Наталія Дзюбенко-Мейс: Жертви не брешуть!

Кожну останню суботу листопада в Україні поминають загиблих у Голодоморі 1932-1933 років. Щороку цього дня запалюють свічку пам’яті. Публіцисти, історики та політики у своїх промовах часто посилаються на праці американского дослідника Голодомору Джеймса Мейса. Про те, яким він був за життя і чи продовжується його справа сьогодні в ексклюзивному інтерв’ю ForUm’у розповіла вдова науковця Наталія Дзюбенко-Мейс.

– Наталіє Язорівно, один із головних дослідників Голодомору в Україні – Джеймс Мейс. Та він не був українцем. Скажіть, чому він перейнявся трагедією яка сталася за тисячі кілометрів від його батьківщини, Америки?

– Знаєте, Джеймс мене часто запитував: чому українці вважають, що їхня історія не може цікавити зарубіжних учених, адже Україна – член великої родини націй, а Голодомор – трагедія біблійного, планетарного масштабу. Він говорив, що трагедія Голодомору залишається поза увагою, у той час як інші трагедії, наприклад, Голокост, вивчає багато дослідників. Однак те, що Джеймс зайнявся Голодомором, інакше як дивом я назвати не можу.

Попри типову американську зовнішність і західний лоск у Джимі (так Джеймса Мейса називали близькі – Авт.) завжди відчувалося щось незвичайне, первісне, глибинне. Кажу так не тому, що я його дружина, яка його безмежно кохала і обожнювала. Це відзначали всі, хто його бачив, чув, хто з ним спілкувався.

Тоді історію Центрально-Східної Європи у Мічиганському університеті викладав американський вчений українського походження Роман Шпорлюк. Із його лекцій Джеймс вперше дізнався про існування такого народу, як українці. Почувши про трагедію Голодомору, він не міг повірити, що таке можливо – на очах у цілого світу помирали мільйони селян, годувальників планети, і світ знав про це, і… мовчав. Природно, що йому стало цікаво дізнатися відповіді на багато «Чому?» Якщо це правда, то чому про це всі мовчать? Чому у списку Катастроф двадцятого століття немає ані рядка про українську трагедію?

Щоб отримати відповіді, він вирішив звернутися до першоджерел і вперше взяв до рук книжку українською мовою. Першу – цілий місяць читав зі словником. Друга зайняла тиждень. Третю проковтнув за два дні.

– Ваш чоловік мав індіанську кров. Відомо, що корінне населення Америки сотні років було пригнобленим. Можливо, це також стало поштовхом перейнятися українською історією?

– Джеймс Мейс родом із Оклахоми, землі «червоної людини». У його жилах текла кров індіанського племені Черокі, яке винищувалося «білими людьми» з надзвичайною жорстокістю. Про історію цього народу сьогодні відомо, тема досліджена, і держава намагається загладити вину.

– А що спонукало пана Мейса переїхати із благополучних Штатів в Україну?

– Нагадаю, що ще у 1983 році на міжнародній конференції з питань геноциду він заявив, що Голод в Україні 1932-1933 років був штучним і спрямованим проти України і українців, що це був Геноцид. Це був висновок, якого він дійшов після вивчення архівних матеріалів, партійних документів, які були у відкритому доступі.

Цей виступ для радянських ідеологів пролунав як грім серед ясного неба. За Джеймсом надовго закріпився ярлик «буржуазного фальсифікатора», «людини з людиноненависницькою психологією», «фашиста», «патентованого українолюба».

Звичайно ж, ні про яку поїздку у Радянську Україну він і не мріяв. Ці двері для нього були наглухо зачинені. Звичайно, він перебував під пильним наглядом радянської розвідки. Одного разу емісари із Москви запропонували йому в обмін на припинення роботи Комісії відкрити всі архіви, що стосуються Козацької доби. Але він відмовився.

Почалася робота зі свідками, очевидцями Голодомору. Спочатку він створив проект для збирання усних свідчень жертв, розробив спеціальну програму щодо запитань, які задавалися всім без винятку інтерв’юерам. Відповіді свідків, накладаючись одна на одну, показали справді вражаючу картину подій і поступово почали набувати виразних ознак неспростовного документа.

