Внутрішнє відчуття того, що Німеччина повинна щось робити, є – це факт. Але що з цього вийде – все одно, що гадати на кавовій гущі. Адже фактом є і те, що позиція росіян не змінилася ні на йоту. Бажання Путіна особисто сідати за стіл переговорів у Нормандському форматі відсутнє.

Минулого понеділка до Києва вперше за всі ці 7 років саме на особисте запрошення глави Офісу президента Андрія Єрмака приїхали обидва зовнішньополітичні радники – канцлера ФРН Єнс Пльотнер і президента Франції Емманюель Бонн. Це дуже добрий сигнал. Адже їхні попередники так жодного разу й не були в Україні, скільки ми їх не переконували.

Ну, погодьтеся: як можна взагалі вести настільки складні й делікатні переговори, коли самі посередники не були ані в Києві, ані на Донбасі, не відчули страшний дух війни, ті настрої, які панують на Сході на лінії розмежування…

У Москві вони, до речі, бували й до цього.

Питання в тому, чи вдасться новому уряду в Берліні щось змінити? Попри всі обставини, я переконаний, що шанс досягти прориву в переговорах дійсно є. Канцлер Шольц, який починає формувати свої пріоритети в зовнішньополітичній сфері, міг би проявити нову стратегічну ініціативу, нове лідерство і зробити не просто більше, а набагато більше, порівняно з попередницею. Не в останню чергу й тому, що постраждали також і німецькі інтереси. Важко уявити, наскільки ця тема ще може бути болючою для Німеччини – увійти в історію як держава, що провалила посередницьку місію, яку сама ж ініціювала.

«ПІВНІЧНИЙ ПОТІК 2» ЗАЛИШАТИМЕТЬСЯ ПОДРАЗНИКОМ ДЛЯ ПРАВЛЯЧОЇ КОАЛІЦІЇ В НІМЕЧЧИНІ

- Німеччина не так давно отримала новий уряд. Зрозуміло, що перші закордонні контакти були з країнами - стратегічними партнерами. Чи є наразі хоча би приблизний план взаємних візитів на високому та найвищому рівні між нашими двома країнами?

- Ми активно працювали над цим ще у процесі утворення нового уряду. Є чітке розуміння того, щоб наш президент Володимир Зеленський ще цього року відвідав Берлін. Сподіваюся, що і канцлер Шольц здійснить якнайшвидше свій перший візит в Україну.

Міністр Анналена Бербок відвідує 17 січня Київ, і тільки після чіткого узгодження єдиної переговорної позиції – полетить до Москви.

Перший закордонний візит одного з керманичів МЗС ФРН – державного міністра Тобіаса Лінднера – відбувся саме до України, вже на дев’ятий день після утворення нової коаліції у Берліні. Це теж позитивний сигнал.

Я вже згадував візит дипрадника канцлера Пльотнера. Одним словом, цей політичний рік точно буде дуже і дуже насиченим.

- На чолі правлячої коаліції стоять соціал-демократи, відомі своїм «особливим баченням» російської політики, не будемо забувати і про ексканцлера Герхарда Шредера... «Зелені», які до входження в коаліцію висловлювалися набагато більш критично по відношенню до Кремля, наразі «пригальмували» свою риторику. Чого варто очікувати Україні від коаліції «Світлофор» з урахуванням того, що ми бачили за перші півтора місяця його роботи? Висловлюються припущення, що українсько-російський блок питань може сильно похитнути її. Чи не здадуть свої позиції наші найбільші друзі в коаліції, «Зелені», заради збереження влади?

- Першій місяць підтверджує, на жаль, це спостереження. На даному етапі збереження коаліції та нормального її функціонування є найбільшим пріоритетом для всіх трьох партій (есдеки, «Зелені» та ліберали – авт.).

Для нас це дуже гірко чути, адже це вже зараз проявляється у цілому ряді ключових для Києва тем, насамперед щодо долі «Північного потоку-2». Цей проєкт був свідомо винесений за дужки коаліційної угоди саме заради того, щоб її не розколювати.

