Назва «Хутір Вольний», як, втім, і «Урочище Церковщина», ні про що не говорять навіть корінним киянам. А автомобілісти, які проїжджають щодня по Новообухівській трасі, не мають ні найменшого поняття про те, що за залізним парканом, що нібито просто огороджує територію санаторію МВС, насправді ховається дивовижне місце з багатою історією.
Ще за часів Київської Русі на Церковщині був побудований Гнилецький монастир. Його історія практично повторила історію розвитку Лаври – спочатку монастир існував у печерах, а потім був частково перенесений на поверхню, де збудували кам'яну церкву. Після монгольських набігів від церкви залишилися лише руїни – так з'явився топонім «Церковщина».
Завдяки свт. Інокентію Херсонському (Борисову) у 1835-му році для паломників облаштували вхід у печери, а на початку ХХ ст. у Церковщині був створений Скит Пречистої. Зараз це – чоловічий монастир Різдва Пресвятої Богородиці, на території якого розташовані унікальні печери XI-XII століть. На березі невеличкого озерця, стоїть, дзеркально відбиваючись у воді, білосніжна Свято-Микільська церква. Незважаючи на близькість траси, навколо тиша і спокій.
Через деякий час до нас підходить отець Гавриїл, і ми вирушаємо до входу у печери, які розташовані відразу за церквою. Висвітлюючи шлях свічками, повільно пробираємося по темному лабіринту і слухаємо розповідь ченця. «Засновником цих печер був преподобний Феодосій Печерський, - розповідає нам отець Гавриїл. - Відомо, що перед Великим постом святий залишав Лавру і, таємно від братії, усамітнювався тут для молитви, засипавши вхід у печеру землею. Вже згодом його подвиг стали повторювати все більше ченців, і на цьому місці утворилася ціла печерна обитель».
Усередині досить холодно і без свічок абсолютно нічого не видно. Зі стель колишніх келій, де жили святі подвижники, звисають коріння рослин. Усередині малесеньких приміщень – тільки висічені із печерної породи лежанки та подекуди столики.
Стародавні печери постійно грабували, руйнуючи їх. Після революції в урочищі влаштували колонію для неповнолітніх, а у часи окупації Києва німцями – концтабір та санаторій для поранених фріців. Все це не найкращим чином позначилося на стані печер. У радянські часи стіни постраждали від написів вандалів і багать, які розводили цікаві хлопчиська з округи. А до початку 90-х печери були популярним місцем у київських дигерів. Повністю недоторканими залишалися тільки ті ділянки, на яких ставалися обвали.
Ми обходимо місця, заставлені інструментами. На запитання про те, чи допомагає влада у реставрації печер, отець Гавриїл відмовчується, хоча розповідає, що у роботах бере участь Музей народної архітектури та побуту, а також допомагає Владислав Дятлов – завідувач відділу «Київ підземний» Музею історії міста Києва. Після цього ми знову виходимо до Свято-Микільської церкви. Отець Гавриїл розповідає нам про життя братії, щоправда, скільки всього ченців зараз живе в обителі, не зізнається.
Неподалік – Богородичне джерело з дивно смачною водою і могила Володимира Добронравова, доктора медичних наук, який після смерті заповів скиту свій капітал.
Якщо пройтися до корпусів санаторію МВС, можна побачити кам'яний хрест. У цьому місці раніше теж був храм, який був зруйнований ще під час татарської навали. При радянській владі тут зробили майданчик для ЛФК. Як розповів отець Гавриїл, з незрозумілих причин заняття ніколи не проводилися, тільки поставили пару лавок і статую музи з лірою в руках.
Після нашого обходу прилеглих територій виявилося, що у цьому місці сторонніх очей уникають не тільки ченці. Побачивши людей з великою фотокамерою, колишні працівники МВС на відпочинку негайно повідомили керівництву. До нас підходили двічі – з загрозливим виглядом і питанням, хто ми такі і навіщо тут, просили показати документи. Ми запевнили, що нас цікавив винятково хрест на місці колишнього храму, і спокійно покинули підозрілих дідусів у шортах, щоб востаннє насолодитися прекрасними краєвидами таємничої Церковщини.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
