Те, що російська армія вдалася до воєнних злочинів в Україні, не викликає сумніву ще від 24 лютого. Обстріли житлових районів Харкова системами залпового вогню, вбивства цивільних тощо почалися від першого дня російського вторгнення.

Далі перелік лише зростав. Облога Маріуполя, килимове бомбардування житлових кварталів, включно із прицільним бомбардуванням лікарні та пологового будинку, яке підтвердив особисто Сергєй Лавров, підняли планку російських воєнних злочинів на небачену до того висоту та довели заодно їхнє схвалення російським керівництвом.

Вже тоді від українських політиків і посадовців звучали оцінки, що ми маємо справу з геноцидом. Зрештою, українці й до того чудово знали, що мета Путіна – зруйнувати Україну та знищити українську націю як таку. "Вирішити українське питання", як писала російська пропаганда, обґрунтовуючи напад на Україну.

Але юристи утримувалися від таких оцінок.

Бо одна справа – висувати політичні звинувачення на адресу агресора, а інша – довести їх у суді.

Останнє на той час видавалося малореальним.

Навіть у своєму поданні до Суду ООН за конвенцією про геноцид та на слуханнях у Гаазі, що відбулися у березні, Україна не намагалася довести, що Росія вже здійснює цей злочин. Для цього бракувало доказів, визнавали юристи. Тому в позові йшлося про можливе планування цього злочину Путіним, і це стверджувалося без певності.

Все змінилося зі звільненням Бучі та інших окупованих містечок і сіл на північ від Києва. 

За кілька днів після цього пазл склався. З’явилися докази геноциду, а також, що важливо, непряме, але цілком достатнє визнання цього злочину з боку самої РФ.

Тепер питання лише у тому, як швидко відбудеться покарання, а також у тому, який саме орган вестиме кримінальний процес про засудження представників РФ, причетних до найкривавішої війни у Європі після 1945 року.

Неочевидні речі про вагу геноциду

В той час як для пересічної людини збройна агресія сама по собі є злочином, Міжнародне гуманітарне право (МГП) не передбачає покарання за війну як таку. Натомість є низка Женевських і Гаазьких конвенцій, що визначають "правила та звичаї ведення війни", які не дозволено порушувати жодній державі.

За понад місяць окупації Бучі армія РФ здійснила майже усі грубі воєнні злочини, передбачені МГП. З особливою жорстокістю. Викрадення людей та позбавлення свободи, позасудові розстріли, зґвалтування (групові та на очах у родичів), тортури, свідомі напади на цивільних, на медиків, на сховища, руйнування житлової забудови, використання цивільних як заручників для прикриття...

Усі злочини заслуговують на покарання. Але навіть вони самі по собі не є достатніми юридичними доказами геноциду та покарання за нього на міжнародному рівні.

А це доведення є дуже важливим.

Довівши, що Росія прагнула саме винищення українців, ми гарантуємо їй всесвітнє засудження на десятиліття вперед.

Так само, як досі лишається і навіки лишиться безумовне засудження фашистської Німеччини, керівництва Руанди у часи геноциду або ж Сербії часів Мілошевича, символом яких стало саме слово "Сребрениця" (хоча й інших воєнних злочинів під час балканської війни було чимало).

Нам в Україні часом видається, що на нашому боці – увесь світ, що не може бути іншого ставлення, аніж підтримка українців у часи брутальної російської агресії. Це не так.

Річ у тім, що ми оцінюємо реакцію світу за державами з європейського регіону – і тут справді є одностайність. А Угорщина, яка єдиною в ЄС намагається відбілити репутацію Путіна, вимагаючи доказів для очевидного – отримує через це осуд навіть від найближчих партнерів.

Але світ – це не лише Європа.

Це також Китай та Індія (сумарно – понад третина населення планети!), у порівнянні з якими Орбан видається проукраїнським. Це низка держав Азії, Африки та Латинської Америки, для яких не зрозуміло, чому весь світ так сконцентрований на Україні, а не на інших воєнних конфліктах (яких, на жаль, у світі відбувається чимало).

Визнання дій РФ геноцидом стане для багатьох з них переламним. Публічно вважати "дружньою" ту владу, щодо якої доведена причетність до геноциду – собі ж дорожче.

Гірше, ніж Сирія та Афганістан

Чи реально довести, що росіяни здійснюють геноцид щодо українців? Коротка відповідь: так.

Ба більше, те, що роблять представники Росії, відповідає терміну "геноцид" просто з абсолютною точністю. Як за підручником.

