«У кожної дитини повинна бути сім'я», - давно говорять в Україні. За останні роки, як стверджує статистика, дітей-сиріт стало набагато менше. Але все ж проблема далека від повного вирішення. Про сирітство в Україні, про дитячу злочинність та багато іншого в ексклюзивному інтерв'ю ForUm'у розповів Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко.

- Юрію Олексійовичу, нещодавно пройшли парламентські слухання з прав дітей. Там було сказано, що в Україні приблизно 100 тисяч дітей-сиріт. Чи справді в Україні, де інститут сім'ї традиційно поважають, стільки діточок позбавлені батьківської опіки?

- Це, на жаль, так. Відповідно до статистики, в Україні таких дітей 98 тисяч. Якщо бути більш точним, то приблизно 20% – сироти і 80% – діти, позбавлені батьківського піклування. Також у нас 63 тисячі дітей перебувають під опікою, дев'ять з половиною тисяч виховуються у прийомних сім'ях та дитбудинках сімейного типу. В інтернатах же живе від шістнадцяти до двадцяти тисяч дітей. Так що роботи багато.

- На одній із прес-конференцій Ви говорили, що в Україні неохоче всиновлюють сиріт-підлітків. Чому існує така проблема?

- Знаєте, багато із цих дітей не хочуть йти у сім'ю. Чому? Тому, що вони вже дорослі і звикли до свого способу життя. Більше того, адміністрації інтернатів часто легко переконати таких дітей, що у сім'ї їм буде погано.

У Національній базі усиновлення таких дітей 28 тисяч, із яких 70% – діти старше десяти. Вони із інтернатів, прийомних сімей та дитбудинків сімейного типу.

- А чому адміністрація інтернатів переконує вихованців, що у сім'ї їм буде погано? Для адміністрації діти у дитбудинку – фінансова вигода?

- Так. Це вигідно для керівництва у фінансовому плані. Справа у тім, що в інтернатах кількість ліжко-місць, стабільність фінансування залежить від кількості дітей.

Багато хто вже забув, але у нас у 2008-му та 2009-му роках був такий момент, що виникла проблема виживання інтернатів. Тоді кількість дітей, які були усиновлені і оформлені у прийомні сім'ї, перевищила кількість дітей, які стали за рік сиротами. Тому наповненість інтернатів впала до нуля. Було так: є випускники, а нових дітей немає. І інтернати скоротилися удвічі: якщо у 2005 році в інтернатах було приблизно 40 тисяч дітей, то стало 16 тисяч. Це спричинило за собою необхідність скорочення персоналу, закриття інтернатів. Були і такі, де залишилося всього по кілька вихованців.

Зі старшими дітьми в інтернатах проблем набагато більше ще й тому, що вони не готові до дорослого життя. І необхідно зробити все, щоб їх максимально підготувати до інтеграції у соціум. А для цього необхідно переформатувати роботу установ інтернатного типу. Дитячий будинок повинен бути невеликим, з сімейними формами виховання.

- Ви маєте на увазі, що дітям потрібно прищеплювати елементарні побутові навички, притому у природному середовищі?

- Так. Вони повинні вміти жити простим життям: готувати, прати, прибирати, розпоряджатися грішми тощо. Очевидно, для цього необхідно змінити підходи до виховання сиріт, які живуть в інтернатах.

Усі діти мають спілкуватися з однолітками, відповідно, діти із інтернатів не повинні бути ізольовані, вони повинні вчитися у звичайних школах. Учителі ж не повинні дозволяти собі дискримінувати сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. А питання цієї дискримінації актуальне.

Скажу більше, ображають у нас і тих дітей, які виховуються у прийомних сім'ях, навчаються у загальноосвітніх школах. Мені відомо багато випадків, коли некоректне представлення колективу, шкільному братству такої дитини призводить до конфліктів. Жодна дитина не повинна бути ізгоєм.

