У наступний парламент проходять 324 абсолютно нових депутатів.

Більша частина старої політичної еліти опинилася за бортом електоральних симпатій. 

Тож у наступні п'ять років вони не матимуть прямого впливу на будь-яку з гілок влади, хоча ще донедавна обіймали ключові позиції у державі. 

Першими серед лузерів можна було б назвати партії «Народний фронт» та «УДАР», які раніше входили у коаліцію і були серед лідерів на минулих виборах.

Вони взагалі відмовилися від участі у дострокових виборах. Схоже, щоб не мучитись, бо, як показали результати, шансів повернутися у Раду в них і не було. 

Загалом у парламентських виборах взяли участь 76 партій, але потрапити у Раду пощастило лише п'ятьом.

«Українська правда» вибрала іншу п'ятірку – п'ятірку партій, які на цих виборах зазнали найбільшого провалу. Коротко аналізуємо причини їхнього програшу. 

«Самопоміч»

У 2014 році партія мера Львова Андрія Садового гучно увірвалася у велику політику. 

На попередніх виборах її підтримало аж 10,97% виборців. Так, «Самопоміч» отримала 25 своїх представників у парламенті та посаду в уряді. 

Тепер партія Садового матиме лише одного представника у ВР, який пройшов по мажоритарці. Партія ж на цих виборах набрала лише 0,62% голосів. 

Перед виборами соціологи прогнозували підтримку «Самопомочі» – 0,5% серед тих, хто визначився з вибором. 

Співрозмовники УП у партії не під запис визнавали, що їхня політсила має мізерні шанси на прохід до парламенту. Але попри це, вони сподівалися взяти хоча б 2%, щоб отримувати держфінансування. 

Менше 1% – справжній удар по всій команді Садового.

Такий низький результат має під собою відразу кілька системних причин:

Рейтинг мера Львова та його партії почав стрімко падати після сміттєвого колапсу у Львові. Садовий звинувачував у «сміттєвій війні» Адміністрацію Порошенка, яка нібито знищувала рейтинг мера Львова як потенційного конкурента тодішнього президента на виборах 2019 року. Нещодавно керівник Офісу президента Андрій Богдан заявив, що СБУ має розслідувати звинувачення Садового.

На президентських виборах «Самопоміч» сама заплутала своїх виборців. Садовий спочатку балотувався у президенти і всіх переконував у серйозності своїх намірів. Однак в останній момент публічно підтримав Анатолія Гриценка, хоч до цього запевняв журналістів, що нікого підтримувати не збирається. Продуманими, але занадто непослідовними рухами Садовий перехитрив свій же електорат і частину своїх однодумців.

Після президентських виборів депутати «Самопомочі» почали масово залишати лави партії. Розкол фракції демотивував і членів партії, і їхніх прихильників. За останні місяці від Садового віддалилися Єгор Соболєв, Семен Семенченко, Вікторія Войціцька, Олександр Данченко, Іван Мірошніченко, Олена Сотник та Олександр Опанасенко. 

Під час парламентської кампанії у партії не було чіткого позиціонування. Їхні меседжі «Перевірені», «Надійні», «Справжні» – занадто розпливчасті та не мотивували виборців прийти на дільниці й голосувати за них. Навіть у ядерному регіоні – Львівській області – за «Самопоміч» проголосувало лише 2,84%.

Головна проблема «Самопомочі» в тому, що за часів попередньої влади ця партія заповнювала нішу новизни. Перемога Володимира Зеленського зробила всіх членів «Самопомочі» «старими». Цю нішу заповнили люди «Слуги народу» та «Голосу».

«Громадянська позиція» 

На президентських виборах Анатолій Гриценко набрав майже 7% підтримки. 

Його штаб тоді обурювався, що, якби не раптова поява Ігоря Смешка у виборчих бюлетенях, Анатолій Степанович мав би шанси потрапити до другого туру президентських виборів або хоча б посісти третє місце. 

На парламентських виборах перед командою «Громадянської позиції» стояло цілком зрозуміле завдання – зафіксувати за собою результат президентської гонки та отримати власну фракцію у наступному парламенті. 