Але ж це вже проявляться ледь не щодня. Тут позиції окремих правлячих партій реально залишаються кардинально протилежними. Сертифікацію перевіряє незалежний регулятор – Федеральне мережеве агентство, це суто технічний процес, але, боюся, що й надалі уникати чітких політичних оцінок і відповідальності за долю цього інструменту путінської політики навряд чи не вдасться. Тим більше, що сам процес уже розтягується на місяці.

Отже, ця тема буде точно і надалі виступати подразником для роботи коаліції.

- Сертифікація «Північного потоку-2» не завершиться, скоріше за все, до літа. Європа налякана стрибком цін на енергоносії, росіяни пропонують пустити газ хоч сьогодні. І всі постійно ставлять запитання, чи готовий Берлін зупинити проєкт у разі агресії – у відповідності до липневої 2021 року німецько-американської угоди, на яке німецькі політики вперто уникають відповіді.

- Дійсно, досі ніхто з нового керівництва ФРН не сказав відкрито, що якщо Росія розпочне нову велику війну проти України, то «Північний потік-2» буде повністю знятий з порядку денного. Мають місце лише делікатні натяки, і все це робиться такою собі езоповою мовою. На це болісно і гірко дивитися.

Адже ситуація з минулого літа, коли й була підписана відповідна німецько-американська домовленість, змінилася на 180 градусів. Тоді ще не було сотні тисяч російських військ вздовж наших кордонів і в Криму, не було цього нового путінського треку, спрямованого поставити з ніг на голову всю повоєнну архітектуру безпеки в Європі та світі.

Дехто вважає, що тоді той компроміс, укладений, до речі, за спиною Києва, ще міг бути чимось виправданий. Зараз же ставки піднято Росією настільки високо, що продовжувати ігнорувати тему «Північного потоку-2» означає і надалі ігнорувати легітимні безпекові інтереси України та інших східноєвропейських держав.

Можна прогнозувати, що це питання буде одним із найбільш дошкульних для нової коаліції.

Шанси на те, що буде якийсь великий реальний прорив, ще є, до речі. Але вони є дуже мізерними.

МАЄМО ЗАПЕВНЕННЯ, ЩО ЗА НОВОГО УРЯДУ ФРН ЗРУШИТЬСЯ СПІВПРАЦЯ З УКРАЇНОЮ ЩОДО ВОДНЮ

- Згідно з умовами тієї ж липневої угоди між ФРН і США, Німеччина зобов’язалася допомагати нам розвивати відновлювальні джерела енергії. Щоправда, обіцяні суми не сильно вражають. Говорилось також про співробітництво щодо водню. Чи є вже якісь конкретні кроки в цьому напрямі? Анонсуючи візит Бербок, її речник згадав, що вона говоритиме про це в Києві.

- Це, до речі, також ще одне дуже велике питання. Поки що так і немає нічого конкретного.

Буквально цими днями відбулася перша зустріч представників української сторони із парламентським держсекретарем Крішером у міністерстві економіки та захисту клімату, очолюваному головою «Зелених» Робертом Габеком. Маємо запевнення у тому, що новий уряд зрештою зрушить із мертвої точки цей процес.

До цього часу все йшло реально дуже туго. Ще у серпні 2020 року нами було ініційовано і формально започатковано двостороннє енергетичне партнерство. Але реально, наприклад, на водневому треку ми особливо не просунулися, незважаючи на всі наші дипломатичні зусилля. Ми так і не відчули того, що у Берліні готові розглядати взаємодію з Україною у галузі зеленої енергетики як стратегічний пріоритет.

Буквально до останніх днів каденції попереднього уряду ми ледь не билися головою об стінку, але нам так і не вдалося зрушити це питання з місця. Сподіваємось, що новий «світлофорний» уряд кардинально змінить цей підхід.

- З двостороннім товарооборотом все виглядає ніби краще. Попри пандемію, український експорт до Німеччини минулого року зростав. Які останні дані?

- Статистики за весь рік поки немає. За перші 9 місяців наш обсяг торгівлі товарами і послугами збільшився на 16,4% до 7,3 млрд доларів США, при цьому український експорт до Німеччини зріс на 40% до 2,5 млрд доларів США.