Міжнародне право визначає геноцид як "дії з наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу". Причому не обов’язково йдеться саме про вбивство – інші дії, що ведуть до винищення представників певної національності, етносу тощо, підпадають під цю формулу, описану в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка діє з 1948 року.

На перший погляд, визначення дуже широке, адже у ньому є слово "частково".

Що таке часткове винищення українців чи представників іншої національності? Розстріл автобуса з людьми, бомбардування житлового будинку – це також, здавалося б, є "частковим винищенням" громадян тієї чи іншої країни.

Але кількість загиблих взагалі не є ключовою. Під час радянської окупації Афганістану, за найконсервативнішими оцінками, загинуло понад пів мільйона цивільних, але за всіма ознаками та війна не була геноцидом.

Бо ключовим у визначенні геноциду є слово "намір".

Тобто це має бути не просто масове навмисне вбивство цивільних, а таке вбивство, наміром якого є винищення нації, етносу тощо. А не, припустимо, безцільне бомбардування цивільної інфраструктури та інші воєнні злочини.

Причому, як і у кримінальних переслідуваннях, саме звинувачувачі мають доводити наявність такого наміру.

Саме через це прикладів доведеного геноциду в історії не так і багато. Приміром, ніхто не намагався довести "геноцидний" характер воєнних злочинів РФ у Сирії, де російська авіація під керівництвом генерала Мізінцева (того самого, що нині керує бомбардуванням Маріуполя) розбомбила Алеппо, де кількість жертв війни обраховується у сотнях тисяч і де росіяни прицільно били по госпіталях і житлових кварталах.

Але в Росії нині настільки чітко йдуть дорогою гітлерівської Німеччини, що вирішили самі задокументувати запланований ним найтяжчий злочин проти безпеки людства.

Головні докази геноциду українців

Спершу про найпростіше.

У визначенні геноциду не дарма йдеться про винищення представників або "етносу", або "національності", через кому. Тобто конвенція визнає, що геноцид може бути не лише за етнічною ознакою, а й, умовно кажучи, за паспортом. Саме це відбулося у Бучі, у Маріуполі тощо: РФ здійснює геноцид усіх українських громадян, а не лише етнічних українців.

А от над тим, щоби в місцях нападу РФ були майже винятково українські громадяни, РФ цілеспрямовано працювала. У тому числі – тривалий час нагнітала відчуття небезпеки, доки не дійшла до того рівня, що з України евакуювали практично усіх іноземців.

Ще один необов’язковий, але важливий елемент доказової бази – це те, що у окупованих частинах України (зокрема, на Київщині) росіяни мали на руках "розстрільний список" адрес та прізвищ людей, яких, у разі виявлення, вивозили та вбивали. Тобто існувала "частина національної групи", щодо якої вбивство було наперед сплановане. 

Але ця деталь має другорядне значення. Вона лише полегшить доведення злочину РФ, якщо цей список вдасться знайти та підтвердити. Зазвичай геноцид відбувається без попереднього визначення переліку його жертв. 

А головне – те, що у РФ був намір знищення частини української нації.

Доведення цього – ключова умова успіху справи про геноцид.

Путін ще у 2008 році, у спілкуванні з іноземними лідерами на саміті НАТО, уперше заявив, що не вважає Україну державою та не лишає їй права на існування. Після того натяки на цю тезу проходили й у інших виступах російського диктатора, а також звучали і від інших російських топпосадовців, від Суркова до Медведєва. Перед вторгненням 2022 року вона повернулася у публічну риторику.

Варто підкреслити: прагнення знищити державу не є доказом геноциду.

Це може суперечити суспільному сприйняттю цього злочину, та й в українських медіа часом лунають твердження: мовляв, оскільки винищення культури, ліквідація держави, заборона спілкуватися українською тощо знищують український народ, то ці дії самі по собі є геноцидом. Але міжнародне право з цим не згідне. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього каже виключно про завдання людям фізичної шкоди та їх фізичне знищення, а також заборону народження дітей та насильницьке відбирання дітей. Останнє, на щастя, не наша історія, а от деякі зґвалтування в Україні мають характер геноцидних, до цього повернемося згодом.

Та повторимося, усі ці злочини підпадають під визначення геноциду виключно у разі, якщо можна довести, що вони здійснювалися зі свідомим  наміром знищення частини української нації.

Свідомо чи ні, але Путін у своїй злочинній риториці не уникав фраз та заяв, які самі по собі дозволяли би довести планування ним геноциду.

Утім, докази, яких бракувало, дає російська пропаганда.