У липні соціологічні дослідження не радували команду Гриценка – їм прогнозували лише 1,4% підтримки серед тих, хто визначився з вибором. 21 липня за них проголосували ще менше – 1,04% виборців.

Причин такої маленької підтримки кілька:

На парламентських виборах «Громадянська позиція» використовувала гасло: «Довіряєш – голосуй». Тут є певна логіка, адже з-поміж старих політиків Гриценко користується найвищим рівнем довіри – йому довіряють 21% українців. Але ці показники вищі у лідера «Слуги народу» Дмитра Разумкова та лідера «Голосу» Святослава Вакарчука. У президента України взагалі захмарний рівень довіри – 67%. 

На одному електоральному полі з «Громадянською позицією» змагалася партія «Сила і честь». Своїм позиціонуванням та змістом кампанії Смешко повністю повторював партію Гриценка. Обидві політсили працювали на запит людей, щоб досвідчені політики підставили своє плече недосвідченому Зеленському.

Для привернення уваги штаб «Громадянської позиції» зняв комічні ролики, у яких Гриценко допомагає актору, схожому на Зеленського, грати у шахи з актором, схожим на Путіна. Натомість «Сила і честь» обрала спокійний медійний тон для донесення свого меседжа. Публічним спікером партії є шоумен Дмитро Гордон, який роздав масу інтерв'ю, де нахвалював здібності Смешка. Паралельно штаб партії працював з VIP-агітаторами. Так, на YouTube-каналі Гордона публікувалися відео, як у Смешка беруть інтерв'ю перший президент Леонід Кравчук та телеведучий Доктор Комаровський. В результаті, «Силу і честь» підтримало 3,82% виборців. 

На парламентських виборах Гриценко оточив себе давно забутими політиками, які не додають йому електоральних балів. У його команді з'явився Микола Катеринчук, Тарас Стецьків, Микола Томенко. 

«Українська стратегія Гройсмана»

У Володимира Гройсмана було два варіанти походу на парламентські вибори. Перший – приєднатися до команди Петра Порошенка у партії «ЄС», другий – йти на вибори самостійно. 

Якби вибори відбувалися б восени, Гройсман мав би на столі ще третій варіант – об'єднати зусилля з Арсенієм Яценюком і створити партію «двох прем'єрів».

Амбіції провести у Раду свою власну фракцію та бажання стати великим самостійним гравцем у політиці не дозволяли прем'єру приєднатися до команди Порошенка. 

Тому другий варіант обрався сам собою. 

Гройсман і його команда вірили, що частина електорату Порошенка перетече до нього, але, хоч би як він не старався, так не ставалося. 

Вже після старту кампанії члени штабу «Української стратегії» почали визнавати не під запис, що їхні очікування були перебільшені і в парламент пройти їм не вдасться. 

За кілька днів до виборів соціологічні дослідження прогнозували партії Гройсмана лише 1,7% голосів серед тих, хто визначився з вибором. 21-го липня «Українську стратегію» підтримало 2,41% українців. Такому результату Володимир Борисович завдячує рідній Вінничині, де його партія виборола друге місце і отримала 15,39% голосів. 

Чому Гройсман програв? На це є низка причин:

Впродовж останніх місяців прем'єр-міністр показово відмежовувався від Петра Порошенка. Але це ніяк не допомогло Гройсману – люди не відділяють його від Порошенка. Це і не дивно, адже за великим рахунком, вся київська кар'єра Володимира Борисовича тісно пов'язана з п'ятим президентом. У 2014-му обрався у парламент за списками БПП, став спікером ВР від цієї партії, в 2016 році саме Порошенко зробив все можливе, щоб «збити» Яценюка і поставити на прем'єра Гройсмана. 

Технологи «Української стратегії» обрали програшний меседж. У своїй публічній риториці та рекламних роликах Гройсман повторював, що ці вибори – «це вибори не тільки парламенту, але й прем'єра». Гасло «обирай команду прем'єра» зіграло проти них самих. Якщо вірити довиборчим соцдослідженням, Гройсман лише четвертий у рейтингу серед тих, кого українці хочуть бачити на посаді керівника уряду. Його випереджають Юрій Бойко, Юлія Тимошенко та Ігор Смешко. 