- Останніми роками в Україні багато говорять про ювенальну юстицію. Мін'юст навіть організовував міжнародну конференцію з цього приводу. Як Ви думаєте, чи достатньо у нас діти захищені законом від дорослого світу і дорослих спокус?

- Це актуальна проблема. Коротко на ваше запитання не відповісти. Ми зараз готуємо серйозну нараду, щоб роз'яснити, що ж це таке – «ювенальна юстиція». На жаль, нерозуміння багатьма, незнання, що це таке, призводить до перекручування інформації.

Моя позиція – усі права, гарантовані Конвенцією ООН (з прав дітей. - Авт.), повинні бути дотримані.

А що стосується кримінальної юстиції, той тут нам потрібно зробити все для того, щоб дитина, яка вступила у конфлікт із законом, не стала злочинцем. Але, на жаль, у нас рецидиви дитячої злочинності трапляються дуже часто. Це означає, що кримінальна юстиція щодо дітей не працює.

Хочу особливо підкреслити, що в'язниця як покарання для підлітка – це провальний проект. Це вже доведено досвідом багатьох країн. Ув’язнення дитини – це не виправлення, а підготовка майбутнього злочинця.

Тому очевидно, що система кримінальної юстиції має бути змінена. Вона повинна йти назустріч дитині і давати відповідь на питання: як допомогти маленькій людині повернутися у соціум, навіть якщо вона скоїла тяжкий злочин.

Не тільки слідчі органи, а й суди повинні розуміти, що неповнолітній – це не рецидивіст, і ставитися до нього, як до дорослого, не можна.

Ну, не можна за незначний проступок вліплювати, як то кажуть, «по повній», давати максимальний термін! Не можна дитину тримати у СІЗО за дрібний злочин! Не можна заробляти погони та позачергові звання на розкритті дитячих справ! Я вже не кажу про практику приписування неповнолітнім неіснуючих справ...

Ще одне. Упевнений, що також нам необхідно змінити підходи до позбавлення батьківських прав в Україні. Вилучення дитини із сім'ї, позбавлення батьків прав на неї має бути тільки тоді, коли всі інші способи впливу на недолугих батьків уже вичерпані.

Тому ми будемо ініціювати, щоб при розгляді цих питань не тільки органи опіки, а й голови районних, міських адміністрацій в обов'язковому порядку звітували за те, що вони персонально (!) зробили, щоб зберегти сім'ю.

Позбавлення дитини сім'ї – це крайній захід. Сьогодні ж, на жаль, практика зворотна. Ми маємо величезну кількість рішень про позбавлення батьківських прав – їх більше десяти тисяч за рік! Ця статистика вражає. Чиновникам простіше віддати дитину у дитячий будинок, ніж працювати над збереженням сім'ї!

Так от, рішення усіх цих проблем і є ювенальна юстиція.

- Виходить, інформація про те, що ювенальна юстиція, це коли діти судяться з батьками за те, що їх нашльопали або вилаяли, залишили вдома самих, це міф?

- Так. Але потрібно пам'ятати, що кожна дитина повинна знати свої права і вміти ними користуватися. Вона повинна знати, як діяти і до кого звертатися у разі, коли її права порушуються. І це не залежить від того, порушені вони у родині чи поза нею, батьками чи третіми особами.

Дорослі також повинні знати, поважати права дітей, дотримуватися їх. І найголовніше – потрібно поважати гідність дитини, а не вважати її своєю безправною власністю.

Тому моя робота (Уповноваженого Президента з прав дітей - Авт.) йде за трьома напрямами: дитина і держава; дитина і суспільство; дитина і сім'я. Якщо стосовно взаємин «дитина і держава» все більш-менш зрозуміло, оскільки Україна вже двадцять років займається цією проблемою, то щодо двох інших напрямів роботи ще багато.

Ця робота вимагає дуже серйозної професійної дискусії, подолання безлічі стереотипів, які, на жаль, панують у нашому суспільстві.

 

ForUm

Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом

2032