Зростання інвестицій за першу половину 2021 року становить більш як 533 млн доларів: це як нові інвестиції, так і реінвестований дохід.

Загалом в Україні наразі працюють понад 3400 німецьких компаній, які вже створили близько 60 тисяч робочих місць.

МИ ЗМУШЕНІ ВЕСТИ ВІЙСЬКОВУ ДИПЛОМАТІЮ, АДЖЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО ПИТАННЯ ЖИТТЯ І СМЕРТІ

- Другий рік поспіль Посольство України в ФРН посіло перше місце у списку вітчизняних диппредставництв, «найбільш продуктивних у представленні та захисті інтересів України за кордоном», який складають 104 провідних експерти і журналісти. Я вітаю вас і цілком погоджуюся з оцінкою. Ви, без сумніву, є медійно найактивнішим іноземним послом у Берліні. Чи часто ви чуєте дорікання чи «поради» від німецьких офіційних інституцій бути «менш гучним»?

- Всі звикли, що дипломатія має бути тихою, кулуарною, закулісною. Насправді, вона такою і є. Також і в Берліні.

І цю класичну дипломатію ніхто не скасовував: навпаки, саме зараз ми щодня проводимо чимало довірчих зустрічей, на яких силою аргументів та емоцій дуже чітко роз‘яснюємо позицію України та намагаємося заручитися підтримкою Німеччини. Все це, повірте, відбувається нон-стоп, ми не живемо, як це комусь може здатися, у якійсь медійній бульбашці.

Але вже майже вісім років поспіль Росія веде війну проти України. Це ставить також і перед вітчизняною зовнішньополітичною службою безпрецедентні виклики. По суті, ми змушені вести нову воєнну дипломатію, насамперед у Німеччині, яка відіграє ключову роль для припинення російської агресії. Адже для нас критично важливо перетягти на свій бік німецьку громадськість, зробити її нашим головним союзником, щоб посилити суспільний тиск на уряд ФРН із тих питань, де офіційний Берлін, на жаль, і досі займає стриману позицію: йдеться і про визнання перспективи вступу України в ЄС та просування нашого членства в НАТО, і про надання оборонного озброєння, і про більш наступальні посередницькі зусилля ФРН у Н4, і про зупинку «Північного потоку-2», і про історичну відповідальність Берліна перед українським народом за злочини нацизму, і про визнання Голодомору. І про багато інших гострих тем. Звичайно, що вся ця наша медійна активність у Берліні часто муляє око правлячим елітам, адже нерідко наступаєш при цьому на болючі мозолі.

Тож не дивно, що мої численні інтерв’ю та коментарі для німецьких ЗМІ (а їх кількість перевалила за 700, охопивши величезну аудиторію – понад 1 млрд читачів чи слухачів), м’яко кажучи, не завжди викликають захоплення і ще рідше ентузіазм і позитивні емоції у політичному Берліні. Коли подібні питання ти порушуєш на закритих зустрічах і наші позиції не збігаються, то наші німецькі партнери ввічливо вислуховують те чи інше прохання Києва, кивнуть головою, мовляв, ми вас почули... і нічого не роблять. Коли ж ці питання лунають у пресі, то офіційні чинники змушені реагувати, пояснювати, чому Україні так вперто відмовляють, наприклад, у наданні оборонного озброєння. Причому пояснювати не тільки нам, а й усьому суспільству, публічно.

Не можу розкривати всіх секретів, скажу лише, що мені особисто не раз і не два у Берліні не просто делікатно натякали, а й часто відкритим текстом дуже наполегливо «радили» нашу медійну складову дипломатії трошки пригальмувати і згорнути. Мовляв, так не варто діяти. Іноді напряму жаліються у Київ, і це теж буває.

Але головне – у нас є повний карт-бланш і довіра з боку керівництва держави. Тому ми не збираємося зупинятися. Це і є відповідь нашим німецьким друзям, яка їх не дуже радує: ми змушені вести воєнну дипломатію, бо по-іншому діяти ми не можемо. Адже йдеться про питання життя і смерті, бути чи не бути.

Саме в Німеччині я по-справжньому відчув, що мас-медіа – це справді четверта гілка влади. Без жодного перебільшення.

