«У мене машину росіяни забрали. І телефон. Я щойно відновив свою сімку».

«Що відомо з Гостомеля»?

«Нічого не відомо. Ні про сина, ні про невістку. Чи живі вони? Там місто, можна сказати, із землею зрівняли».

Пан Володимир розмовляє телефоном із рідною сестрою. Понад два тижні вона нічого не знала про свого брата. За цей час Володимир кілька разів дивився смерті у вічі. В перший день війни — на своєму робочому місці: чоловік працює на Гостомельському аеродромі. Наступні 15 днів — у рідному Озерці. Село окупували спершу «кадирівці», потім російські десантники. На городі у чоловіка вони закопали свій танк і звідти стріляли. 

Це інтерв’ю ми записали 13 березня, коли чоловікові вдалося вибратися з окупованого села. Далі — пряма мова.

Війна застала на Гостомельському аеродромі

Звати мене Володимир. Живу в селі Озерце. Це за 5 кілометрів від аеродрому в Гостомелі. Я там працюю. 24 лютого, коли почалася війна, я був на роботі. Приблизно о 10 годині налетіли Мі-24 і вертольоти К-52. Почали бомбити наш аеродром. 

Три вертольоти наші зенітники збили. Але висадився спецдесант — 200 людей — і почали зачистку військових, а гелікоптери продовжували бомбардувати. Розстріляли три літаки. «Мрію» нашу вони тоді не чіпали. Розбили автобуси. 

Загинув заступник начальника транспортного цеху, він якраз виганяв автобус. 

Двоє чоловіків сховались у приміщенні, де охорона й електрик сидять. Вони туди почали з вертольотів стріляти. Приміщення загорілося, теж двоє загинули. Вогнеборці їхали гасити пожежу — теж машину розстріляли. Загинув начальник караулу пожежної частини. Екіпаж поранили. Двох уразило осколками.

Ми ледь встигли в бомбосховище, але зрозуміли, що там ми довго не просидимо, бо їжі зовсім не було. 150 людей там переховувались. Вирішили виходити. Взяли білий халат, що саме був у бомбосховищі, руки вгору. Росіяни нас до прохідної провели, «обшарили», телефони позабирали, автівки теж, і вивели за територію. Як-то кажуть — з Богом, куди хочете, туди йдіть. 

А на вечір наша армія почала зачистку аеродрому з боку Бучі. Їх там усіх поклали, росіян себто.

Окупація села Озерце

Наступного дня (25 лютого — ред.) «кадирівці» прорвалися з боку Іванкова. Грабували, руйнували двори, якщо хтось не відкривав, могли й по хатах стріляти, погреби деякі повалили своїми БТРами. Між хатами стали, людей повиганяли. У багатьох хатах, які їм сподобалися, самі заселилися. Щоправда, вже на другий день вийшли з нашого села на Гостомель, це за 5 кілометрів, там їх і поклали. А до нас замість них («кадирівців» — ред.) зайшли десантники, то вже росіяни були. 

«Кадирівці» дуже жорстоко ставилися до людей. Якщо собака гавкне, одразу пристрілювали. Одна людина чинила спротив, то вони з гранатомета хату обстріляли, осколками побило хазяїна. Чесно кажучи, не знаю, вижив він чи ні. По вулиці нікого не пускали. Щонайбільше на два-три двори я міг відійти від себе. Піти до знайомих на другий кінець села неможливо було.

Господарів спалили живцем

На телефоні ми слухали радіо. Але вони їздили машиною і визначали, звідки сигнал виходить. І коли визначили, ту хату й господарів спалили живцем. Люди перестали це робити. 

У нас не було ні газу, ні світла, телефони розрядились, і ми не слухали жодних новин. Зв’язатися з рідними теж не було як. Зв’язку нема, інтернету нема. У прямому сенсі в окупації всі люди сидять.

Багато хат розбомбили. Скажімо, дім перевірили й питають хазяїна, чи в погребі хтось є. Господар каже: нема. «Кадирівці» тоді з автоматної черги по льоху прочешуть, всю консервацію переб’ють. Це жах. Десантники зайшли — то хоч порівняно нормальні люди. Вони вже почали розуміти, що їх росія обдурила, що утисків через російську мову в нас нема. 

Могила зразу. Не треба навіть закопувати

У селі жити зовсім неможливо. Постійна стрілянина. Бомбардування. Осколками в мене повибивало вікна. Та у всіх так. Я першого дня ховався у погребі. Потім зрозумів, що це не вихід. Якщо снаряд влучить у льох, то це могила зразу. Не треба навіть закопувати. А якщо в хату поцілить, то можу вискочити, якщо пощастить.

САУшки свої ставили у дворах, щоб наші не могли відповісти. І стріляли звідти. Хати тремтять. Деякі від цього завалились. Чеченці своїми БТРами валили і паркани, і деякі будинки. Це варвари. Німці так не робили, як вони.

Танк закопали в мене на городі. Він почав стріляти. То добре, що хоч на городі був закопаний. Наші дали відповідь. Слава Богу, що дуже точну.

Гостомель, де живе син і невістка, повністю розбомблений

Вирвався я випадково. Дали зелений коридор. Я саме воду набирав і побачив, що їде автівка з білими прапорами. Я те відро кинув, забрав сумку з документами і в останню машину встиг заскочити.

Про сина й невістку нічого не знаю. Вони в Гостомелі. Живі чи ні? Через місто проїжджав — воно повністю розбомблене. Буча так само. Шукати їх у Гостомелі нереально. 

На нашу землю прийшов супостат. Варвар. Цих окупантів треба знищувати. Їх земля не повинна носити. Вони не достойні жити на цій землі. 

Пан Володимир купив квиток до Луцька. Поки чекав на вокзалі потяг, на зв’язок вийшов його син. Йому дивом вдалося вибратися з Гостомеля.

Христина Коціра, Громадське

Спасибо за Вашу активность, Ваш вопрос будет рассмотрен модераторами в ближайшее время

116