А ще додатковими доказами у суді напевно стануть рішення російської влади, що ілюструють масштабність запланованого – але, на щастя, значною мірою так і не втіленого геноциду. Наприкінці минулого року багатьох збентежила новина про те, що у Росії офіційно затвердили державний стандарт облаштування масових поховань загиблих, з детальними правилами облаштування "братських могил" на 1000 людей, регламентацією цієї роботи тощо. Тоді було незрозуміло, що це, і як взагалі можна ухвалювати такі "ГОСТи" у XXI сторіччі.

Тепер пазл склався. І це точно прозвучить на суді над Росією.

Адже якщо на Бучу та Бородянку нині боляче дивитися, то наслідки запланованої Москвою окупації всієї України важко навіть уявити.

Не "ЗМІ", а співучасники злочину

Часом злочин геноциду та прагнення до нього виникає навіть без вказівки згори. Не як державна політика Росії, а у вигляді особистого нелюдського бажання окремих військових.

В Україні це теж відбувалося, і це потрібно визнавати, не записуючи всі злочини на Путіна та його команду. Ні, вина набагато ширша.

Невимовно жахливий приклад – це геноцидальні зґвалтування, зафіксовані в Бучі, про які повідомила омбудсман Людмила Денісова. У підвалі цього міста росіяни тримали 25 дівчат, яких системно ґвалтували, пояснюючи їм, що мають на меті викликати у них відразу до статевих стосунків тією мірою, щоби потім вони не хотіли мати українських дітей.

Це повністю відповідає визначенню геноциду. Навіть якщо цей жах не був санкціонований з Москви.

"(У минулому) геноцидальні зґвалтування відбувалися під час геноциду вірмен, бенгалів, тутсі та інших. Їхня наявність вказує на захмарний рівень ненависті злочинців до жертв. Вони стають можливими, коли для кожного конкретного злочинця знищення певної групи є не виконанням наказу, а особистою справою. Геноцидальні зґвалтування є одним з найбільш жорстоких проявів злочину геноциду і однозначно наймерзеннішим", – пояснює юрист Олексій Плотніков.

Утім, все це стало можливо завдяки зусиллям машини пропаганди та генерації ненависті. Вона, на відміну від Путіна, публічно закликає до злочину геноциду. Це стане головним доказом у суді. 

Поворотними стали події після Бучі, у тому числі публікація "Що Росія має зробити з Україною" на сайті державної агенції РИА "Новости".

Цей текст визнає, що однією з задач "спецоперації", як у РФ називають війну проти України, є "ліквідація непримиримих нацистів", і додає, що йдеться також про цивільне населення, оскільки "значна частина народної маси є пасивними нацистами". Окремо відзначається, що, на думку Росії, "нацизм" в Україні існує у вигляді "прагнення до незалежності та європейського (західного, проамериканського) шляху розвитку".

Саме цю "ліквідацію нацистів" світ побачив у Бучі. Але усвідомлення того, що це була частина спланованої операції з часткового винищення українців під виглядом нацистів, наразі є далеко не усюди в світі. Твердження української влади про геноцид у багатьох віддалених державах на інших континентах сприймаються як політичні заяви.

Тому так важливо довести цей злочин юридично, у міжнародних інституціях.

І це цілком можливо зробити як на рівні звинувачення всієї країни (Росія є стороною конвенції щодо геноциду, і Міжнародний суд ООН може розглянути цю справу, не питаючи її згоди), так і у кримінальному процесі щодо конкретних виконавців, організаторів та підбурювачів (наприклад, у межах міжнародного трибуналу, створення якого зараз активно дискутується).

До слова, роль російської пропаганди точно буде оцінена у цьому процесі. Досвід подібних трибуналів доводить, що представники пропагандистської медіамашини, що дезінформували суспільство, створювали у ньому підтримку ворожнечі та вбивств, опиняються на лаві підсудних.

Так було на Нюрнберзькому процесі, де одним з підсудних (і засуджених) став головний редактор пропагандистського тижневика Юліус Штрейхер. Але найточнішою аналогією є трибунал щодо геноциду в Руанді, де на лаві підсудних опинилися керівники "Вільного радіо тисячі пагорбів" та газети Kangura. Саме вони за домовленістю з руандійською владою підбурювали людей до геноциду народності тутсі, у той час як сама влада загалом утримувалася від настільки жорстких заяв, а натомість здійснювала цей геноцид.

У підсумку на лаві підсудних опинилися обидві.

Тепер юридичне засудження чекає на російське керівництво, як цивільне, так і військове, а також на їхніх "найвидатніших" пропагандистів. Поза сумнівом, звинувачення будуть висунуті також дипломатам, що вели пропагандистську діяльність та відбілювали дії російської влади на міжнародній арені.

Сергій Сидоренко , Европейская правда

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

155