Одразу ж скажу, що при цьому ми ніколи не переходимо жодних «червоних ліній», діємо виключно у межах існуючих правил, ніколи не зловживаємо свободою преси і слова, але використовуємо всі доступні інструменти, які в нас є в наявності. Адже ми не можемо собі дозволити залучати валізи з мільйонами євро, щоб винаймати лобістів, які б робили за нас нашу роботу в кулуарах.

ХДС/ХСС В ОПОЗИЦІЇ ЗМОЖУТЬ ЗРОБИТИ ДЛЯ УКРАЇНИ НЕ МЕНШЕ, А МОЖЕ Й БІЛЬШЕ, АНІЖ КОЛИ БУЛИ ПРИ ВЛАДІ

- А з ким із теперішньої влади ви вже зустрічалися в кулуарах?

- Ми розпочали надзвичайно активну кампанію налагодження контактів з усіма новообраними членами Бундестагу (окрім крайньо правої партії «Альтернатива для Німеччини» (АдН), з якою ми припинили будь-яке спілкування). Кожному з 709 депутатів – за винятком АдН – я надіслав особистого листа-вітання з пропозицією зустрітися. Приємно, що значна більшість одразу відгукнулися, тож графік моїх контактів із новими парламентаріями розписаний по днях на місяці вперед.

Серед нещодавніх важливих зустрічей – з новообраною президенткою Бундестагу пані Барбель Бас (соціал-демократка), державним міністром МЗС, членом Бундестагу Тобіасом Лінднером та вже згаданим держсекретарем Мінекономіки Олівером Крішером (обидва – «зелені»), керівництвом фракції лібералів, яка теж входить до правлячої світлофорної коаліції.

Але так само ми підтримуємо надзвичайно тісні контакти і з найбільшою опозиційною фракцією – блоком ХДС/ХСС. Це – окремий важливий трек. Чим він для нас цікавий? По-перше, вони ще місяць тому самі були при владі, визначаючи десятки років долю Німеччини; вони мають досвід, експертизу, розуміння, вони бачать помилки, яких допускає новий уряд.

По-друге, гадаю, що з відходом пані Меркель з політичної авансцени християнські демократи точно зможуть зробити для України не менше, а, можливо, й більше, аніж до цього. Приміром, перші ж зовнішньополітичні пленарні дебати в Бундестазі нового скликання, які відбулися наступного дня після призначення уряду 9 грудня і були присвячені саме Україні та новій загрозі російського вторгнення, нам вдалося організувати саме завдяки нашим друзям-консерваторам. Вже до кінця січня буде обраний новий голова партії, швидше за все ним стане Фрідріх Мерц, з яким нам ще належить установити тісний, довірливий контакт. Ми налаштовані дуже оптимістично.

Повертаючись до вашого запитання про те, чого не вдалося досягти у Берліні, доводиться визнати, що мій розрахунок налагодити якомога більше контактів з рядовими депутатами попередньої так званої великої коаліції (ХДС/ХСС-СДПН), насамперед із тими, хто не займається зовнішньою політикою, сформувати мінімальний консенсус і потім через ці голоси скоригувати базовий курс ФРН по стратегічних для Києва темах – членству в НАТО і ЄС, не спрацював. Канцлер Меркель не допустила від нього жодних відхилень. Це стало певним розчаруванням, хоча, звісно, я ні на секунду не шкодую, що ці всі контакти – йдеться про сотні депутатів, з якими вдалося встановити особистий довірливий зв’язок, відбулися. Адже значна їх більшість були переобрані й увійшли до нового складу Бундестагу. Роль опозиції буде не менш, а можливо, і більш важливою. І не треба забувати, що нові вибори відбудуться менш як за 4 роки, все змінюється дуже швидко.

Це реально велика шахова партія.

Для нас головне, щоб український інтерес краще розуміли, щоб наш голос чули і діяли. Німеччина має на руках усі козирі, щоб відіграти справді історичну роль та уможливити членство України в Євросоюзі й НАТО.

Ми зберігаємо оптимізм і з новими силами працюємо над коригуванням стратегічних ліній Берліна.

Ольга Танасийчук , Укринформ

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

186
Теги