Під час одного зі своїх виступів уже тут, в Україні, відповідаючи комусь із залу на закиди у суб’єктивному характері зібраних Комісією Конгресу США свідчень, Джеймс заявив: «Жертви не брешуть!» Він був переконаний у цьому, бо надивився в очі тих, кому дивом вдалося вижити, знав, як тяжко їх було розговорити, адже вони і там, у вільному світі, в Америці, не хотіли нічого згадувати, вони боялися. Боялися не за себе – за своїх рідних, яких покинули тут, в Україні. Саме тому у тритомнику так багато анонімних свідчень.

Критикуючи роботу Джеймса, йому часто закидають, мовляв, які ж це документи, якщо вони анонімні? По-перше, імена зараз нескладно встановити, було би бажання. По-друге, для мене сам анонімний характер цих свідчень яскраво характеризує увесь жах і муку, з якими жили ті, хто бачив пекло на землі.

Та повернімося до Комісії Конгресу США щодо Голоду в Україні. Вона складалася усього лише із чотирьох людей, і, вочевидь, радянські ідеологічні наглядачі були переконані – все закінчиться несерйозно, якоюсь невеличкою доповіддю або брошуркою малотиражною. І ніхто не сподівався, що за три роки потужний науковий апарат напрацює колосальну доказову базу, і світ побачить ґрунтовний рапорт Конгресу США. Що вже казати, про озвучений Комісією висновок. Увесь світ почув, що у 1932-1933роках в Україні був Геноцид.

– І це було визнання пана Джеймса як науковця?

– Це так і не так. Проти Джеймса були задіяні всі можливі і неможливі засоби щодо дискредитації. У наукову дискусію з ним не вступали, мабуть, тому, що американська школа славістів контролювалася русоцентричними науковцями, а, як любив говорити Джеймс, російська демократія закінчується там, де починається українське питання… З часом він переконався, що не лише російська.

А коли Джеймса не стало, зупинилася і його справа: його праці не аналізували, не вивчали, просто намагалися приліпити йому черговий ярлик ідеолога помаранчевих, якого ті «виписали» під свою революцію.

– Тобто?

– Це звучало навіть з трибуни Верховної Ради, і натхненні оратори навіть не завдавали собі клопоту дізнатися, що він помер за півроку до подій на Майдані, а приїхав в Україну на півтора десятиліття раніше – 1990 року.

Тоді саме готувався на пленумі ЦК КПУ виступ Володимира Щербицького, у якому він мав визнати, що у 1932-1933 роках голод в Україні таки був, щоправда, викликаний «природними катаклізмами» і «труднощами у проведенні колективізації». Цю тему українські партійці уже не могли ігнорувати – надто потужним був тиск українців із еміграції та західного світу, який уже знав про висновки Комісії Конгресу США.

Для приїзду «буржуазного ідеолога» у той час потрібен був спеціальний дозвіл на найвищому рівні. Так чи інакше, а партійним можновладцям був потрібен неупереджений свідок, що і в Україні проходять процеси демократизації, що горбачовська перебудова торкнулася і гуманітарної сфери. Та Джеймс приїхав і привіз чотиритомник, який вражений Олесь Гончар називав «Чорною Ілліадою» українського народу.

Згодом Джеймс ще кілька разів приїжджав, допомагав у відновленні Національного університету «Києво-Могилянська академія», брав участь у встановленні пам’ятника жертвам Голодомору на Михайлівській площі, був ініціатором затвердження пам’ятної дати жертв Голодомору, створення народного інституту дослідження геноциду-голодомору. Потім була наша зустріч, ми покохали одне одного. Він назавжди переїхав в Україну.