Неоригінальна візуальна кампанія і хаос гасел. Білборди «Української стратегії» виконані у світло-блакитних тонах. Такі самі кольори використовували «Сила і честь», «Рух нових сил» Саакашвілі та партія «ЄС». Крім того, «Українська стратегія» у своїй рекламі використовувала набір слів: «Знаємо, вміємо, діємо», який нагадує скоромовку, а не агітаційне гасло. 

«Опозиційний блок»

Після розколу «Опоблоку» на дві частини, у групи Ріната Ахметова настали скрутні часи. На президентських виборах їхній кандидат Олександр Вілкул отримав лише 4,15% підтримки і посів аж 8-ме місце. 

До парламентських виборів депутати Ахметова намагалися посилитися всіма можливими способами.

Так, перед виборами до «Опоблоку» приєдналися мініпартії «Довіряй ділам» Геннадія Труханова та Геннадія Кернеса, «Відродження» Віталія Хомутинніка та Євгена Геллєра і партія «Наші» Євгена Мураєва.

Однак на кінцевих результатах це ніяк не позначилося. За «Опозиційний блок» проголосувало лише 3,02% українців.

Зрештою, для партійців такий результат – не несподіванка, адже не дарма її лідери Вадим Новинський та Борис Колесніков балотувалися по мажоритарних округах. Новинському пощастило виграти. А от Колесніков програв кандидату від «Опозиційної платформи – За життя». 

Загалом у наступному парламенті «Опоблок» матиме шестеро своїх представників і всі вони пройшли по мажоритарці. 

«Опозиційний блок» під час кампанії штаб цієї політсили припустився ще трьох грубих помилок. 

Хаос лідерства. Всю президентську кампанію «Опоблок» працював на розкрутку Олександра Вілкула як кандидата в президенти. Але перед парламентськими виборами на телебаченні та на білбордах найчастіше з'являвся Євген Мураєв, який ще рік тому перебував у лавах партії «За життя» Вадима Рабіновича. Саме того Рабіновича, який сьогодні є одним з лідерів «ОПЗЖ».

Нечіткість меседжів. На білблордах «Опоблоку» представлені загальні фрази, на кшталт «Разом до миру» або «За ділом результат», які зовсім не мотивують їхній електорат.

Розмите позиціонування. За великим рахунком, партія смислово повторювала кампанію «ОПЗЖ», не пропонуючи електорату на Сході і Півдні нічого нового. 

«Радикальна партія»

21 липня – нещасливий день для Ахметова. Адже, крім «Опозиційного блоку», до парламенту не пройшов ще один проект олігарха – Олег Ляшко і його партія. 

Соціологічні дослідження прогнозували, що «Радикальна партія» отримає на виборах жалюгідні 2,2%. Реальна підтримка його партії виявилася більшою –  4,01% голосів. Але цього все одно забракло, щоб пройти у наступний парламент.

Під час парламентської гонки Ляшко та його команда не змогли переорієнтуватися на нову політичну реальність та втримати свого виборця. Лідер «радикалів» позиціонує себе як опозиціонер. Але у його випадку це працювало, коли він протиставляв себе старим елітам і критикував «держиморд». 

Для нових депутатів він вже сам стає «держимордою». 

Вся кар'єра Ляшка побудована на його ораторських здібностях, акторстві і вмілому популізмі. 

На цих виборах його трагедія полягає в тому, що Ляшко – комік-аматор. Нині в політику масово заходять професійні актори, жартівники, сценаристи і шоумени. 

На їхньому фоні лідер «Радикальної партії» виглядає, як бліда китайська підробка. 

***

Старі політики можуть довго думати, чому партії Зеленського вдалося взяти одноосібну більшість у наступному парламенті. Цю перемогу можна називати «електоральним майданом», «тенденцією» чи якось ще. 

Але перед тим, як аналізувати тріумф «Слуги народу», старі політики мусять подумати передусім про те, чому так ганебно вони програли.

Роман Кравец , ForUm

Спасибо за Вашу активность, Ваш вопрос будет рассмотрен модераторами в ближайшее время

331
Теги