Дискусія навколо питань, пов’язаних з визнанням Голодомору як акту протиукраїнського геноциду ніколи не була мирною. Гострота і напруженість навіть після опублікування сотень тисяч досліджень, списків полеглих не спадають. Є люди, які хочуть знати, що з нами трапилося у минулому і в яке майбутнє йдемо. Є і ті, хто вважає народ просто планктоном, яким можна маніпулювати і керувати. Питання, пов’язані з Голодомором, – це питання майбутнього України. А його бачення у спадкоємців катів і дітей жертв різне. Між цими полюсами ніколи не буде примирення.

– Скажіть, а за чим найбільше він сумував?

– Він сумував за сином, за старенькою матір’ю. Однак найбільше – за можливістю займатися науковою працею. Бо хоч тут він з часом і отримав можливість публікуватися, брати участь у політичній дискусії, та його заїдала поденщина, адже він не був матеріально забезпеченою людиною.

– Не всі знають, що Ваш покійний чоловік похований у Києві. Це був його заповіт?

–Так. Але він нічого і нікому не хотів демонструвати. Це було його виважене і глибоко інтимне рішення. Він хотів бути поруч з жінкою, яку кохав, у землі, яку щиро любив і за яку заплатив найвищу професійну ціну як учений і як людина.

– Про це просто забули. Відбулося два конкурси, обидва, як на мене, невдалі. Переміг сюрреалістичний новаторський проект. Цей монумент мали встановити на Контрактовій площі. Втім не судилося.

Але як на мене, пам’ятник Джеймсу має бути простим і достойним. Це має бути пам’ятник людині, яка несе у руках і у серці свічку пам’яті. Найгірше, що можна придумати, це воздвигнути патетичну купу бездушного каміння. Тоді краще хай не буде ніякого пам’ятника. Хай вийдуть його книги, його дисертація. Хай працює на повну силу його бібліотека і архів, які я, за його заповітом, передала до Могиляки. Нічого не треба робити для галочки і для власного збагачення. Він це ненавидів.

– А що стосується сьогодення, чи є послідовники справи Мейса?

– Зустрічі з українськими науковцями мали спочатку насторожений характер, але глибока ерудиція, компетентність американського доктора історичних наук не могли нікого залишити байдужим. Згодом ці контакти стали теплішими, і зараз ніхто не дорікне мені за перебільшення, коли я скажу, що в Україні сьогодні діє потужна наукова школа Мейса.

Саме під впливом Джеймса зробили свої перші дослідження такі визначні вчені, як Станіслав Кульчицкий і Володимир Шаповал. А поза тим, існують сотні і тисячі досліджень, які ґрунтуються на його науковій концепції, бо прийшли у науку вже студенти і аспіранти мого чоловіка. Тому чимало тих, хто працює у цій царині, можуть з повним правом назватися якщо не його учнями, то соратниками.

– Колись Ви сказали, що праці Мейса мають дивовижну здатність постійно актуалізовуватися…

– Тут для мене самої є дивовижна загадка. Візьміть будь-яку статтю Джеймса, вона неначе написана сьогодні. Навіть дійові особи, за невеликим винятком, ті ж. Ось хоча б узяти нещодавню дискусію навколо статті Ганни Герман про цивілізаційні кордони Європи, окреслені професором Гантінгтоном як кордони між протестантсько-католицьким Заходом і православним Сходом. Ще п’ятнадцять років тому Джеймс Мейс піддав нищівній критиці всі подібні водорозділи. Він вважав, що у ХХІ столітті треба уважно придивитися до іншого, для українців найважливішого невидимого і виразного кордону, який пролягає по Збручу.

Джеймс передбачав, що словом «злагода» неможливо стерти політичні та історичні відмінності між українцями. Вважав, що потрібна загальнонаціональна дискусія навколо всіх гострих історичних питань. І замовчування такої трагедії, як Голодомор, – шлях у нікуди.

– Які з праць ще не видані? Про що вони?

– Я вас напевно здивую, та окрім томика його вибраних праць і матеріалів Комісії Конгресу стосовно Голоду, ще нічого не видано.

– Вже багато років кожну останню суботу листопада в Україні проходить акція «Запали свічку». Вона не номінальна – люди справді запалюють поминальні свічки на площах та у вікнах свої осель, офісів. Скажіть, а Ви робите це? Чому?